— Було б непогано. Якраз щодо такого великого твору я й хотів з тобою побалакати.

— Твій новий проект?

— Так. Я хочу написати роман.

— І в тебе вже є якісь ідеї?

— Є дещо.

Стефан випив свою каву і сказав:

— Мене завжди приваблювала атмосфера, що панує в маленьких селах. Я маю на увазі не ті перевалочні бази з «продтоварами», пам’ятником вождю і центральною вулицею, по якій щодня проносяться тисячі машин зі столичними номерами. Ні, я кажу про невеличкі, забуті всіма селища, в яких часто немає світла й асфальтованих доріг, зате є власна філософія і свій погляд на речі. В них панує своєрідний вакуум, у якому роками зберігаються древні уявлення і навіть цілі релігії. В таких селах ще вірять у вурдалаків і перелесників, а кожна друга баба там — відьма.

— Сподіваюся, в переносному розумінні?

Стефан засміявся.

— Так вважаємо ми. Саме у цьому й полягає мій задум: провести читача цими оазисами забобон і показати йому, наскільки примарна його віра в реальні речі. Тут, у цій глушині, з вами може статися все, що завгодно. Тут не допоможе мобільний телефон, коли повсталий з могили мертв’як вчепиться у твоє горло. Розумієш, про що я?

— Жахи, — промовив Віктор задумливо. — Стефе, це не пройде. Це за бугром ти можеш вішати на вуха читачів історії про вампірів та перевертнів, і вони завжди попросять ще. Тут це програшний варіант. Сам розумієш — інша ментальність, інша ідеологія, інше… а, до біса! Як ти поясниш читачеві, який очікує від тебе звичних життєвих історій — хай іноді дещо фантастичних, що тебе раптом потягнуло в містику? Він вирішить, що ти врешті решт зовсім здурів.

— Плювати! — гримнув Стефан. — А Гоголь? Орест Сомов?

Вони теж були божевільні? Господи, Вікторе, я ж кажу про речі, які і є частиною тієї самої ментальності. Ці надбання не можна просто відкинути, як якусь чорнуху, або списати за віком, бо це — наша історія. Невже не розумієш?

Той примирливо підняв угору долоні.

— Стефе, прекрасно тебе розумію і навіть поділяю твою точку зору. Я просто намагаюся уявити собі реакцію літературної еліти, коли ти принесеш їм роман, у якому на кожній сторінці бушують відьмаки, а упирі смокчуть кров. Повір мені, я знаю, про що кажу.

— Якщо їхні діти отримують задоволення, коли на екранах телевізорів люди вибивають один одному мізки, то вони проковтнуть і це, — твердо відказав Стефан.

Замовкли. Всі аргументи були вичерпані. Він раптом відчув, що просто мусить написати цю книгу, байдуже — визнають її чи ні. Тепер це справа принципу.

— Гаразд, — сказав нарешті Віктор. — Ти переміг, хоча й не в усьому мене переконав. Скажи лише одне — ти впевнений, що такі осередки ще залишилися?

— Гадаю, що так.

— І, схоже, ти зібрався знайти один з них?

Стефан згадав свій сон. На його обличчі заграла посмішка.

— Здається, в мене є на прикметі одне місце…

Насправді все було не так.

Хатина нагадувала стару могилу, забуту й занедбану. З усіх боків її оточили наїжачені зарості чортополоху, які витягнулися вгору майже в зріст людини; біла крейда, що просвічувала крізь них, була схожа на поверхню старого черепа. Це похмуре місце причарувало маленького Стефана, який випадково забрів сюди, граючись у розвідника. Звідси можна було бачити крізь гілля дерев зеленіючий дах дідусевої хатини, і це додавало йому впевненості — у крайньому разі він пробіжить цю відстань за дві хвилини. Але перш ніж рятуватися втечею, його розвідницький обов’язок вимагав обстежити «ворожу» хату, і на цей випадок при ньому був пістолет із пістонами. Обійшовши двічі цю стару споруду, він нарешті відшукав двері й тепер нерішуче стояв перед ними.

Це місце відрізнялося від тих, що їх Стефан з друзями відвідував удома. Ті вилазки в недобудовану бібліотеку або підземний тунель швидко набридали, оскільки ти знав, що нічого тут з тобою не станеться, а таємничий ворог, що може чекати за наступним поворотом, усього лише Мишко з сусіднього під’їзду. Але тут все було насправді. Тут він сам, і ніхто про це не знає, а ця хата видається такою страшною!

Може, коли відкриє ці двері, то потрапить просто в павутиння, від якого мурашки по шкірі, а товсті чорні павуки заповзуть у волосся? А може, там, всередині, ховається щось і страшніше?

Проте отак піти звідси він не міг. Цікавість зводила з розуму, а бажання похизуватися своїми подвигами перед товаришами примусило ризикнути. Розсунувши кущі, зробив крок і опинився біля самісіньких дверей. Тепер бачив потріскану блакитну фарбу на них і щілини між дошками, а також міг торкнутися ручки. Відмикалися вони таким же чином, як і в дідусевій хатині — натиснеш на залізний язичок і штовхай уперед. Спробував, проте нічого не вийшло — вочевидь, заважав шар землі на підлозі. Натиснувши ще раз, буквально влетів усередину, скривившись від рипіння в завісах. В обличчя вдарив запах сирості й плісняви. Широко відкритими очима озирнувся навколо.

У хатині панував напівморок, проте в слабкому світлі дня він роздивився деякі предмети інтер’єру. Під стіною стояла вкрита пилом стара скриня, на стінах висіли брудні рушники з незрозумілою вишивкою. Усю підлогу вкривали пожмакані папірці й шматки старих газет. Вони зашаруділи під ногами, коли увійшов усередину, тримаючи руку на пістолеті.

Стефан зрозумів, тут давно вже ніхто не мешкав — на це вказувало рясне павутиння на стінах і загальна занедбаність, проте він все ще був готовий накивати п’ятами, щойно помітить щось страшне. Затамувавши подих, пройшов повз закопчену піч, мимохідь глянувши на дивні малюнки на ній, і опинився перед ще одними зачиненими дверима. Цього разу не вагався. У дитячій уяві вималювався забутий скарб, що лежить десь там, очікуючи, поки його знайдуть. Натиснув на ручку.

Двері відчинилися легко, майже без шуму. В першу мить Стефан тільки заблимав очима, засліплений світлом, що пробивалося крізь брудні шибки, і не відразу помітив річ, що стояла на лаві…

Там була труна, в якій, склавши руки на грудях, нерухомо лежав якийсь чоловік. Його вапняне обличчя, що зберігало абсолютний спокій, вкривала нечесана сива борода, а на губах завмерла крижана посмішка. Стефан закляк, як статуя. Не зрушив з місця і тоді, коли стариган, розплющивши прозорі очі, сів у домовині й відкинув простирадло. І лише коли довгі руки з покрученими пальцями простягнулися вперед, хапаючи повітря, хлопчак прийшов до тями. З його вуст злетів відчайдушний зойк, і він помчав назад, не чуючи землі під ногами. Лише якоюсь часткою свідомості відчув, як колючки дряпонули руки й обличчя, коли перелетів через поріг та понісся шляхом.

Прийшли на згадку обличчя батьків, сердиті й стурбовані, їх докори, що він поліз у стару хату, де його могло привалити сволоком чи ще чимось. А тоді до нього наблизився дідусь. Він присів на стілець, і, тримаючи його за плечі, запитав:

— Що ти там бачив, синку?

Прогулювалися берегом озера в парку, дивлячись, як дітвора жбурляє качкам шматки хліба. Стефан ненадовго замовк.

— І що ж ти відповів? — поцікавилась Марина. Її очі блищали — схоже, історія справила на неї враження.

— Я розповів усе, як було, — посміхнувся він. — Навіть сказав, що збирався знайти там скарб. Проте цю частину вони пропустили повз вуха.

— І що ж далі?

— Батьки, звісно, мені не повірили, а ось реакція діда була дивною. Коли я вибалакався, він підвівся на ноги і, дивлячись у вікно, зловісно пробурмотів: «Старий Данило!»

Дружина здригнулася.

— Схоже на фільм про привидів, — промовила вона. — То що ж було насправді? Ти дійсно бачив якусь примару?

— Навряд чи, — замислено відповів Стефан, засунувши руки в кишені плаща. — Не забувай — мені було всього сім років. Я міг побачити просто ящик з порожніми пляшками і науявляти собі казна-чого. До того ж та місцевість зовсім не сприяла гарному настроєві.

Марина промовчала.

— Ось так, — закінчив він. — Після того випадку батьки дали мені прочухана й забрали звідти. Більше вони мене з собою не брали.