— Отче, — казав він у вируючу пітьму. — Батьку темряви і царю смерті! З покорою приношу тобі цю жертву, незаймане тіло і чисту кров. Прийми її і дай мені свій знак!

Його руки забарвилися темною кров’ю, і, підвівши погляд догори, він побачив, як місяць на якусь мить набув кольору протухлого жовтка. Десь в глибині лісів вовки затягнули свою протяжливу пісню, а земля під ним здригнулася, неначе всі мерці раптом прокинулися од вічного сну. Це й був початок.

З розповіді свого родича Стефан вже знав і про дівчину, з якою колись звела доля козаків на чолі з Безродним, і про Оксану, «онуку» старого чаклуна, але він і не здогадувався (втім, як і сам Семен), що це була одна й та ж людина.

Хоча насправді ця дівка, що здавалася такою молодою, перестала бути людиною у справжньому розумінні цього слова відтоді, як вперше зустрілася з чорнявим козаком на ім’я Данило Чорний. Пристрасть примусила її покинути свою родину і рушити за ним; несамовита жага, яку розпалювали його очі, відвернула її від обличчя Бога. Він не відповів взаємністю, але замість цього подарував їй владу над життям та смертю, зробивши володаркою Невмирущих, і кілька краплин його крові навіки пов’язали їх. Так Оксана через прокляття здобула безсмертя.

Данило полишив її, рушивши у нові незвідані країни, але увесь цей час вона терпляче очікувала на його повернення, зберігаючи всередині якусь деформовану подобу кохання. Багато селищ постраждало від її набігів, багато людей перейшло межу, яка відділяла людське від диявольського, поки ця дівчина рухалася у напрямку, що його вказував їй безтілесний голос Господаря. І ось нарешті вона опинилася на землі, яка мала стати наступним притулком її хазяїна. Тут він мав здійснити, те що задумав, звідси повинна була початися експансія нового, сутінкового життя, істот, що потребували людської крові. Як і казав голос, на цьому місці звелося селище, сюди прийшли люди, але Оксана трималася осторонь, аж поки Данило не повернувся і не оселився тут, покликавши її, коли прийшов час.

Стефан не знав, що Андрійко, якого майже всі вважали загиблим, насправді залишився останнім з Невмирущих, і місячними ночами він іноді з’являвся в селищі, заглядаючи у темні вікна хатин. Ні, він не шукав чергової жертви — джерелом свіжої крові йому досі слугував увесь тваринний світ, що мешкав у цих краях. Він знав, що ще занадто рано; як і безтілесний дух старого Данила, що одного разу повстав перед маленьким хлопчиком на ім’я Стефан Хошкевич, він вичікував. Так само, як і королева вампірів, що лежала на околиці древнього лісу, вкрита двома метрами сирої землі. Всі вони чекали сприятливих умов, неначе зародки комахи-паразита. І ось час настав.

Стефан і не здогадувався, що тепер його ставлення до історії Маренівки (вірю-не вірю) вже не мало значення. Колесо заоберталося, звір почув здобич, а те, що він завжди вважав породженням хворої уяви, почало пробивати собі шлях у реальний світ. Не знав він і того, що його роль у цьому була досить значною…

Щось розбудило його серед ночі. Спочатку Стефанові здалося, що цей звук належить примарній країні його турботних сновидінь — таке почуєш, коли постукаєш нігтями по склу. Не відкриваючи очей прислухався, і в абсолютній тиші, що панувала в будинку, знову почув його. Стук пальців у шибку.

Тихий, дитячий голос:

— Дядьку Стефане…

Знову кляті сни, спокійно подумав крізь дрімоту. Не можна так довго жити в полоні власних божевільних фантазій. Ти перепрацювався, і це твоя літературна «біла гарячка».

Той, хто стояв під вікном, нікуди не зникав. Пальці ковзали по склу, видаючи неприємне скавчання, а хлопчачий голос невпинно кликав:

— Дядьку Стефане, пустіть мене! Це я, Андрійко, я маю дещо вам сказати!

Інтонації нічного гостя нагадали малих циганчат, що зазвичай нишпорять по вагонах метро: «Па-ма-ги-те-ра-ди-бо-га-па-дай-те…». Стефан ледве не розсміявся. Але ім’я «Андрійко» запустило в його мізках блискавичну ланцюгову реакцію, і через мить він зрозумів, що воно значить — неначе книжка розкрилася на потрібній йому сторінці.

«Ось так, Семене. Ти ж казав, що їх знищено… Один, виявляється, вцілів і прийшов по мою душу. І що тепер накажеш робити? Хреститися?»

«Пусти його.»

Це забалакав власний внутрішній голос, до порад якого Стефан останнім часом мав звичку прислухатися. Справді, пусти цього хлопця — адже це лише сон, і нічого більше. Кажуть, геніальні ідеї народжуються саме уві сні… може, це мозок, старий трудівник, вирішив зробити такий сюрприз? Тоді головне — не забути вранці занотувати все це в своїх записах.

Стефан сів і спустив ноги з ліжка. Дивно, до чого матеріальним здається все навколо — людина зі слабкою уявою могла б вирішити, що все це насправді.

«Проте ми з тобою знаємо, що все це марево. Ти згоден?»

О, безумовно. Він хоробро підвів погляд на вікно. Так, у рясному місячному сяйві виразно виднівся худорлявий дитячий силует, — але ж на підлозі, де вилягся деформований прямокутник світла, він не побачив жодної тіні. Ну звичайно, все йде точнісінько за легендою. Тепер варто лише запросити упиря у свій будинок, і ось він — тут як тут.

Стефанові губи ворухнулися. Одне-єдине слово, вирвавшись з полону голосових зв’язок, злетіло з вуст:

— Заходь…

Не встиг і помітити, як це сталося. Примарна фігура хлопчика маячила за вікном — і ось вона вже тут, у кімнаті, його довга сорочка біліє в напівмороці, неначе стара кістка. Таким самим білим було і його обличчя; Стефана вразила злість, що відбилася на ньому, ламаючи дитячі риси.

Хлопець простягнув руку:

— Ходімо, Стефане.

— Ти прийшов убити мене? — запитав він, відчуваючи, як випливає з підсвідомості нечітке почуття страху. Цей сон його непокоїв. Може, варто заволати на весь голос, щоб розбудити Семена, розбудити Уляну, і, нарешті, прокинутись самому? Але ж тоді він не дізнається, чим все закінчиться.

— Ні, — відповів Андрійко, зловісно посміхаючись. — Ні, письменнику. Мене послали по тебе.

— Хто послав?

— Сам побачиш. Ходімо.

Після недовгих роздумів Стефан відштовхнувся від ліжка і став на хиткі ноги. Подивився на простягнуту руку.

«Хто ти насправді?», хотів спитати, але вголос промовив:

— І ми пройдемо крізь вікно?

Навіть уві сні він зрозумів, що ляпнув дурницю. Малий засміявся, чи це йому тільки здалося?

— Ні, ми вийдемо через двері, як і всі нормальні люди.

«Люди?… Ха-ха, насмішив… Невже він досі вважає себе людиною?»

Голова йшла обертом — Стефан неначе потрапив до своєї власної книги, де божевілля замінює здоровий глузд.

Але чому він дивується? Уві сні й не таке примариться.

— Жартую, — протягнув хлопцеві свою руку. — Ходімо, коли так.

Маленька долоня дитини обпекла могильним холодом. Вийшовши з дверей, Стефан скосив очі туди, де була кімната Семена й Уляни. Невже він справді робить це?

— Не турбуйся, — прошепотіла істота поруч. — Вони тебе не почують.

Далі, у заповнений мороком передпокій. Відчув, як шарудять під ногами старі газети, що вкривали підлогу.

Рука, неначе за бажанням невидимого ляльковода, потягнулася до гвіздка, на якому висів ключ.

— Не туди, — підказав Андрійко. Стефан уникав дивитися йому в очі, що палали зеленим, як у найбільшої в світі кішки. — Правіше.

«Ні… щось тут не те. Все занадто логічно. Коли ж я нарешті прокинуся?»

Ключ опинився в долоні, і він не вагаючись вставив його в щілину замка. Той глухо клацнув. З відчинених дверей ніч дихнула на нього пахощами яблуневого цвіту.

Маленька рука нічного гостя наполегливо потягнула його за собою, і Стефан безвільно пішов за ним, відчуваючи, як його охоплює цілковита байдужість до всього, що відбувається. Хай буде те, що буде. Переступивши поріг хати, вони зробили кілька кроків і повільно розчинилися у темряві.