Надворі збиралися сутінки. Було волого й водночас морозяно, тому й піднявся туман. Не видно було навіть порослого кущами схилу. Він ще бачив струмок, чув його плюскіт, а далі все забирав морок, і від цього здавалося, що вузенький струмочок не має другого берега, що він десь там, далеко, а вода ця безмежна і простирається хтозна-куди.

Схоже, йому не позичать човна. Пливти доведеться самому й не зволікаючи. Поки на тому березі ще чекає вона.

Телефонувати довелося довго, переймаючись до нестями думками про те, що, можливо, вже пізно.

Неспокій зріс ще більше, коли Павлович на прохання допомогти ще раз зв’язатися з тією людиною, промовив невизначене: «Ти приїзди, а там подивимося…». Найбільше Віктор молив зараз долю, щоб і досі не знайшовся якийсь інший «ас», який бажає ризикнути. Тільки не це… Інакше доведеться йти на щось неймовірне, таке, що важко собі навіть уявити.

Той, хто увійшов до невеличкої кімнатки у глибині кафе, всівся напроти нього й запитливо глянув у самі очі. Це був не той дивакуватий, прилизаний. І поруч не товклися охоронці — сам на сам.

— Ну, слухаю тебе, — промовив він.

— Я згоден, — відповів йому Віктор. — Проїхатися…

— Чому раптом передумав?

— Гроші потрібні.

— Ми перевіримо, чи саме ця причина тебе сюди привела, — сказав чоловік. — Не боїшся, що знайдемо якісь інші мотиви?

— Будь ласка, — погодився Віктор. — Але майте на увазі — навряд чи хтось упорається краще за мене.

— Від скромності ти не помреш, — констатував співрозмовник.

— Від чогось іншого також не хотілося б. Можете влаштувати іспит.

Той, хто сидів навпроти нього, задумливо витягнув цигарку й припалив. Його обличчя з широкими вилицями відображало силу та рішучість. Серйозний… Чомусь саме так хотілося його охрестити. Міцно збита фігура, зморшки під очима — нерви та постійний вантаж негативу.

— Якщо тебе зловлять — це одразу кінець, — просто попередив він, продовжуючи дивитися в очі.

Віктор мовчав, витримуючи цей погляд.

— Чого мовчиш?

— Слухаю, що ще скажете. Той агітував, ви, навпаки, ніби відмовляєте.

— Ні. Просто попереджаю. Якщо візьмешся — назад дороги не буде.

— А де гарантії, що не ліквідують потім?

— Ти ж утечеш… — посміхнувся співрозмовник. — Готуй собі паспорт, канал, куди зникатимеш. Хто це знатиме? Хто і як тебе зможе знайти? Загубишся з грошима, і все.

— Однак я хочу якихось підтверджень, що це не безнадійна справа. Може, ви провертаєте щось таке, розроблене до дрібниць, і я не вискочу, як не намагатимусь? Може, ви самі у цьому зацікавлені?

— А який сенс, — знизав плечима той, — викидати при цьому шалені гроші? За підставку досить заплатити кількасот. Знаходимо будь-якого лоха, пару сотень у зуби — і їдь. А там — як заплановано. Дешево й надійно. А тобі дадуть купу грошей — як потенційний приз, якщо заслужиш.

— Наприклад? — Чим далі Віктор наближався до суті, тим більше холоділо в грудях.

— Сума за тобою.

— Припустімо, мільйон.

— Заради Бога. Але це добрий пакунок, навіть якщо сотками. Гляди, щоб не важко було втікати. Га?

— А як я знатиму, що гроші не фальшиві?

— Поїдемо до будь-якого банку, який обереш, і сам перевіриш. Відтоді нехай будуть при тобі.

Виходило досить гладенько. Звісно, до того моменту, коли все закрутиться. А от далі…

Саме про це й спитав його Віктор, марно намагаючись якомога надійніше сховати власне хвилювання.

— Не знаю, — розвів руками співрозмовник. — От чого вже не знаю…

— Ну хоча б приблизно, — наполягав Віктор.

— Не знаю навіть приблизно, — похитав головою «серйозний». — Це ж не ми тебе ловитимемо. Знав би — сказав, повір. Ми зацікавлені, щоб ти якнайдовше їх «мотав». До речі… Якщо тебе зловлять, ти не доведеш їм, що ти підставка. Вони питатимуть тебе те, про що ти ні сном ні духом не відаєш, по повній програмі. І скільки б ти не розповідав про нашу зустріч і про те, за що тобі заплатили гроші, або скільки б не прикидався дурником — ніхто не повірить, можеш не сподіватися. Тебе труситимуть, поки не витрусять, що їм потрібно. Уявляєш ситуацію?

— Уявляю. І все-таки…

— Не знаю, — повторили йому. — Хто, якими силами… Поїдеш — побачиш.

— Гаразд, — погодився Віктор. — Давайте обговоримо суму.

— Ти ж казав — «лимон», — уїдливо посміхнувся співрозмовник. — Передумав? Мало?

— Триста тисяч, — сказав Віктор. Мене влаштує триста «кусків».

— Згода.

— Але в мене є умова. Ну, тобто прохання. Сто вісімдесят тисяч наперед. Що, як…

— Про це не може бути й мови, — перебив серйозний.

— А хіба вам не однаково? — наполягав Віктор. — Якщо мене піймають, ви їх усе одно втрачаєте. А так я хоч перекажу їх, куди мені треба. За що ж я ризикуватиму?

— Ти отримуєш гроші там, де тобі вкажуть, і тоді вже переказуй, куди хочеш.

— Та ви ж казали… — намагався зачепитися за шанс Віктор, — що мене ніхто не слухатиме, а лише ловитимуть! Мені й так доведеться тікати, щоб урятуватися. Вам же однаково…

— Про це не може бути й мови, — повторили йому тихо й повільно.

Варіант, на який так сподівався Віктор, не пройшов. І якщо він не зможе… Ось що пояснювало його хвилювання! Увесь час, доки він це робитиме, Зоряна стоятиме перед очима на краю прірви, нагадуючи про ціну можливої поразки. Це сковуватиме руки, гальмуватиме думки. Не в такому стані воювати проти всіх. От якби отримати потрібні гроші наперед, вкласти у справу й тоді вийти на цей двобій легким і необтяженим. Як і раніше — тільки він і власна доля.

— Такі умови мене не влаштовують, — Віктор підвівся повільно але рішуче, наостанок витримавши його погляд. — Мені потрібна гарантія, що гроші підуть у справу. І тоді я згідний на все. Чуєте — на все!

Віктор з’явився біля Петрового будинку, акурат той скінчив роботу й збирався зачиняти гараж. Пильного кавказця ще не відпустили, тому він доволі миролюбно поглянув на знайомого гостя.

— Щось тебе давно не було, — здалека почав Франкенштейн. — Я вже думав, ти закинув свій бізнес.

— Збираюся кидати, — відповів похмуро Віктор, подаючи йому руку.

— Ну, кажи, що там сталося… — Петро, схоже, сьогодні був у доброму гуморі.

— Машину хочу купити.

— Ну-у… Кращого спеца з купівлі машин, як ти, годі шукати.

— Та я в тебе хочу купити. — Віктор як міг намагався підтримувати його напівжартівливий тон.

— Що саме? — не зрозумів Петро.

— Щось із капітального ремонту, словом, твого виробництва.

— А на біса тобі? — здивувався той.

— Їздити. Що можеш запропонувати зараз?

— Зараз доробляю «сімку». Он — хочеш, то дивись. Тижнів за два буде готова. Правда, покупець попередньо вже є, але…

— «Сімка» не підходить, — похитав головою Віктор, — треба щось менше, скромніше. Найкраще — «першого» «Жигуля».

— «Першого» немає навіть у перспективі, — знизав плечима Петро. — Мені невигідно таке брати. Що візьмеш за «першого»? А наробишся так само, як і на «сімці».

— Гм… Ну, свого продай, — запропонував Віктор.

Франкенштейн помовчав кілька секунд, а тоді вибухнув по-серйозному:

— Слухай, ти що, мене грузити прийшов? Не маєш що робити? Ледве тих повідправляв, теж прилізли і «грузили» хтозна-чим, то тепер ти привалив! Кажи, що хочеш, і газуй. Я ще свиней не годував.

— Я ж тобі кажу… українською мовою, ти що, не розумієш? Пропоную продати твого драндулета.

Тоді Петро подивився на нього, як на ідіота, й скривився у повному нерозумінні.

— Його ж робити треба… Він гнилий увесь і масло «бере». На, купляй. Давай триста баксів і забирай к чорту. Тільки не довби мені мізків.

— Мені потрібен зроблений, — сказав Віктор. — Даю тобі два тижні, роби його капітально, і я беру.

Франкенштейн продовжував дивитися на Віктора, наче на дурного, щоправда, хвилюючись при цьому, щоб самому не пошитися в дурні. Усе це тягнуло на якийсь капітальний розіграш.