— Схоже, я якраз вчасно.

Стефан продовжував лежати на підлозі, абсолютно нічого не розуміючи. Незнайомець наблизився до них і присів поруч з Мариною, яка все ще залишалася непритомною. Піднявши руку, він обережно торкнувся пальцями того місця, де зуби дівчини залишили на шкірі дві глибокі рани, а потім усміхнувся.

— Нічого, — вимовив він, дивлячись на Стефана. — Жити буде.

— Забирайся! — несамовито крикнула Оксана. — Чого приперся? Не втручайся у цю справу, це стосується тільки нас!..

— Тепер вже ні.

Чоловік випростався і поглянув у її вогненні очі.

— Мене прислали винести вирок, — сказав він. — Все зайшло занадто далеко.

Вуста дівчини скривилися, і її зуби заблищали у напівтемряві.

— Тебе це не обходить, — просичала вона.

— «І сказав Я Ізраїлевим синам: Крови кожного тіла ви не будете їсти, бо душа кожного тіла — кров його вона. Усі, що їдять її, будуть понищені», — коли він промовляв це, його обличчя неначе осяялося якимось м’яким, неземним світлом, і Оксана, сіпнувшись, затулила очі руками.

— Мовчи! Мовчи, або я вб’ю цих двох!

— Ти до них і пальцем не доторкнешся. Чуєш, Данило? — незнайомець раптово підвів голову до стелі. — Я ж знаю, що ти тут. Того разу ти втік, але тепер тобі нікуди дітися. Ну ж бо, досить ховатися! Роби те, що хотів, і покажи нам своє обличчя!

Тіло дівчини затремтіло, неначе в судомі. По шкірі раптом пішли здуття і гулі, руки й голова потовщали, вкриваючись сплетіннями синіх судин. Стефан, який спостерігав за цим витріщеними очима, відчувши, що дружина приходить до тями, затулив її собою, щоб сховати від жахливого видовища. А Оксана між тим продовжувала змінюватися. Її голова роздулася, неначе перекачане колесо, а потім тріснула навпіл і розпалася на дві частини. Шкіра на руках також порепалася і зповзла, як у змії. Чоловік в окулярах з легкою посмішкою спостерігав, як те, що залишилося від обличчя упирихи, відпадає, відкриваючи нову особистість. Викотилися очі, волосся зіслизнуло донизу разом зі скальпом, і коли нарешті цей процес завершився і залишки дівчини вкупі з одежею впали на підлогу, перед ними повстала зовсім інша людина.

Стефан побачив гострий погляд очей, довгу бороду, що злиплася від слизу, і могутню чоловічу постать. Данило стояв перед ними, і його обличчя так само відбивало люту ненависть.

— Ти примусив мене вбити мою найкращу помічницю, — похмуро проговорив він своїм низьким і хриплим голосом. Незнайомець незворушно дивився на нього.

— Я? Примусив? Не треба мене дурити. Ти сам чекав сприятливої години, щоб ожити в її тілі. Хіба не так? Після війни, коли тут стало гаряче, а твою вампірессу засипали землею, ти вирішив втекти, щоб потім знову з’явитися тут. Ти все спланував. Варто сказати, що тобі вдалося обдурити багатьох, і вони-таки повірили у твою смерть, але тільки не Бог. Ти начхав на всі закони, і ось тепер прийшов час розплати.

Стефан обережно став на ноги, не зводячи очей з цих двох, і допоміг підвестися Марині. Вигляд у нього був спантеличений. Чоловік в окулярах повернувся до них і сказав:

— Гадаю, вам варто тікати звідси. Ви своє зробили.

— Але… що тут відбувається? — Марина нагадувала людину, що прокинулася від глибокого сну.

— Відновлюється рівновага, ось що. І вам не треба на це дивитися.

— Я не…

Данило схрестив руки на грудях і щось гулко забурмотів. Звідкілясь подув різкий льодяний вітер, і шибки у вікнах задзеленчали. Марина скрикнула і притулилася до чоловіка, який і сам ледь тримався на ногах від страху. Незнайомець здійняв руки вгору й сказав:

— Нічого не вийде, старий. Твої штучки більше не діють.

Тебе тягнуть на дно ті душі, які ти загубив. Відчуваєш?

Підлога під ними здригнулася, а потім дошки навколо чаклуна почали ламатися, неначе річкова крига навесні, і десятки виснажених рук вилізли з землі та вчепилися в його голе тіло, рвучи його на шматки. Данило глянув униз і з відчаєм заволав, коли почорнілі пальці вмить обдерли його ноги до кісток. Людина в темних окулярах знову повернулася до Стефана і його дружини, затуляючи собою цю страшну картину.

— Тепер ви чисті. Забирайтеся звідси якомога швидше, і йдіть прямо на шосе. Звідти ви доберетеся додому.

— Але як?

— Не треба запитань — просто вірте. І нікому ні слова про те, що ви тут бачили.

— А як же вампіри на вулиці?

— Жоден з них вас не чіпатиме. Ну ж бо, тікайте швидше!

Хату знову трусонуло, і зі стелі полетіли шматки крейди.

Схоже, скоро все тут перетвориться на порох. Стефан попрямував до дверей, притискаючи дружину до себе, але не зміг не кинути востаннє погляд на Данила. Той тепер по самого пояса був у землі. З його рота лунали страшні крики, а мертві руки продовжували шматувати його спотворене тіло, перетворюючи на суцільне місиво. Таємничий незнайомець спостерігав за цим, склавши руки за спиною, неначе мистецтвознавець на виставці рідкісних картин. Стефан ризикнув востаннє звернутися до нього.

— Гей, — покликав він. — Хто ж ви такий?

Той повернув голову, і його обличчя осяяла приємна посмішка.

— Іноді мене називають Долею, — відповів він.

Вони вибігли на вулицю. Над селищем вже спустилася темрява, лише блискавки своїми спалахами висвічували шматки пейзажу, утворюючи майже стробоскопічний ефект, і в ці моменти Стефан бачив поодинокі фігури вампірів, що розбігалися хто куди. Як і казав незнайомець, жоден не наблизився до них — тепер їх турбував лише власний порятунок. Що ж, тут їхні інтереси збігалися. Він все ще не міг повірити, що їм вдалося вирватися з цього пекла (майже вдалося, виправив він себе), але раптово відчув такий приплив сил, що летів уперед, як на крилах, і дружина ледве встигала за його велетенськими стрибками.

— Стефане, давай повільніше…

— Ні за що в світі! — вигукнув він захекано.

Позаду щось завалилося зі страшним гуркотом, але він не став дивитися, що це було. Стефанові ноги виробляли викрутаси на дорожній грязюці, і кілька разів він ледве не впав, але все ж ні на мить не припиняв свого швидкого руху вперед. А потім вуличка зробила поворот, і вони вибігли на хрусткий гравій, лишивши позаду останню з хат. Досягши межі лісу, Марина смикнула його за руку й зупинилася.

— Та стій же! — пробурмотіла, переводячи подих. — Вирвавшись з полону вампірів, ми помремо від розриву серця… Стефе, дивись!

Вона озирнулася, неначе жінка Лота під час загибелі Содому і Гоморри, і Стефан простежив її погляд. Побачене примусило їх на якийсь затамувати подих, немовби й справді перетворивши на соляні стовпи. З цього місця, звідки якнайкраще відкривалася панорама селища, вони дивилися, як з неба одна за одною вдаряли блискавки, вони влучали точнісінько в дахи хатин, миттєво перетворюючи їх на величезні смолоскипи. Деякі з будівель вибухали — мабуть, через газові балони — і повітря сповнювалося палаючими уламками, а вогняні хвилі розтікалися навколо і розносили полум’я по всій Маренівці. Стефан відчув, як холодіє його спина.

— «…і будуть понищені,» — повторив він слова незнайомця. Марина зазирнула йому в очі.

— Що?

— Нічого… Давай вибиратися звідси. Я вже по горло ситий потойбіччям.

Обійнявшись, вони пішли стежкою у темряву лісу, і скоро похоронне вогнище мертвого села зникло за деревами.

Вийшовши на шосе, він одразу згадав відповідь того таємничого чоловіка на його запитання, як же вони потраплять додому: «Не треба запитань — просто вірте.»

Біля узбіччя скупчилося кілька машин, і в світлі фар краплі дощу виблискували діамантами. Декілька людей стояло на мокрій трасі й спостерігали, як над лісом виростає величезна хмара диму. Один з них збуджено вимовив:

— Чорт, треба викликати пожежників… Хлопці, з’їздіть хтось до Лукича і скажіть, що лісництво горить, а я поки що помчу в Хуторець за допомогою. От клята гроза! Коли Стефан з Мариною вийшли з-за дерев, кілька чоловіків кинулося до них: