— Жартуєш?

— Ні, чесно.

— Тоді я можу опинитися в незручному становищі, — сказала Ольга.

— Тобто?

— Не люблю бути винною.

— Не перебільшуй, — заспокоїв її Віктор. — Які в нас можуть бути розрахунки? Ми ж в одній команді. На одну поп-зірку працюємо.

Дівчина тільки невесело посміхнулася.

Вони просиділи перед імпровізованим каміном кілька годин, говорячи то про одне, то про інше. Спочатку Ольга згодувала йому майже все морозиво, з якого сама вибрала тільки горіхи та чорнослив. Потім вони спекли в пічці картоплю, і Віктор продемонстрував власне мистецтво кулінара, витягши з підвалу з десяток незамерзлих яєць. Яєчня з шинкою та сиром з того самого «маркету» вийшли на славу.

— Оце тут ти і пишеш свої «хіти»? — несподівано запитала Ольга.

— Це для вас вони хіти, — посміхнувся Віктор. — Для мене просто пісні. А пишу переважно в дорозі. Знаєш, коли їдеш — багато часу для думок і такого всякого. Ось вони й складаються іноді.

— Як, ти пишеш їх без гітари в руках? — здивувалася вона.

— Переважно так.

— А хоч маєш її?

— Маю.

— А ти заспіваєш мені?

— Ні, — він похитав головою, — я б не хотів.

— Чому?

— Ну, по-перше, майже всі пісні ти чула. А по-друге, після Тараса… це вже буде якась убогість.

— Ну, ти скажеш… Навпаки, я хочу послухати їх від тебе і під гітару.

— Ні, не вийде, — похитав головою Віктор. — Ти вже пробач. Як же тобі пояснити… Я коли їх складаю… я ніби чую його голос, уявляю, як співатиме він. Розумієш? Після цього сам співати їх просто не можу. Починає вернути. Зате подумки — їду й наче його голосом співаю. Це клас. Мені, розумієш, Бог не дав. Тому не проси.

У хаті давно вже стояла спека. А його після безсонної ночі в дорозі почало хилити на сон. Вона помітила це.

— Ти б ліг і поспав, — запропонувала Ольга. — Цілу ніч їхав.

— Нічого, я звик. Скоро й так вечір. Уже майже смеркається.

— Тим паче. У тебе що, окрім цього дивану, нічого немає?

Віктор глянув на диван, швидше, тахту, в кутку, не знаючи, що й відповісти.

— Як тобі сказати… А вона тебе зовсім не влаштовує?

— Мене? Цілком. Я просто питаю. Ти на ній спиш?

— Знаєш… — Віктор підшукував слова, дивлячись у підлогу. — Мені, звичайно, незручно перед тобою, але… словом, тут є ще одна кімната…

— Та, на великому страшному замку? — запитала вона. — У якій телевізори поскладані?

— Так. Розумієш…

— Розумію, — сказала вона. — Звичайно.

— І що ж ти розумієш? — здивувався Віктор.

— Що це, як у казці про Синю Бороду — всюди ходи, де душа забажає, а туди не смій.

Вона помітила, як Віктор змінився на обличчі й відвернувся.

— Вік, я щось не те ляпнула? Пробач… — Вона злякано взяла його за руку.

— Та ні, все гаразд. Не переживай. Зараз я тебе влаштую тут, а сам піду в кімнату на замку. Не звертай уваги.

— Там же зимно! — вигукнула Ольга.

— Там також є пічка. Нагрію.

Вона помітила, що його настрій несподівано впав. Чого б то? Від згадки про кімнату…

— А… можна, я тебе щось попрошу?

— Звичайно.

— А ми не можемо бути тут разом? Я займаю дуже мало місця… Тут майже ліс навколо, якісь яруги. І хата стара. Сама я, напевно, боятимуся.

Він нагрів їй води і вийшов надвір, заким гостя готувалася до сну. У голові робилося казна-що. Повний безлад. Клацнувши запальничкою, Віктор припалив цигарку й затягся. Там, у натопленій кімнаті, зараз була жінка. Вона опинилася тут уперше, відколи це було його житло. Вродлива, близька. Він уявив її зараз там, як вона скидає джинси з бахромою по боках і блузку, більше схожу на кофту. Уявив, як схиляється над мискою, з якої йде пара. Тоненькі пальці змивають косметику з обличчя. А потім…

О, Господи… Вона наче лялька… Недопалок цигарки впав у сніг, і він тепер уже ясно почув, як калатає серце. Бажання зачинити кімнату «Синьої Бороди» ще на одну колодку прийшло несподівано.

Його покликали. Увійшовши, Віктор побачив на ній свою сорочку, ту, що несміливо запропонував, витягши із шафи. І більше нічого. Сорочка була широка й довга, але закінчувалася, проте, набагато вище її колін, на яких його погляд зупинився автоматично.

— Гарно, — сказав він. — Тобі, напевно, будь-що личитиме.

— Дякую, — промовила вона. — Гарна баня була. Пробач, я вихлюпала всю воду. Як почала, так і не зчулася, коли…

— Зараз нагріємо… — Нахилившись над мискою, він почав умиватися.

— А… що це таке? — Пальці Ольги легенько торкнулися морди звіра, потім пройшлися по напису. Він розігнувся і притулив до грудей рушник, ще вогкий після неї. Ольга стояла навпроти, зовсім поруч, і запитливо дивилася на нього.

— Помилки молодості, — сказав Віктор. — Десантні війська.

— Сподіваюся, шрамів від куль ніде немає? Я цього боюся.

— Бог милував, — посміхнувся він.

А це тоді що? — вона торкнулася рубця на лівій скроні.

— Це вже після війська.

— Також помилки молодості?

— Також.

Ольга відійшла і, забравшись на диван, сіла поверх ковдри під стіною.

Він зробив кілька кроків і присів поруч.

— Ти будеш біля мене?

— З твого дозволу.

Вона подивилася на нього довго й майже впритул. Віктор мимоволі опустив очі і знову вперся в те, що виступало з-під нижнього краю сорочки. Ці коліна миттєво віднімали розум. Перед очима попливло.

— Роздягни мене…

Але він уже погано тямив. Пальці його чомусь торкнулися закатаного рукава грубої сорочки, з-під якого виглядала тоненька її ручка. Вона виявилася на дотик дуже несподівана — тепла, пружна й водночас тендітна, а зап’ястя цілком вміщалося у кулаку. Він розумів, що дихає надто часто й вона це має зауважити. Ніби зо п’ять кілометрів пробіг. О Господи… Край сорочки продовжував стояти перед очима, й він просто опустився туди обличчям, на мить задихнувшись від несподіваного ефекту. У голові все перекрутилося. Руки підігнулися самі, притягуючи до себе те, що тримали, і груди, підборіддя відчули дотик пружного й водночас ніжного тіла, яке зреагувало на його торкання одразу, але миттєво було зім'яте й притиснуте скупченням м’язів та ваги, що навалилися зверху. Руки стискалися самі, а тіло його бажало контактувати з тим, що було внизу, воднораз, усією поверхнею. Вона мовчала, не намагаючись протестувати, лише напружувала тендітні жіночі м'язи, рятуючись, наскільки можливо, від цього несподіваного, доволі жорстокого поводження.

Це було суцільне коротке божевілля. Хвиля накрила з головою, некеровано, примусивши стиснутися, а потім розслабитися все тіло. За хвилину він уже лежав на спині, важко дихаючи, заплющивши очі та відвернувши обличчя. Тяма поступово поверталася, і найпершим відчуттям був жахливий сором, розуміння, що ця жінка заслужила кращого, аніж те, що з нею щойно відбулося. А може, вона вже нежива?! Він здригнувся, підхопившись на лікоть, та відразу опустився назад.

Ольга дивилася на нього, тихо та рівно дихаючи.

— Це кінець… — тільки й промовив він.

А її рука, легенька та ласкава, лягла зверху на його тремтячу руку. Потім вона, висмикнувши ковдру з-під себе, натягла її на них обох і притислася до нього. Надворі поступово стемніло. Ольга наче чекала цього, розуміючи, що він аж ніяк не хоче, щоб на нього тепер дивилися. Коли в кімнаті насилу розрізнялися стіни, Віктор дотягся до своєї сорочки і припалив цигарку.

— Ти що, зовсім себе не любиш? — тихо запитала вона. — Скільки ти не тримав у руках жінки?

— Не знаю. Я не рахував.

— Ото ж бо й воно… — Сховавши свою голову десь у нього на грудях, Ольга продовжувала ненадокучливо повчати свого нещасливого коханця: — Хіба так можна? Це ж здоров’ю шкодить. Так і з глузду можна з'їхати. Я саме цього злякалася, чесне слово… Скільки, рік? Що, більше? Два?!

Він мовчав, випускаючи дим.

— Справді, ти не любиш себе. І відразу… Треба ж було перед цим якусь таку «ніяку» запросити до себе і в руках потримати, щоб звикнути, а то одразу київську красуню — це ж «подвинутися» можна від вражень… Ти знаєш, що я колись була «Київською красунею»?