Машини в'їхали у Яворів, і тут уже Віктор змушений був притиснутися до переслідуваного, аби не загубити його в якомусь із провулків. А потім вулиця пішла вгору, і джип зупинився біля будинку з написом «Готель». Ось де питиметься пиво…

Проте з машини вийшов лише один. Точніше — двоє, але той, другий, перемовившись кількома словами, поліз назад у машину, а довгий попрямував до готелю. В окулярах, доволі кремезний, у короткій куртці. Ось і все, що зміг роздивитися Віктор, сховавшись у темряві провулку. А джип рушив далі. Не вмикаючи світла, Віктор їхав за ним. Вони звернули на доволі жваву вулицю, якою рухався транспорт, і фари довелося увімкнути. А потім «Мадяр» звернув кудись униз і зупинився біля огородженої території, під'їхавши під самі зачинені ворота. Ось тепер знову засвітилося світло в його кабіні, проте ефект уже не був розрахований на нього, Віктора. Їх було двоє. Один залишився в машині, другий попрямував через хвіртку на територію. Що це було? Там росли кущі, дерева, проглядалося кілька асфальтованих доріжок, у доволі масивній будівлі світилися вікна.

Залишивши незачинену машину кроків за сорок у проїзді, Віктор тихо наблизився. Світло в кабіні «Мадяра» продовжувало світитися. Той, хто був усередині, говорив по мобільному. Бокові стекла машини тоновані, проте через переднє усе розрізнялося доволі чітко. А мова — наче не наша… Ось тобі й привид з пустим салоном. Тихо прочинивши хвіртку, Віктор рушив вузькою алейкою.

Ставши у тінь куща поруч із якоюсь цегляною будою, він завмер. Рука знайшла штик-ніж, і зброя зручно вмостилася в долоні. Час розставити все по місцях.

Чоловік ішов швидко, несучи щось у руці. Він, той самий. Сам-один. З мороку виринула його невисока постать, зашурхотіло листя — очевидно, він зрізав кут. Так само шурхотітиме й під ногами Віктора, якщо тому заманеться ще десь зрізати. Не зрізав. Торкання підошов до асфальтової доріжки…

Віктор устиг зловити потрібний момент, ухопивши його за руку, в якій незнайомець щось тримав, і повернув ніби в напрямі його руху, а потім різко на себе. Рука ворога завернулася м'яко і слухняно — настільки той не очікував нападу — і, вкарбувавши грудьми в ту цегляну буду, Віктор притис його собою, вдавивши вістря ножа у шию.

— Мовчати. Приріжу… — Це було сказано тихо і твердо, в саме вухо.

Рука супротивника була заламана за спину, і той слухняно осів донизу від поштовху під коліна.

— Мовчати. Відповідати тільки на питання. Зайвий звук — ти труп. Хто замовив маскарад? Ну!

— Я… я… яки… ий… м-м… аскарад… — белькотіння це виглядало жалюгідно.

— Навіщо стояли на трасі перед Яворовим поперек дороги? Ну, швидко!

— Я… я… не… не знаю… чого ви хочете…

— Для чого ваш джип стояв носом до траси? Збрешеш — заріжу.

— М-м… ми не стояли… м-ми… чекали… мав Ю… Юркевич над’їхати…

— Гадом буду — заріжу, — сказав Віктор. — Для чого ви увімкнули освітлення в салоні, коли я проїжджав? Ну?

— Я… не… не знаю… Яке світло? Я не вмикав…

— Хто ви такі?

— М-м… ми… вони… б-б… бельгійці… з ц-ц… центру… ор… г-ганізації… г-г-г… гуманітарна д…допомога… н-нам… с-санат…торій…

Здавалося, зараз йому зовсім відніме мову. А у Віктора почала зароджуватися підозра, що цього разу він утрапив геть зовсім не туди. А той, кого він майже пришпилив до цегляної стіни, клявся, що є головним лікарем цього санаторію і їхав з оцими, на джипі, членами доброчинної місії, у якихось справах і з кимось там розминувся й не зустрівся. Тепер уже Віктор суто з власної вини не міг його зрозуміти сповна — у голові почало плутатися.

— Що ти ніс? — запитав він.

Це виявилася в'ялена риба. Загорнуті в целофановий кульок кілька рибин, як той казав, власного приготування, якими збирався пригощати благочинців до пива. От із чим уже дійсно вгадав…

Це було чергове знущання Долі. В нещасного головного лікаря навіть виявився паспорт у кишені, і коли той лежав на посохлій траві долілиць, притиснутий коліном, Віктор, присвітивши запальничкою, прочитав його прізвище. Це був не «Летючий Мадяр».

— Вийшло непорозуміння, — сказав він. — Зараз я піду. Лежати ще десять хвилин. А потім забудь про те, що сталося. Мені шкода. Я не хотів вас налякати. Пробачте.

Його «Тойота» рушила тихо, з вимкнутими фарами, а за якихось кілька хвилин Віктор уже їхав у невідомому для себе напрямку, давлячи в собі вкрай неприємні відчуття. І в усьому цьому метало-асфальтовому вируючому мурашнику він був без перебільшення єдиним водієм, здатним пошкодувати, що джип, який зустрівся на його шляху, виявився не тим, кого називали «Летючим Мадяром».

А може, його не існує взагалі???

Атмосфера фуршету була більш ніж невимушеною. Учасники дійства, як і гості, товклися всі разом — хто біля величезного столу, а хто парами, трійками та більшими групками — по кутках. Дехто просто гуляв поміж ними по двоє, троє, взявшись за руки або ж тримаючи келишки та різноманітні тістечка, бутерброди мікроскопічних розмірів, або якісь міні-тарілочки з накладеними стравами. Були й такі, що зовсім не відходили від столу, методично перехиляли в себе те, що було налито, й поглинали те, що було наставлено. Усе стоячи. Поміж цим елегантні дівчата в коротких спідничках та фартушках розвозили напої на блискучих візочках, ненадокучливо пропонуючи їх тим, хто стояв з порожніми руками. В акваріумах, влаштованих у стінах, плавали екзотичні риби.

Віктор зітхнув полегшено, коли залишився на самоті, й тепер стояв, притулившись до колони, й посьорбував холодний апельсиновий сік. У голові досі гуділо, а в очах блимало. Софіти… дим… вируючий зал… Раніше важко уявлялося, що колись доведеться побачити це все з «того» боку. Дві порожні склянки вже стояли поруч, а йому ще дужче хотілося пити. Час від часу до нього підходили невідомі люди, здебільшого дами, вишукано вдягнуті, які всіляко висловлювали йому задоволення від знайомства й бажали успіхів. Залишалося тільки посміхатися. Більшості людей, які оберталися навколо, він не знав і навіть не бачив у закулісній «кухні», де провів сьогодні мало не весь день.

Тарас з’явився несподівано. Півгодини тому він кудись пропав, хоч і обіцяв не залишати свого гостя, а тепер, коли Віктор не сподівався вже з ним зустрітися й подумував, як би то чимшвидше звідси зникнути, звалився як сніг на голову. Він уже встиг хильнути та широко й задоволено всміхався, тримаючи під руку високу дівчину, яка, зважаючи на підбори, виглядала чи не вищою за нього.

— А ось він, герой, сховався, спробуй знайти! — Лема схопив Віктора за руку і сказав: — Познайомся — Марія. Ну, просто, Марія, майже, як у серіалі…

— Набагато краща, ніж у серіалі, — відповів Віктор, ледь вклоняючись дівчині.

— Дякую, — всміхнулася вона. — Я також вважаю, що краща, але в зірок свої примхи щодо жінок. Це нормально…

Ця дівчина відрізнялася від попередньої пасії Леми, з якою той приїжджав не так давно, явно у кращий бік, принаймні, стосовно характеру та манери триматися.

— А де, я не зрозумів… — озирнувся Тарас, — куди вона поділася? Вже десять хвилин тільки й чую про бажання познайомитися з паном Віктором Жданом, а сама…

Підійшло ще двоє дівчат, одну з яких Віктор упізнав одразу, хоча більшість із отих підспівок та підтанцьовок була для нього на одне обличчя. Саме з нею довелося познайомитися заочно, і чомусь вона запам'яталася.

— Ну лише на секунду відпусти, і вони зникають, як ті привиди… — продовжував жартома набирати люті Тарас. — Прошу знайомитися, — він повернувся до Віктора, — Жанна й Оля.

Обидві мило всміхнулися. На тій, про яку говорив Тарас, тепер уже замість відвертого сценічного костюма були джинси й дуже гарна груба і водночас відкрита блузка чорного кольору.

— А це наш… мій… ні, не буду представляти, — продовжував плести Тарас, — тебе тут і так усі знають… скоро забудуть, хто такий Тарас Лема…

— Тарасе, я хочу жульєна з грибами, — смикнула його Марія.

— Зараз поїдемо до лісу, — відмахнувся той, — назбираємо й будемо варити…