Стефан виконав прохання. Водій крутонув руля, і вони рушили.

— Взагалі-то я не беру пасажирів, — мовив він, випльовуючи папіросу у вікно. — Наказ. Але не можу дивитися, як хтось отак стирчить під дощем, туди його все. Сам-то не місцевий, га?

— Ні. Я з Києва.

— Он воно що. Я й дивлюся, наче не місцевий… То куди їдемо, чоловіче?

— Маренівка, — назва відразу спливла у пам’яті. Стефан зтрусив воду з волосся. — Довезіть мене до лісництва, якщо вам по дорозі.

— Невже й справді у стару Маренівку вирядився? — вирячив очі водій. — Господи, туди вже років з п'ятнадцять ніхто не навідується!

— Чому? Люди там більше не живуть?

— Люди-то живуть, тільки мало їх там залишилося, — відповів той. — Кажуть, земля там проклята, ось так.

Стефан був готовий почути щось подібне в самому селищі, проте з вуст цього здорованя це прозвучало досить дивно. Він обережно запитав:

— І ви в це вірите?

У погляді водія промайнула образа.

— Либонь, думаєш, що ми тут всі, як оті пеньки? Х-хе… У нас із цим усе гаразд — радіо, телевізор у кожній хаті, всігда в курсі… Отож-бо, всі дуже розумними поставали. А коли кажуть люди, що земля там проклята, то значить, так воно і є. Я сам живу неподалік і багато чого чую.

— І що ж кажуть люди? — поцікавився Стефан.

— У цього села погана історія, — водій витрусив із зім’ятої пачки останню папіросу і встромив її в рота. — Може, як задобриш когось з тих людей, то вони тобі й розкажуть все як було. А може й ні. До них ще треба знайти підхід… ось так. З того часу, як там усе це сталося, ніхто новий там більше не оселявся — бояться, а тим, що залишилися, все байдуже. Та й куди вони підуть? Так і доживають свій вік… А сам ти чого туди зібрався?

— Хочу трохи пожити в селі, — просто відповів він. — Набратися свіжих вражень. Я письменник.

— Та ну! — ледь не зомлів водій. — А не брешеш? От же ж які люди на дорозі трапляються! А чого ж ти, письменнику, у таке дурнувате місце вирядився? Давай я тебе краще у свій Червоний Хуторець відвезу. Житло знайдемо, будеш собі писати хоч з ранку до ночі. З жінкою познайомлю… га?

— Та ні, дякую. У Маренівці колись жили мої родичі, от я і хочу побачити, чи залишився там хто.

— Е-е, це навряд чи. Людей там зараз зовсім мало стало. Хто помер, а хто поїхав… У них родичів немає, хіба що в одному селі. Живуть, як під ковпаком, туди їх розтуди…

Стефан посміхнувся.

— Якраз це мені в них і подобається.

Машина летіла по трасі, підстрибуючи на вибоїнах і все далі заглиблюючись у цей таємничий приспаний край. Пейзажі, що пропливали повз них, здавалися йому примарно знайомими, неначе колись він уже бачив їх уві сні: всі ці порожні поля, куці деревця на узбіччі, далекі ліси… Пригадав свою єдину поїздку сюди разом з батьками, коли вони трусилися цим шляхом у переповненому автобусі, і маленький хлопчик, сидячи на колінах у матері, роздивляв у вікно цю саму картину. Тепер йому здалося, що й самі батьки не дуже полюбляли навідуватися сюди, у ці похмурі місця. Може, вони теж вірили, що з цим селом не все гаразд?

Почався спуск, такий крутий, що в Стефана засмоктало під шлунком. Попереду побачив стіну чорного лісу, що швидко виростала — кінцевий пункт своєї подорожі.

— Ось воно, лісництво, — сказав водій. — Вибачай, що не можу довезти до самого села — поспішаю, та й дороги там поганенькі. Тут через ліс є шлях, десь з кілометр пішака пройдеш.

— Так. Я знаю.

Коли машина зупинилася, Стефан рішуче намацав кишеню сорочки.

— Скільки?

Водій посміхнувся, блиснувши двома золотими зубами.

— І не думай, чоловіче. З іншого взяв би, а з письменника — рука не підіймається.

— Ну, все одно дякую.

— Було б за що. То може передумаєш, та рвонемо до мене, га? Ну його до біса, це місце!

Стефан похитав головою.

— На жаль, не можу. Може, іншим разом…

— Ну, як знаєш, — водій нахилився і відкрив дверцята з його боку. — Якщо надумаєш, то йди прямо у Червоний Хуторець, це десь хвилин із сорок. Спитаєш Миколу Грицика — це я.

— Стефан Хошкевич, — відрекомендувався Стефан. Вони потиснули один одному руки. — Ще раз дякую.

— Та годі тобі, — нетерпляче махнув рукою той. Почекав, поки його чудернацький пасажир не вилізе з машини. — Дивні ви якісь, міські, — пробурмотів він наостанок, а тоді грюкнув дверцятами й рвонув з місця. Стефан дивився, як його габаритні вогні тануть удалині.

— Самі ви дивні, — промовив він про себе й вирушив шукати шлях на Маренівку.

Як гарно все ж таки в лісі! Варто було подолати такий довгий шлях, щоб відчути це. Руда хвоя вкривала землю м’якою ковдрою, а сосни й смереки височіли навколо, неначе казкові велетні. Стефан довго стояв на місці, задерши голову, і з насолодою вдихав пахощі свіжої глиці. Здавалося, що тут, на лоні природи, всі його відчуття, які притуплювалися роками безрадісного життя у місті, нарешті знову загострилися — він виразно бачив крапельки води, розсипані дрібним бісером на сітці павутини, чув найтихіші шурхоти та потріскування цього лісу. Все навкруги чарувало його первісною чистотою.

Шлях на село знайшов досить швидко. Це був просто старий слід від коліс якоїсь вантажівки, що його десятки людських ніг перетворили на звивисту стежку. Стефан неквапно рушив нею, насолоджуючись тишею і чистим повітрям. Можливо, все це увійде до його книги — відлюдні, похмурі місця, суворі люди, і цей мовчазний ліс, що приховує у своїх надрах якусь таємницю, недоступну простим смертним. У голові автоматично почали вибудовуватися цілі речення, щедро прикрашені відповідними прикметниками — ця звичка, що є характерною рисою багатьох літераторів, іноді дратувала його, але не зараз. Те, що мозок намагається знову запрацювати, як в старі часи, було доброю ознакою.

Лісова стежка несподівано перетворилася на всипаний щебнем шлях. Занурений у задум, не звернув на це особливої уваги, а коли, нарешті, підвів очі, то зупинився як укопаний. Проте попри всі сумніви село Маренівка нарешті розкинулося перед ним — все ті ж хатки з солом’яними стріхами, з димарів ліниво в’ється вгору сивий димок, а груші й сливи буяють цвітом. Він був тут лише раз, проте десь в середині з’явилося відчуття, що після років мандрів незвіданими країнами повернувся нарешті до свого дому.

«Можливо, так воно і є», подумав, рушаючи з місця.

Водій молоковоза мав рацію — над селом неначе опустився дивний ковпак, що роками дозволяв зберігати селу свій первісний вигляд. Нічого не змінилося. Все залишилося таким, як було в пам’яті — обриси дерев, малюнки на дверях та інші дрібниці, з яких зазвичай і складаються дитячі спогади. Він брів порожньою вуличкою, що більше нагадувала лабіринт, і вертів головою на всі боки. Зі всього було видно, що люди в цьому селищі не дуже полюбляють зміни. Паркани помітив лише у декількох хазяїв — інші подвір’я були обгороджені старими тинами, які виглядали так, начебто стояли тут ще з часів панщини (що, можливо, й не було далеким від істини), а дехто взагалі обходився без жодної огорожі. Світло тут було — вздовж вулиці тягнулися переплутані у гіллі дерев дроти — проте ніякого асфальту.

Справжнім реліктом видався дивом вцілілий дерев’яний журавель, що засмучено похилився над старою криницею.

Але найбільше вразила тиша, що панувала тут. Не було чути людських розмов, і жодна собака не гавкнула, поки блукав, прагнучи відновити в пам’яті шлях до дідової хати. Все неначе вимерло. Хоча чого це має дивувати? Селище і в роки його дитинства було досить незвичним — саме з цієї причини він і приїхав сюди. І все ж пригадалися слова водія: «Люди живуть, тільки мало їх залишилося. Кажуть, земля там проклята…» Вулиця знову повернула, й Стефан зупинився, коли його мозок порівняв те, що він побачив, із картиною тридцятирічної давнини. Звичайно, час усе ж таки взяв своє, дерева трохи розрослися і замість старого тину виріс чепурний паркан, проте… Ну звичайно, ось визирає із-за кудлатої яблуні стара хатина його дідуся, і шибки, немов мудрі очі, здивовано дивляться на нього, можливо запитуючи, де ж він був всі ці роки. А трохи далі, на іншому боці вулиці, побачив цитадель своїх дитячих страхів.