— Дивно, що ти мені ніколи цього не розповідав.

— Не було нагоди. Та й навіщо? У кожної людини є якісь приховані дитячі жахи, і, як кожна така людина, я намагався про все забути.

— Але ж ти зібрався повернутись туди, — зауважила вона скоріш ствердно.

— Так. Ти сама подала мені цю ідею. Я вважаю, що ця подорож — саме те, що мені зараз потрібно.

— Але чому ти не хочеш, щоб я їхала з тобою?

— Бо не бачу потреби, — Стефан зітхнув і поклав руку їй на плече. — Я навіть не впевнений, чи збереглося взагалі те селище, не кажучи вже про якусь рідню. Буде краще, якщо я спершу розвідаю, що до чого — так би мовити, зроблю перший постріл. Якщо я там нічого не знайду, то повернуся в той же день. Ну, а якщо ж там можна жити, то тоді я напишу тобі листа, у якому і змалюю ситуацію.

— Як романтично, — засміялася вона. — Ти не писав мені листів ще з часів навчання.

— Справді? — він почухав лоба. — Що ж, тоді я не хочу втрачати такої нагоди…

Вони зупинилися над водою біля кованих перил, і Марина притулилася до нього, примружившись від задоволення.

— І не втрачай, — сказала вона. — Роби все, що вважаєш за потрібне, і не дозволяй мені заважати. Якщо ти гадаєш, що це справді допоможе тобі надолужити втрачене і знову вийти в перші ряди — тоді вперед.

Він був вражений.

— Ти знаєш, — промовив Стефан, затискаючи її в обіймах, — я ніколи не пошкодую, що зустрів тебе.

— Це було б нечесно, — відповіла вона грайливо. Його рука доторкнулася до її м’якого волосся, а губи зустрілися у довгому, поцілунку. Стефан відчув себе щасливим, як ніколи, і сподівався, що знайшов-таки вірний шлях. Можливо, все ще буде гаразд.

Вони рушили берегом, і верби ліниво хитали їм услід своїм довгим зеленим волоссям.

Відірвався од книги, яку читав, і глянув у запльоване дощем вікно. Дивно, але ці перші рядки безсмертної новели містера Едгара По повністю виказали його теперішній стан. З самого ранку він намагався нагнати на себе відповідний настрій, щоб краще відчути факт повернення, і, можливо, зафіксувати ці почуття у майбутньому творі, проте все сталося само собою. Можливо, це впливала погода — ще з вечора небо затягнули важкі сиві хмари, які час від часу проривалися рясним дощем. Але було ще щось. Щойно він сів у електричку, як відчув це — приємна прохолода, що розтікалася у грудях, дивні картини, які швидко пробігали перед очима. Забуті почуття знову заволоділи Стефаном — він повертався.

Розпрощалися з Мариною на вокзалі о десятій ранку. Пообіцявши відразу написати у випадку вдалого прибуття на місце, він закинув свій скромний багаж на плече і прудко вскочив до вагона, який виявився на диво порожнім. Вмостившись на сидінні, з якого невідомі злодії ще не встигли поцупити дорогоцінний дермантин, Стефан помахав у вікно дружині й відчув, як завібрувала під ногами підлога. Через хвилину електричка рушила, і він полегшено зітхнув, коли перони залишилися позаду. Мости спалені.

Спробував відновити в голові необхідний маршрут. Той міцно тримався в пам’яті, проте Стефан не був повністю впевнений, що не змінився з роками. Чи досі ходить з Ніжина автобус, що раніше довозив їх до самого лісу, в глибинах якого й ховалося селище? В крайньому випадку, подумав він, зловимо попутку. Це якраз той вид транспорту, що не підвладний часові. Головне — знати, куди їхати.

З рухом поїзда людей у вагоні прибувало. Тамбур заповнили круглобокі баби з такими ж круглими торбами, що були набиті всякою всячиною, супроводжуючі їх чоловіки з велосипедами (або «лисопетами», як то кажуть у цих місцях), а також сім’ї з надто голосними дітьми. По салону поплив гамір, сміх і запах ковбаси. Дві дебелі жіночки, що габаритами нагадували бійців сумо, впали на сидіння поруч, ні на мить не перериваючи свого жвавого діалогу. Був змушений покласти на коліна свою сумку, у яку завбачливо вклав тільки найнеобхідніше — старий ноутбук, рулон туалетного паперу й з десяток баночок сардин в олії. Господи, подумалось, усе життя шукати виразні характери, коли тут, у звичайному потязі, вирують справжні пристрасті. Навіть старий п’яничка, що притулився до стіни, однією рукою тримаючись за стоп-кран, — і той буквально просякнутий життям. Стефан вирішив, що ця поїздка може принести більше користі, ніж здавалося на перший погляд. Посміхнувшись про себе, знову розкрив книгу американського класика й занурився у читання, морщачи лоба кожен раз, коли дами поруч з ним вибухали реготом.

Так промайнула година, потім друга. Дощ за вікном не вщухав. Звідси, з пагорбу, по якому пролягала залізниця, йому відкривалася велична картина зеленої долини з гостроверхими дахами хатин, розкиданих по ній. То там то тут траплялися рябі скупчення корів, що незворушно виїдали траву під низьким сірим небом. Якби був художником, то, напевне, закохався б у цю сільську панораму, що здавалася такою природною після нескінченної міської метушні.

Не помітив, як зникли балакучі супутниці. Тепер тут сиділо двоє неголених суб’єктів, схожих на тих представників прошарку суспільства, яких зазвичай називають бомжами.

Глянув на їхні потовчені долею та міліцією мармизи й знову перевів погляд у вікно. Читати розхотілося. Врешті решт притулився скронею до стінки й удав з себе сплячого, про всяк випадок міцно затиснувши сумку між колін. Так пройшла решта часу.

У Ніжин прибув приблизно о другій. Затягнувши пасок, зійшов на платформу й побрів під дрібним дощем туди, де височів шпиль будівлі вокзалу. Наскільки пам’ятав, десь там мала бути зупинка автобуса, і, обмінявши біля лотка жменю копійок на пару біляшів, рушив на її пошуки.

Зупинка була на місці, проте тут на Стефана чекало розчарування: як повідомляло оголошення, автобус через лісництво відходив лише двічі на день — о сьомій ранку та о п’ятій вечора. Йому зовсім не хотілося стирчати тут ще три години, до того ж у разі невдачі міг не встигнути на вечірню електричку на Київ. Порозмисливши трохи, підняв сумку й попростував повз двори до виїзду на шосе. Залишалася надія, що його підбере якийсь жалісливий водій, що буде рухатися у потрібному напрямку.

З соромом визнав, що за межами міста почувається досить незручно. За все життя був у селах добре якщо разів десять, і за тої простоти й відвертості місцевого населення почувався не в своїй тарілці. Ловив на собі погляди людей, що визирали з-за парканів або просто сиділи на лаві, не лякаючись навіть дощової погоди, і бачив у них неприховану цікавість та якісь іронічні вогники. «Воно й не дивно, — подумалось, — навіть вираз обличчя видає в мені городянина». Собаки гавкали йому вслід, мабуть, дотримуючись такої ж думки. Відчуваючи, як свербить від чужих поглядів його спина, прискорив ходу й через деякий час вийшов на шосе.

З півгодини простояв під мокрою ялинкою, піднімаючи руку кожного разу, коли повз проїздила машина, обдаючи бризками з калюжі, але марно. У більшості це були старенькі «Москвичі» та «Запорожці», вщент забиті дітьми та торбами. Деякі просто не звертали на нього уваги. Коли вже зовсім втратив надію вибратися звідси, поруч з ним загальмував брудний жовтий молоковоз. Дверцята відчинилися, і з кабіни на хвилях сигаретного диму виплив голос:

— Залазь, чоловіче! Клята погода, еге ж?

Двічі повторювати не довелося. Стефан вскочив усередину й потягнув на себе ручку дверей.

— Дякую, що підібрали, — вимовив він. Водій — пузатий чолов’яга у сірому картузі, з довгими напівсивими козацькими вусами — лише хитнув головою.

— Пусте. Грюкни-но ще цими дверцятами. Стерво, тільки й знають, що ламаються.