— А про море звідки знаєш, якщо не спілкуєшся з ним? Я ж нікому не казала! А він тим паче не міг, у нього точно сім’я.

— Чув вашу розмову. Коли ви бачилися востаннє.

— О, Господи… Але там нікого не було!

— Це вам так здавалося. Там, де я служив, вчили не тільки цеглу ламати.

— Добре тебе навчили… Молодець. О, ч-чорт… — Вона наче прозріла. — Це його жінка тебе намовила. Я розумію…

— Ні, — Віктор говорив зовсім тихо, насилу вимовляючи слова. — Не намовила. Просто з нас двох її цікавить він. А я не вірю, що гірший.

— Тепер переконався? — злісно запитала Світлана. — Поздоровляю. — Вона взяла з колін сумочку й відчинила дверцята. — Ти — кращий. У всьому. За винятком одної речі. Ти — схиблений.

Дверцята грюкнули так, що захитався салон.

Віктор сидів, опустивши голову й поклавши долоні на кермо. Авжеж, він її скривдив. Скривдив задля власного… ні, не блага, швидше — порятунку. Щойно він довів самому собі, що кращий за того, кого вона має. А це кардинально змінювало плани на подальше життя.

А схиблений якраз не він. Схиблений той, хто, маючи Зоряну, може заглядати ще на когось. Кануло у прірву припущення, що, можливо, чогось не розуміє. Не розуміла саме вона. Не розуміла й робила його нещасливим — прекрасна, неповторна, але сліпа королева Зоряна.

У таких випадках Віктор зупинявся завжди. На узбіччі дороги стояло чотири машини — всі «сьомі» білого кольору з транзитними номерами за склом. Одна з них була піднята на домкраті, і під нею лежав водій, двоє щось радили поруч, а третій, зовсім зійшовши на зелену смугу, палив вогнище.

— Привіт, мужики.

— Здоров був…

— Проблеми?

— Нормально. Справляємося.

— Кардан не докручений, — пояснив другий. — Мало не загубили. Я казав, під ці машини спочатку треба лізти, а потім їхати.

— А ти звідки женеш?

— З Тужира.

Вони перекинулися кількома фразами про насущні справи. Виявилося, що хлопці женуть машини аж до Житомира й самі звідти. Нарешті виліз і той, хто займався ремонтом.

— Чорт би забрав… Я їду і щось чую! — він розпачливо вимахнув руками.

— Вуха треба мити, — поглузував інший.

Вони закурили, продовжуючи розмову. Від вогнища долітав тепер приємний запах. Віктор подав руку, прощаючись, але його не відпустили, запрошуючи на шашлик. Підійшов куховар, подав Віктору руку і сказав з відчутним акцентом:

— Ідом, пакушаєш нармалний шашлик.

Шашлик справді виявився непоганим — чеченець робив його явно не вперше. Віктор розповідав їм про сучасні перипетії тужирської автокухні. Розмова точилася про ціни, митницю, рекет, податки…

— А ти що, відстав, чи сам їдеш?

— Сам.

— Що — завжди?

— Майже. Інколи трапляється необхідність взяти вигідну партію, — кілька машин, — то наймаю ще кількох.

— Не можна самому, — заявив один жуючи м’ясо. — Мало що…

— Тут відносно спокійно. — Знизав плечима Віктор, мимоволі згадуючи нещодавні пригоди, які, очевидно, з огляду на наступні події, не варто було брати до загального розрахунку. — Ніколи нічого. Заплатив і будь здоров. Усе нормально.

— Як сказати…

— У нево брат тоже бил любітель адин єздит, — кивнув головою чечен.

— І що?

— Папал в аварию. Пагиб. Кто-та пасчитался с ним. Ета ми так думаєм. А шьто тепер разберош? А бил би не адин — может не била б ничево.

— А як це сталося?

— З дороги скинули, — мовив інший, закурюючи. — Місце таке — поворот і добрячий схил поруч з узбіччям, унизу річка. Перекинувся не знати скільки разів. Півроку вже. Ти нічого не чув?

— А де це було?

— Біля Тисмениці.

— У нас нічого не розповідали. — Знизав плечима Віктор. — А чому вирішили, що хтось скинув?

— Ще живий був, — пояснив третій. — Марив, усе про якийсь джип чорний говорив. Ну а… хто на чорних джипах їздить?

— І як завжди — все тихо…

— Сказали — сам слетел, — додав чечен. — Не справился с управлением…

— А чому ні? — запитав Віктор.

Та брат загиблого тільки гмикнув:

— Яке — не справився? Дорога суха, тверезий…

— Мастер спорта. Автогонщик, професионалний, — пояснив чечен. — Каманду разагнали — пашол машини ганат. Жіть нада!

— Шкода, — знову мовив Віктор, кладучи пустий шампур на розстелену тканину. — Шкода. Будь-кого таке може спіткати. Буду дякувати.

— С нами давай! — запросив чечен. — Полчаса атдахном і єдем.

— Дякую. — Віктор піднявся, обтрушуючись, — уже їхатиму. Щасливо вам.

— І тобі щасливо.

— А… — Віктор наче згадав щось — завагався, а вони сиділи й чекали, що він промовить.

— Що, надумав?

— А все-таки — про джип що він казав?

Брат того, що загинув, подивився на нього з-під зіщулених повік і запитав:

— А чому питаєш?

— Так просто. Розповідали в нас тут казки про джип.

— Які казки?

Усі тепер дивилися на нього й чекали.

— Та… маячню всяку. — Віктор ніяково посміхнувся й сів, витягаючи цигарку з пачки. — Я вже й забув, а з вами нагадалося.

— Ґавари, не стеснайся, тут все сваі, — заохотив чечен.

— Та нічого такого. Словом, був період, ходили тут серед наших байки про джип на манер «Летючого Голландця». Ну, знаєте? По морі плаває, пустий, нікого на палубі й так далі. А цей — «Летючий Мадяр». Шофери так назвали.

Вони дивилися мовчки, і на їхніх зосереджених обличчях проступала напруга, якої Віктор не міг не помітити.

— Ось так і з джипом. Розказували — або стоїть на узбіччі, навіть далі, на полі, — усі дверцята зачинені, кабіна яскраво освітлена — і нікого ні всередині, ані поруч. Навіть верзли, що хтось буцімто бачив, як той їхав. І так само: освітлена кабіна й нікого. Ще й на всіх парах…

Товариство мовчало й уважно дивилося на нього, очікуючи ще чогось.

— Чого дивитеся? — Не витримав Віктор. — І ви чули?

Лише тепер усі переглянулися між собою.

— Чули.

— А може, й бачили? — Посміхнувся Віктор, відчуваючи, як та сама напруга передається і йому.

— Ми не бачили.

Слово «ми» при цьому було явно підкреслене.

— А хто ж бачив?

— Саня бачив, — промовив третій, який здебільшого мовчав. — За день до загибелі. Он йому розповідав. Точно, як ти кажеш.

Запала ніякова, довга та важка мовчанка.

Амстердам виявився величезним містом, у якому, не знаючи мови, можна було загубитися. Місце, вказане Іваном, довелося шукати довго. Якби не приємні люди, в яких — усіх без винятку — вистачало терпцю все розтлумачувати водієві невідомо з якої країни, який ледь говорив німецькою, було б зовсім сутужно. Віктор усвідомлював, що робить щось таке, що в будь-кого викликало б щонайменше подив, але… Жінка на ім’я Зоряна змушувала його наважуватися на такі речі, порівняно з якими подорож до Амстердама була взагалі дрібничкою.

Вони випили вчора зовсім небагато — якусь там пляшку на двох, від якої до рання в голові взагалі нічого не залишилося. Цей Іван — дальнобійник з Борисполя, який припаркувався на своєму велетенському «Рено Магнум» поруч із ним, виявився непоганим хлопцем. Щойно він «сходив» до Голландії й тепер повертався назад. Іван уже кілька років працював на потужну іспанську фірму, що займалася перевезеннями вантажів, об'їздив майже всю Європу й багато чого міг розповісти. За цими розповідями й минуло півночі. А зранку…

Будь-хто інший міг би спромогтися на таку ідею, хіба добряче хильнувши. Віктору ж таке спало на думку лише вранці, коли дія алкоголю давно припинилася. Це начебто й розумів Віктор, вирулюючи з майданчика навколо фури, у якій продовжував безтурботно хропіти Іван, і беручи, проте, напрямок на Голландію.

Його погану німецьку тут зрозуміли з півслова. Навіть не вірилося. Новому гостеві плюснули на денце, і не встиг він добряче примоститися за стійкою, як почулися кроки і сходами вже спускалася жінка. Віктор упізнав її одразу, адже Іван розповідав про неї захоплююче й докладно. Ось вона, ота сама Лариса.