— Отче наш, що єси на небесах! Да святиться ім’я твоє, да прийде…

В очі раптово вдарило світло, і він скрикнув від болю. За якісь долі секунди Семен встиг роздивитися їх, ці білі неживі обличчя, червоні губи й обведені чорним очі. А тоді, засичавши як ошпарена кішка, Андрійко плигнув на нього і встромив ікла прямо в шию. Він не відчув цього, тільки зрадів, коли, нарешті, прийшла темрява і накрила його своїм чорним простирадлом. Все зникло.

Над селом панувала ніч.

Стефан прокинувся о шостій вечора. Кілька хвилин він просто лежав і дивився у стелю спальні, спочатку не усвідомлюючи ані існування самого себе, ані свого місцезнаходження, і відчуваючи тільки приємне розслаблення. Потім почали з’являтися слабкі думки — щось про запах смерекового лісу і місячне світло. Він спробував підвестися і застогнав від болю у м’язах. А тоді над ним схилилося обличчя дружини.

— Нарешті ти отямився, — сказала вона. — Може, все ж таки розповіси, що сталося?

Сталося? Стефан довго не міг зрозуміти, що вона має на увазі. Лише пробурмотів те, що вертілося на язиці:

— Де я?

— Удома, де ж ще. Хіба забув? Ти ж повернувся сьогодні опівдні.

Повернувся… Так, тепер він згадав. Здається, він їздив у якесь село… чи тільки збирався? Чи, може, це йому наснилося?

— Ти дуже мене налякав, — промовила Марина, не зводячи з нього очей. — У тебе був такий вигляд, наче тебе довго били. Стефе, що трапилось?

Він не відповів. Зібравши останні сили, підвівся з ліжка й побрів до ванної, де з дзеркала на нього глянули власні припухші очі. Господи, ну й вигляд. Треба прийняти ванну й поголитися, і не завадило б добряче пообідати… чи повечеряти?

— Котра година? — гукнув з дверей.

— Шість вечора.

— І коли я прийшов?

— Опівдні, я ж казала. То ти поясниш мені, що відбувається?

Він повернувся в кімнату, сів на ліжко. В голові пульсувало.

— Я сам хотів би це знати. Що я тобі казав, коли повернувся?

— Нічого, — дружина звела плечима. — Ти кинув свою сумку на порозі, роздягнувся, а тоді пішов і ліг спати. Мені не вдалося витягнути з тебе жодного слова.

— Дивно, — мовив Стефан, обережно масуючи скроні.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Він замислився. Спогади поверталися, але були якимись нечіткими, неначе все це відбувалося уві сні. Згадався приїзд у село… воно мало назву Маренівка… і обличчя людей, у яких він жив. Як же їх звали?

— Я отримала твого листа, — сказала Марина. — Учора. Не сподівалася, що ти повернешся так швидко.

— Можеш його показати?

Вона принесла йому складений вчетверо аркуш паперу. Він пробіг очима те, що там було написано, і наморщив лоба. Ну звичайно, Семен. Він жив у Семена Стеценка. А його дружину звали Уляна, тепер він це пригадав.

«Саме з його вуст я почув дивну й цікаву історію…»

Раптовий здогад промайнув у голові. Стефан приніс з коридора сумку й витяг з неї свого ноутбука. Можливо, тут знайде те, що шукав?

— Що ти робиш? — поцікавилась дружина. Він лише непевно знизав плечима, дивлячись, як на екрані вибудовуються рядки тексту. Так, ось воно — те, що він написав за останній час.

Поглинутий читанням, зовсім забув про Марину, і здригнувся, коли вона роздратовано вигукнула:

— Чорт забирай, ти поясниш мені, що відбувається, чи ні?! Що з тобою діється?

Стефан відкинув ноутбука і торкнувся її плечей.

Відчуття нереальності ставало дедалі сильнішим.

— Гаразд, — сказав він. — Слухай. Вибач, що я так поводжуся, просто я сам ще нічого не розумію.

— Чого саме ти не розумієш?

— Того, що сталося вчора. Я пам’ятаю, як приїхав у село, пам’ятаю, як жив там. Я писав книгу, і, здається, у мене непогано виходило. Ось тут всі мої записи, і якщо хочеш, можеш їх передивитися. Одним словом, я пам’ятаю все аж до вчорашнього вечора. Я ліг спати, а далі — як відрізало. Що було тоді, не знаю.

— І не пам’ятаєш, як їхав додому?

— Кажу тобі, нічого. Схоже, я був на повному автопілоті, хоча і не знаю, як таке можливо.

— Це схоже на якийсь шок, — припустила Марина. — Але я навіть не уявляю, що могло його викликати…

«Хіба ти не хочеш мене, Стефане?»

— Стефе? Ти мене чуєш?

Він кліпнув очима.

— Так. Чую. Слухай, я голодний, як вовк. Може, ти…

— Ой, звичайно, — підхопилася з місця. — Пішли на кухню, все вже готове.

Сидячи за столом, що його неначе скатертиною вкривав прямокутник сонячного світла, він одну за одною ковтав рибні котлети й ворушив свою пам’ять. Ніяк не вдавалося потрапити за той бар’єр, що повстав між учорашнім вечором у селі та його поверненням додому.

А якщо це була якась дивна форма лунатизму, і він, як сновида, поїхав з Маренівки, перебуваючи у своєрідному трансі? Можливо навіть, це сталося під впливом тих самих страшних історій, які переповів йому Семен, і було наслідком мозкового перенапруження, коли він намагався витиснути з них усе можливе для своєї книги? Оце вже було схоже на правду. Таке пояснення цілком його задовольнило, і він поділився ним з Мариною.

— Гадаєш, це і є причиною? — запитала вона, і він помітив полегшення на її обличчі. Очевидно, дружина готувалася почути щось гірше.

— У всякому разі, це природне явище, — відповів. — Хоча зі мною таке вперше.

Його м’язи… Руки й спина боліли так, неначе він цілу ніч розвантажував вагони товарного потягу. Цього не зміг пояснити… хоча, хто зна, що він робив у своєму сні? Може й справді довелося нести щось важке. Нічого не пам’ятав.

Після вечері з пів години просидів у ванні з гарячою водою, поступово приходячи до тями. Йому майже вдалося знову взяти реальність під контроль, і його забуття перестало здаватися таким лякаючим. Так, це було дуже дивним, але воно вже минулося. Хоча, звісно, йому дуже пощастило, що він без пригод дістався додому — міг би заїхати кудись у Чернівці, а потім ламати голову, як він туди потрапив. З грудей вирвався сміх, у якому звучало полегшення від того, що все закінчилося добре.

Коли вийшов з ванної, застібаючи халат, Марина вже була в ліжку і з цікавістю продивлялася те, що він надрукував у своєму ноутбуку. Світло від екрана робило її обличчя до смішного серйозним. Стефан підійшов і сів поруч.

— Ну, і що ти думаєш про все це?

Вона підвела на нього очі.

— Це і є та історія, яку ти чув?

— Так. Власне, це лише окремі елементи, і тепер моїм завданням є звести їх докупи і розробити пристойний сюжет.

— Невже все це було насправді? — запитала Марина вражено. Він посміхнувся.

— Семен намагався переконати мене у цьому, проте в нього нічого не вийшло. Я вважаю, що це лише їхня версія того, що відбувалося, й не більше.

— А тобі не здається дивним, що у своєму видінні ти побачив людину, яка померла ще до твого народження, і про яку ти ніколи не чув?

Так, він вже думав над цим раніше, і тому питання не застало його зненацька. Він відповів:

— Анітрохи. В дитячій уяві завжди все спрощене. Мені здалося, що я побачив якогось старигана, але це ще не значить, що це був саме Данило. Я бачив лише образ, своє уявлення про ту людину, яка жила там до цього, от і все. А от мій дідусь виніс з цього свої висновки.

— Мені все ж здається, що тут щось не те, — сказала Марина. — Я розумію, це звучить смішно, але…

— Не переймайся цим, — промовив Стефан обіймаючи її (при цьому біль у спині знову нагадала про себе). — У кожному селі є свої страшні історії. Я ж був там, і нічого не сталося.

— Нічого?! Ти повернувся звідти, схожий на якогось зомбі, з провалами в пам’яті, і ти кажеш, що нічого не сталося?

— Це лише наслідок перенапруги, тільки й усього. Я вже в нормі.