Плече було ніжне й тепле. Щоправда, воно дозволяло його руці торкатися себе. Невже і її тіло схоже на дотик? Рука його повільно ковзнула по волоссю догори, по щоці, яка також дозволяла все. Також тепла й тендітна. Вона навіть подалася до нього. А перед очима ще стояла та остання картинка, що здавалося, закарбувалася в пам’яті назавжди. Сон, у якому можна все… Тепер він тримав цю жінку обома руками, відчуваючи її форму, яка, напевно, насправді була дещо іншою, просто зараз ним керувала уява. А що там, нижче? Адже сьогодні йому дозволяється…

А нижче чомусь опинився поліетиленовий пакет, який вона тримала на колінах. Звідки це? Ой, справді… Обережно відібравши в неї кульок, Віктор поставив його поруч із кріслом, і тепер його руки відчували все те, куди рідко сягали навіть думки.

А вона мовчки виконувала його примху — найбезневиннішу, з якою доводилося стикатися досі — нічого не робити й ніяк не допомагати. «Ну й біс з тобою, роби все сам» — подумала Лариса, коли він обережно клав її на ліжко. Хоча, звісно, це було приємне й доволі незнайоме відчуття — так обережно цього не робив ще ніхто. І вага його м’язистого тіла виявилася також неочікувано малою, і обійми незвично ніжними. Ось тільки імпотентом цей хлопець не був — тут весь її досвід схибив.

А потім він сів біля вікна й запалив, дивлячись на частинку нічного Амстердама, яка їй набридла до нестями — оці ліхтарі на вузькій вуличці. У вікно пробивалося світло й вихоплювало його шию і плече, якраз те, з леопардом. Іноді над ними спалахував вогник цигарки, щоб потім знову згаснути.

— Спи вже, — сказав він нарешті. — Мені більше нічого не треба. Хоч виспись до ранку…

Сам він знав, що не засне. За дві години почне розвиднюватися й можна буде вирушати. Краще виспатися десь у дорозі, якщо зовсім почне хилити. А ці дві години він збирався пересидіти тут, біля вікна. Не їхати ж величезним незнайомим містом поночі.

Він курив другу цигарку поспіль, струшуючи попіл у попільничку на підвіконні. На душі коти шкребли. Даремно він зробив гачок на кількасот кілометрів. Даремно втратив півтори доби. Даремно викинув зароблені гроші. Усе даремно: адже це все-таки була не Зоряна.

Джип — масивний, чорний, блискучий — промчав зустрічною смугою. Щоправда, ще не смеркло, і світло в салоні розкішного гіганта не було увімкнене, натомість яскраво світилися фари, які наче сповіщали — «Обережно, я крутий! В'їдеш — не розрахуєшся!» Звичайне явище на дорогах.

Про випадок, почутий від житомирян, він досі не знав. Воно й не дивно — користувалися хлопці іншими автошляхами, брали машини на інших базах. А казки про загадковий джип, нібито названий шоферами «Летючим Мадяром» за аналогією з відомим морським «персонажем», Віктор почув уперше року так за півтора тому в автокемпінгу, де вся компанія, зупинившись на ночівлю, була не зовсім тверезою. Тема тоді несподівано набула статусу центральної на цілу ніч.

Розповідали, що з’являється привид несподівано: стоїть віддалік дороги. Кабіна його яскраво освітлена, а всередині — нікого. Іноді він починає їхати. Нікого не переслідує, ні на кого не нападає. Та тільки той, кому доведеться побачити його, — вже не жилець. Згадували й конкретних людей, які начебто на власні очі бачили це диво.

Усе остаточно пригадалося аж за Франківськом. Раптово. Он воно що… Не той бачив, хто розповідав. Бачив його друг. Точно. А «травив» байки Дмитро Лихолат з Коломиї. Нарешті. Вони стояли в Польщі, на тому боці, на якійсь стоянці. Ось тоді-то й розповів Дмитро, який переганяв з напарником два буси «Тойота», історію про свого друга з… Звідки? З Тернополя! Точно. І звали його Сергієм. Тож Сергій отой нібито на власні очі бачив джип десь за тиждень до того. Мадярський перевертень стояв тоді просто на полі, метрів за шістдесят від узбіччя, коли смеркалося. Сергій тоді, якщо вірити розповідям Дмитра, «пік» від душі, сподіваючись вчасно дістатися додому. І ось він стоїть…

Подробиць тієї розповіді Віктор згадати не міг — пам'ятав лише, що колега той добряче злякався. Але оскільки зміг згодом розповісти про пригоду, був живий.

Посміхнувшись сам собі, Віктор дістав мобільний. Дмитра з Коломиї, щоправда, знайти так і не вдалося, але відповіла його дружина, сказавши, що той перебуває зараз десь у дорозі. Подумавши, Віктор зателефонував знову.

— Так, слухаю.

— Пробачте, це ще раз я. Мені, власне, не так чоловік ваш потрібен, як його товариш — Сергій. Може, ви мені підкажете, як його знайти?

— Який Сергій? — недовірливо запитала вона.

— Ви знаєте, я навіть прізвища не пам'ятаю. Вони з рік тому постійно разом їздили. А потім той десь знайшов місце на фурі. На якомусь київському автопідприємстві, приватному… З Тернополя він.

— Бородюк?

— Можливо…

— Так. А немає його… більше… Він загинув. Розбився.

— Як… — Віктор ясно відчув, як вильнула його машина, хоча сам, здавалося, міцно тримав кермо. — Ви впевнені? Це той самий Сергій?

— Я не знаю, якого Сергія ви шукаєте, — мовила вона, — але той, з Тернополя, який потім працював дальнобійником у київській фірмі, Бородюк, — розбився.

— А коли це сталося?

— Приблизно півроку тому.

Вона не клала трубки, чекаючи, що скаже Віктор далі. А він помовчав якусь хвилину, витягуючи ще дещо з надр власної пам’яті, і перепитав:

— Не перед Новим роком?

— Так. Майже перед самим Новим роком. Тридцять першого ховали.

Усе збігалося. Зустрівшись тоді на стоянці в Польщі і правлячи балачки, вони роз’їхалися потім хто куди, щоб зустрічати Новий рік. Отже, виходило, що Сергій із Тернополя, про якого, б’ючи себе в груди, розповідав тоді Дмитро, побачивши «мадяра», справді вже був не жилець. Не знати, як з іншими, а з ним виходило саме так.

Віктор почав напружено пригадувати. Ситуація загалом нагадувала йому отой ранішній крос. Тільки на відміну від нього, зараз напружувалися думки, а не м’язи. Проте результат був той самий — жити ставало легше. Хотілося зловити цей момент і не відпускати — момент, коли здається, що у світі існують ще якісь проблеми, окрім тієї, що звалася Зоряною. І нехай би ця тема була про чорта, диявола — байдуже. Аби на якийсь час відчути, що у цьому світі можна жити ще чимось.

Іван Сергійович Бойко був майстром своєї справи й заробляв цілком непогано, офіційно вважаючись робітником обласного комбінату комунальних підприємств, але здебільшого працюючи «наліво». Звісно, доводилося відстібати начальству, зате під руками завжди було обладнання, інструмент — словом, усі умови. І те, що він робив, дійсно можна було вважати мистецтвом.

Але всі ті пам’ятники, що він створив і що стояли на цвинтарі переважно на могилах крутих та грошовитих, не йшли в жодне порівняння із щойно закінченим. Навіть майнула думка, що його здібностям могло знайтися краще застосування.

Відійшовши, він ще раз подивився на плиту, прихилену до стіни. Зі скульптурного портрета спокійно й дещо гордовито дивилася симпатична, можливо, навіть вродлива жінка.

Він з'явився тоді несподівано — гарної статури молодий чоловік, не красунчик, але… словом, справжній мужик.

Урівноважений, навіть незворушний, скромний та цілеспрямований. Під його одягом художник, який знав людське тіло, безпомилково міг угадати добре розвинуті м’язи. «Ви — Бойко?» — запитав він тоді й на ствердну відповідь повідомив, що робить замовлення. А на пояснення, що замовлень не бере у зв'язку з перевантаженням, дістав пачку грошей і поклав перед майстром. Словом, з таким важко було не зговоритися. До роботи молодик висував чималі вимоги — дав цілу пачку фотознімків жінки і сказав, що схожість з оригіналом має бути один до одного. Залишив щирий завдаток, але дав знати, що в разі недостатньої схожості — не братиме.

А ще поклав на стіл відеокасету з якимось дитячим концертом, де жінка ця грала на фортепіано, і дивитися на неї можна було довго і з різних боків. Відклавши все, Бойко взявся до роботи.