— Ну-ну, давай… Бог поміч…

А пісня, створена ще в далекі роки Андрієм Макаревичем, звісно, російською мовою, була знана всіма присутніми, окрім дами, як свого роду гімн «новій» музиці, і мелодія її добре пасувала до простого «не поставленого» голосу господаря скромного помешкання.

Очі метра звузилися, але Віктор зумів побачити в них те, що надало його голосу більше сили та впевненості. Погляд Тараса, навпаки, був якимось сторожкуватим і наче недовірливим.

Навіть дама перестала нудитися і смикати Лему за одяг, а цілком приязно дивилася на Віктора, забувши про його цілковиту байдужість до її персони.

Мелодія раптово обірвалася, як і в оригінальному виконанні того, хто, промінявши гітару на кухарський ковпак з черпаком, не перестав бути легендою рок-музики. І вони продовжували зачаровано слухати фрази та акорди:

Відклавши гітару, Віктор узяв і свою склянку, у якій досить набралося, та відпив з неї. А гості замовкли, роззираючись по стінах.

— Ну, що, — нарешті мовив Войтович чомусь захриплим голосом, — кажеш — мова селюків? Уміти треба. Догнав? А ми з тобою не вміємо.

Він узяв пляшку й розлив до кінця по спорожнілих склянках.

— Добрий коньяк. Отак, Тарасику. Шкода, не заклався я з тобою на щось конкретне. Зараз був би у плюсах. А ти ще з гіршим настроєм.

— І співали б завтра самі, — незворушно знизав плечима Лема, проте незворушність ця не виглядала переконливо.

— Віддав би? — запитав його Войтович.

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Ну, те, на що б ми поспорили. Віддав би зараз?

— Зараз віддав би, — промовив той.

— Влетів ти хлопче зі своєю філософією.

— Філософія правильна, — не погодився Тарас, показуючи на Віктора. — Просто… давно з ним не спілкувався. Забув, на що він здатний.

— Тоді намагатимемося це виправити. Ну, давайте доп’ємо. Є за що, я гадаю. За цей довільний переклад у мене, Вітю, є бажання тобі вклонитися. Задовольнив. І цього знахабнілого кумира взути допоміг. Може, ти й правий у тому, що не можна залучати тебе до конвеєра. Але приїхати треба. Повір мені. І, заспівавши оце, ти собі підписав вирок, принаймні, у мене. Я не дам тобі спокою. Тому що мені отак потрібен твій… ні, напевно, не успіх… може, й не талант… Я би сказав, Божий дар. Мені це потрібно, і не тільки мені.

Віктор лише мовчав, пропускаючи повз вуха ці теорії та дифірамби, оскільки краще знав, за рахунок чого цей успіх, цей «Божий дар». Скоріше, навіть, за рахунок кого.

Єдиної у своєму роді жінки на ім’я Зоряна.

Він знав, що колись це мало статися. Навіть був упевнений, що дуже скоро. Проте застало його все-таки зненацька. Обриси машини чорного кольору з'явилися праворуч. Джип, великий, масивний стояв метрів за двадцять п’ять від асфальту на польовій дорозі, що відходила під кутом дев'яносто градусів від траси. Спустилися глибокі сутінки і всі, як і Віктор, на цей час уже їхали з увімкненими фарами, але те, що робилося на узбіччях, ще можна було розрізнити. Джип стояв нерухомо, із зачиненими дверцятами й запаленими габаритами, зловісно націлившись передом до асфальту. От тільки світло в його салоні не горіло.

Та лише встигла промайнути в голові думка «не воно», як салон того, кого вважали привидом, засвітився. Віктор побачив це чітко, ще не порівнявшись із ним. Нарешті. Але навіщо так складно? Навіщо з такими ефектами? Це було за межами його розуміння. Що вони там — схиблені? Могли б давно прибрати — тихо й непомітно. Як той казав — навіть президентів з професійною охороною прибирають.

Він промчав на повній швидкості далі, тільки перебравши руками кермо і стиснувши зуби. Ось він, «Летючий Мадяр». Ось і мені, нарешті… Коли тепер чекати наслідків? Ще до закінчення цього рейсу? Коли? Просто зараз? Та хто ж може тепер, по темряві, впізнати його машину, коли всі їдуть із засвіченими фарами, засліплюючи одне одного? То коли ж? Який він — ліміт часу, відпущений зловісним привидом?

У дзеркалі заднього огляду майнуло світло машини, що виїжджала з узбіччя. Той, хто чекав на нього, повернув у протилежний бік, очевидно, виконавши свою місію. Віктор не був певен, що зробив це свідомо. Руки самі викрутили кермо, за мить після того, як нога вдавила в підлогу гальма. Він також здатний ускладнити комусь життя. Якщо, звісно, це справді не привид. Машина, розвернувшись на сто вісімдесят, опинилася на зустрічній смузі за якусь секунду і, залишаючи резину на асфальті, помчала у зворотному напрямку. Невідомо що подумали ті, перед носом у кого Віктор виконав цей маневр, але перейматися цим не доводилося. Ті, хто засвітив перед ним світло в салоні джипа, спокійно поверталися назад, сподіваючись, що досягли ефекту. Гаразд, хлопці… Навіть таке явище, як «Летючий Голландець», має відповідне пояснення. То що вже казати про якогось там «Мадяра»!

А в тому, що він не такий уже й летючий, Віктор переконався швидко. Минувши дві машини, він наблизився до нього майже впритул. Той самий. Навіть з номерними знаками. Джип не надто поспішав — їхав скромно, якихось дев’яносто на годину. Уявлялося, як у салоні цього «привида» перемовляються — налякали, мовляв, і годі, тепер їдьмо, хлопці, на пиво.

— Давайте, хлопчики, на пиво, — сам до себе мовив Віктор, ховаючись за вантажівку, яку обігнав цей «Мадяр».

Він ішов, періодично перемикаючись з дальнього на ближнє, ховаючись час від часу за машини, які їхали ще тихіше, проте пильно стежачи за джипом, щоб не втратити його з поля зору.

— Ну, давайте, час пити пиво…

А хлопці чітко тримали курс на найближчий райцентр, яким був Яворів. А можливо, і ще далі. Нічого — далі кордону не поїдуть. Чомусь саме в цьому Віктор був упевнений. Варто гнати аж сюди — могли полякати десь ближче, якщо самі з-за кордону.