Він нахилився й поклав їх назад до сумочки.

— Тепер я взагалі не знаю, як себе почувати, — знизала плечима Ірина.

— Не переймайся, — порадив їй Віктор, — ти ж… розумна жінка. А я справді цілком щиро.

— Жінки всі однакові… — зітхнула вона.

Віктор не відповів нічого.

Ірина витягла з сумки невеличкий диктофон і простягла йому:

— Візьми оці мої… труди. Якщо хочеш, послухай — потім зітреш. На папір я ще не встигла перенести. Та воно й не треба. Побачиш сам — таки невдало. Апарат залиш собі на пам’ять — це не пошук приводу для нової зустрічі. Не переживай, у мене їх кілька. Раптом і тобі стане в нагоді.

— Що ти, не треба…

— Залиш, я прошу. На згадку.

І знову пауза.

— Ну що ж, дякую тобі за все, — порушила мовчанку Ірина. — Я йтиму.

— Обережно ганяй, — порадив Віктор. — Відчуєш себе водієм — гляди не заривайся.

— Добре, — відповіла вона. — Ти також. Обережність і асам не зашкодить. Буде чогось треба — дзвони, візитівку маєш. Допомога журналіста може знадобитися будь-кому.

Вона підвелася й пішла, зробивши прощальний жест рукою, який супроводжувала усмішка, не те, щоб сумна — просто позбавлена оптимізму. Не озираючись. Вона була розумна, бачила все наскрізь й уміла, залишаючись порядною людиною, давати сама собі раду в цьому складному житті, яке часто-густо ламало та перетворювало на непотріб навіть дужих чоловіків. До того ж… Усе було в цій жінці — і краса, і розум, і життєва сила. А Віктор, відірвавши на мить очі від вичовганого за літо столика з чашкою кави, проводжав її поглядом, у якому, проте, не було ні захвату, ні розпачу, ні заздрості, ні надії. Бо попри всі ці виключні якості мала вона одну дуже серйозну ваду, що перекреслювала геть усе.

Вона не була Зоряною.

На цвинтар Віктор потрапив лише о пів на четверту. Розпитався в адміністратора на головному вході і купив гарний вінок — без напису, бо, з одного боку, вже не було часу, а з іншого, Віктор просто не знав, що міг би написати. Логіка підказувала як найкращий варіант — «Від того, на кого чекає твоя доля й кого ти ще можеш врятувати». Але блюзнірствувати на цю тему навіть подумки було неприємно. Тим паче, його справді могла спіткати доля Юри Чурикова.

Неприємне відчуття охопило Віктора, щойно він вийшов з вінком із цієї похмурої установи. Доти навпаки була якась наснага. Аякже — доля дарувала ще один шанс. Хапайся за нього… Тепер же він чітко зрозумів, що зараз опиниться серед людей, у яких справжнє горе, і йому, звісно, там не місце. Він з'явиться, щоб копирсатися в почуттях цих людей, винюхувати та випитувати. А ще видаватиме себе не за того, ким є насправді: покладе на могилу небіжчика вінок, можливо, найдорожчий з усіх, претендуючи таким чином на його близького друга. Доведеться брехати згорьованим людям.

Промайнула ще одна думка, несподівана й зовсім недоречна. Напевно, серед людей, які знають його, Віктора, одна зовсім би не здивувалася його вчинку, його блюзнірству. У пам'яті знову постала темна тканина сукні, що взялася складками на фігурі жінки, яка зникала в поїзді. Вона б не здивувалася.

Священик дочитував молитву, робітники вже розбирали мотузки, готуючись опускати труну у вириту могилу. На нього звернули увагу відразу, оскільки широкоплечий чоловік, який дуже поспішав і ніс дорогий вінок, підійшов несподівано і з того боку, з якого було видно всім. Присутніх було осіб п'ятдесят, і Віктор, ставши скраю, й собі намагався окинути їх поглядом, непомітним, але таким, що давав змогу побачити можливих знайомих. Знайомих не було.

— Це… Юра, так? — тихо запитав він у якогось чоловіка, що стояв поруч.

— Так…

— Хай спочиває…

Ось і все. Той, хто нещодавно ганяв автошляхами України й не тільки, поїхав в останню путь — дуже коротку — донизу. Мотузки висмикнули, й на труну посипалася земля. Жахливий звук, особливо, коли намагаєшся уявити, як він сприймається з того боку — звідти, зсередини. І одразу жіночі крики, плачі… Важка картина.

Хрест — тимчасовий, дерев'яний — увіткнули в насипаний горбок і навколо розставляли вінки. Поклав свій вінок і Віктор, і одразу ті, хто був тут «не надто своїм», почали розходитися. Віктор побачив молоду жінку, вдягнуту в чорне, яка витирала сльози, проте намагалася щось організувати, та й перед цим — він бачив — крадькома давала іншим, напевно, родичам, якісь вказівки. Хто вона? Дружина загиблого? Сестра? Навряд чи дружина або сестра в такий момент здатні були би керувати. Можливо, якась близька родичка, яка взяла в такий важкий момент ініціативу на себе?

— Ходіть, будь ласка, прошу вас усіх! Будь ласка, до автобуса. Ми просимо всіх зайти й пом'янути Юру!

Ті, хто вважали себе далекими, вибачалися і групками відходили від місця поховання, збираючись додому. Віктор застиг посеред цього, вагаючись, як повестися. Вона ж і виручила.

— Прошу вас, будь ласка… біля автобуса.

— Дякую, — сказав Віктор. — Незручно, ми не були близько знайомі.

— А вінок он який принесли, — сказала вона. — І самі спішили, — здалеку, напевно?

— З Рівненської області.

— Ого… Я вас прошу… — вона озирнулася і, побачивши, що людей уже запрошують інші родичі, знову обернулася до Віктора: — Будь ласка, ви з дороги.

— Добре, — погодився він. — Я, взагалі-то, машиною. Може, хто до автобуса не поміститься, я візьму.

— Дякую, — сказала вона. — Якщо можете, оцих двох старих.

Дід з бабою, на вигляд ніби з міста, були наче ще й не зовсім старими, але дід мав задишку й накульгував на одну ногу, користуючись паличкою. Це виявилися якісь далекі родичі Юри Чурикова. У машині бабця перестала поплакувати, а дід ще продовжував зітхати. Старша жінка виявилася доволі балакучою. Все говорила про присутніх родичів, про знайомих, які не змогли приїхати.

— А хто ця жіночка, що просила мене на поминки? — запитав він у баби.

— Аліна, дружина його брата, Ігоря.

— А сам Ігор де?

— Ой… — жінка важко зітхнула. — В Америці Ігор. Уже півтора року. Навіть… навіть… — Вона знову зронила сльозу. — На похорон брата… не зміг приїхати…

— Чому? — запитав Віктор.

— Кажуть, що неможливо, — пояснила стара. — Звідти виїдеш — назад не пустять. Щоб туди попасти, стільки дати треба, що потім рік відробляєш. А він тільки-но півтора року. Ой, що діється… Пороз’їжджалися, навіть родичів чужі люди ховають…

— Що вдієш, такі часи, — знизав плечима Віктор. — А Юра не хотів їхати?

— Краще б Юра поїхав, — по-своєму зрозуміла стара. — А той жінку лишив, дитину і… Звідтіля вже хто повертається?

За такими розмовами вони і приїхали до високого будинку в новому мікрорайоні Чернівців. Люди виходили, й Аліна запрошувала нагору.

Тепер він побачив їх. Хлопці курили, зібравшись купкою. Семеро чоловіків. Усі приблизно одного віку. Очевидно, ті, хто мав з Юрою справу на дорогах. Вони оцінювали «Ніссан» з паперовими тимчасовими номерами й давно мали здогадатися, що Віктор належить до тієї самої когорти.

Він запалив, стоячи впівоберта до компанії. Усі незнайомі. Це були люди, в розмові з якими найлегше проколотися, Віктор це добре розумів. І водночас саме від них був шанс отримати найціннішу інформацію.

— Кудою гнав?

Це вже було звернуто до нього.

— Через Чоп, — сказав Віктор.

— А здалеку?

— З Мюнхена, — збрехав він.

— Нормально… І виплатиться?

— Сподіваюся.

Тепер вони вже стояли однією купкою. І розмова, звісно, не могла не зав'язатися.

— Мужики, ви краще скажіть мені, що сталося? — нарешті перевів на потрібне Віктор. — Я як ударений досі. Лише сьогодні дізнався. Тільки-но Чоп переїхав, і Олег мені сказав.

— Який Олег?

— Не знаю, як його прізвище. Ну, вони все «шісткою» старою їздять уп’ятьох. А звідти чотири машини женуть. Зі Львова мужики… Я став, — вів далі Віктор. — Дивлюся — така нарада серед дороги — ті з Тужира, вісім машин, а ті ще тільки туди…

— Що тобі сказати… — промовив той, хто на вигляд був за головного. — Перекинувся — не те слово.