І несподівано йому пригадалося те, що відчув учора тут, зігнувшись під навислою фурою, за два кроки від прірви. Так би мовити — остання думка перед близьким кінцем. Майнуло тоді щось таке, наче прощання із Зоряною. Він пробачав їй усе і просив пробачити йому. Так, ніби існував зв'язок, яким у разі чого можна користуватися на відстані. Ніби не хотілося цей самий зв'язок тягти за собою у провалля. Відпускав її на всі чотири сторони. Це тривало недовго, але коли ця нитка, що зв'язувала їх, увірвалася, стало легше. Коротка, але приємна мить. Змога дихнути на повні груди, вивільнитися від того, що давило упродовж усього життя. Він був вільним від неї й міг робити будь-що, навіть летіти в безодню. Віктор і не помітив, коли все повернулося на свої місця, адже ніхто нікуди не впав.
Над ущелиною кружляв великий чорний крук. Дивно було бачити птаха, який завис із розправленими крилами в повітрі, згори. Зі спини — адже Віктор сидів вище. А той кружляв ближче до дна, видивляючись щось у проваллі. А може, це той самий, якого бачив учора? Якщо він, то, напевно, і досі бідкається, що так не пощастило. «Та не впав я, не впав, не шукай. Ось, тут сиджу. Голову поверни…» Та птахові було байдуже.
Колись так і станеться. Хіба не байдуже, де? Нехай не в бою, не в ущелині, не в сутичці… Господи… Хіба немає більше де?
Життя на колесах. У якоїсь чергової машини просто відмовлять гальма. Тоді навіть не встигнеш попрощатися. І відпустити. А може, є сенс зробити це заздалегідь? І нехай усі будуть живими? І нехай живеться далі з полегшенням. Нехай будуть другі тридцять років, раз уже перші пропали. Половину з перших тридцяти забрала вона. Зоряна. Може, час зупинитися? Так усе життя мине. Навіть якщо й не впасти до якогось провалля.
Імпульс виник раптово. Тільки-но сіріє. Роман, у якого, можливо, й досі тремтять руки, їхатиме помалу. Притиснути добряче — і його можна наздогнати. Ще до Львова. Легко. І нехай усе буде так, як той хоче. А чому ні? Адже сам Віктор мучиться від того, що «не склалося». Таким людям легше зрозуміти одне одного, легше подарувати одне одному те, чого не вистачає в житті. Тільки Зоряна вважає його непотребом. Звісно, це не так. А там — вродлива самотня жінка, яка також змучилася від нещасливого життя, від невдач та прикрої долі. Вона здатна хтозна на що задля того, хто зуміє стати для неї… А Віктор зараз не сумнівався, що зуміє.
«Ну що, зараз?»
Руки намацали ключі в кишені. Хоча… Андрій ще не від'їхав далеко. До Львова купа відстані. Купа часу. Двадцять-тридцять хвилин точно у нього в запасі. За чимось же припер він сюди, назад, до ущелини! І тепер Віктор зрозумів, за чим. Звичайний заскок, яких бувало немало. І нехай. Скільки там радощів у його житті? У наступному, що почнеться, коли запуститься мотор цієї «дев'ятки», буде більше. Набагато більше. А зараз ніби ще та половина життя. Зорянина. Якраз перевал. Важкі терези радості та горя в ній не зрушити, але ця маленька радість нехай лишиться на її половині.
Присівши на заднє сидіння, він узяв гітару, відчуваючи, що пісня вже готова. Наче визріла мимоволі, поки дивився у провалля, переймаючись зовсім іншими думками.
Сюди ніхто не завіта —
Один лиш тільки вітер.
І крук над прірвою
літа —
Він знає
Все на світі…
Здавалося, що пісня хоч і непогана, але якась така… Ні про що. Ніяка. Сіра. Абстрактне скиглення людини, яка не мала звички скиглити взагалі. Напевно, прем’єри не буде. Від такого Лему не носитимуть на руках, адже це, висловлюючись мовою Войтовича, — не той продукт.
Та щойно колеса «дев'ятки» лишили слід на новій відремонтованій дорозі й машина набрала швидкості, він почув голос Тараса — десь у підсвідомості. Лема все-таки співав цю мелодію! Низьким голосом, із самих грудей, майже окремо вимовляючи слова, заворожуючи галасливий натовп:
Та день мине,
І крук засне,
І сяде,
крила склавши…
А вітер скелю сколихне,
Всі хмари розігнавши.
Голос Леми поступово виріс, набрався сили. Той самий голос, далеко не класичний, але всім відомий, здатний проникати крізь стіни і зводити з розуму:
І в чорнім небі запала До тебе схожая зоря,
Сягнувши сяйвом за моря
І спокій мій забравши.
А далі все відбувалося незалежно від його волі, ніби дійсно існував отой зв'язок, який перервати за власним бажанням неможливо. І ще виникло враження, що в цієї машини, непримітної, такої, яких перегнав уже невідомо скільки, запустився не передбачений заводом-виробником автопілот, котрий наче відчув, що водій робить щось не те, щось недоречне й неправильне. Тому й запустився, перебравши керування на себе й не даючи повернути в хибному напрямку. І тепер працюватиме доти, доки залишатиметься така потреба, доки з самим водієм не буде все гаразд.
Але попри все, Віктор і уявити не міг, що пісню, яка здалася спершу ніякою, Тарас Лема співатиме вже за три тижні, даючи концерт у Палаці спорту в Києві. І натовп справді божеволітиме, коли на третьому куплеті несподівано з'явиться жорсткий ритм, а голос кумира скочить уверх одразу на цілу октаву:
А зранку — морок, мов стіна.
Неспокій стисне душу…
І в бік, де все
горить вона,
Я краєм прірви
рушу —
Де шлях — півкроку від біди,
Зате — лиш руку простягни —
Не сплять, горять її вогні.
І я там
бути
мушу…
Відкинувши всі сумніви й віддавшись на волю «автопілота», Віктор справді не уявляв, що Лема зробить з цієї пісні диво. Що займе вона доволі надовго перше місце у списку його хітів та й хітів узагалі, якщо вірити настирливим радіостанціям та телепрограмам, і що назве її сам Лема, так і не дочекавшись назви від свого автора, дуже просто — Зоря. Так, наче суперзірці могло бути відомо, що народився цей хіт з тієї самої банальної причини, що й усі решта. І що ім’я цієї причини схоже до назви пісні.
Адже її звати Зоряна,
XVIII
Отже, Юрі Чурикову, який згорів у машині, не доїхавши до Чернівців, почали маритися привиди, що і стало причиною його намагання ухилитися від поїздки. Принаймні, на якусь іншу причину Вікторові не вказав ніхто. Нерви, втома… а поміж цим проговорився близькій людині, яка, можливо і посміхнулася б, якби він почав докладно пояснювати, що це за привид. Так, прохопився, не впоравшись із емоціями. Може, він і сам не повірив, побачивши джип з пустою освітленою кабіною, у те, що це «Летючий Мадяр». Скільки їх тепер їздить дорогами! А чому один із них не може зупинитися, з'їхати глибоко на узбіччя? А чому водій його не може впустити щось випадково на підлогу й шукати поміж сидіннями тієї миті, коли машина Юри Чурикова проїжджатиме поруч? Усе правильно. Але побачивши таке, водій-перегонщик має всі підстави втратити гумор, а заразом і бажання їхати ще кудись.
А хлопці дістають. І що — скажеш їм, що не хочеш їхати, бо наслухався казок? Звісно, ні. Таким не скажеш. Такі візьмуть на кпини… Або кожну поїздку потім питатимуть — «ну що, бачив, ні? Не попадався більше?» Та й пані з погонами майора також, напевно, не дуже зручно з серйозним виразом обличчя пояснювати, що «Летючий Мадяр» примарився. З такою в ліжку й без того, мабуть, не затишно, а тим паче, коли виставиш себе неврастеніком, якому чортики ввижаються. А все ж вирвалося… Добре, мабуть, засів у пам’яті вигляд чорної зловісної машинерії.