Господи… де ж у неї убойне місце?!

Зоряна дивилася на нього спокійно й незворушно. І йому здалося, що погляд цей, який завжди дарував йому те, чого хотілося, розуміє його. А її очі ніби підштовхували зробити те, що було йому зараз украй потрібним, щоб урятувати себе. Та він не міг зробити останнього зусилля м'язів, уявляючи, як цей іржавий метал вріжеться зараз у її обличчя… ні, груди… Куди?!

Молот був важенний і поступово тягнув руки донизу. М'язи виснажилися, і він торкнувся підлоги. А Віктор запалив і сів у кутку, усвідомлюючи, як самому здавалося, критично власну дурість. Однаково це належало зробити — не викидати ж кудись за річку, щоб дивилися всі. А як відвалити разом і закопати? Маячня. Він обтер обличчя рукою, випускаючи дим. А вона продовжувала дивитися — жінка, яка наклала печатку нікчемності на все його життя, сама не бажаючи того.

Він мимоволі замилувався зображенням. Ні, не Зоряною — зображенням, майстерно зробленим на матовій поверхні. Витвір мистецтва з абсолютною портретною схожістю. Навіть уже з огляду на це його було важко взяти і знищити. Хоча, чому — навіть? Тільки з огляду на це. Адже тепер у нього немає більше жодних підстав дорожити цією плитою. Хіба що… Хіба що спогад.

І несподівано Віктор зрозумів, чому ніяк не може наважитися. Надто дорогою ціною впродовж усього свідомого життя доводилося за це платити. Щойно йому наче видали рахунок, упродовж років сплачений ним за те, що тепер збирався трощити. Це був жахливий документ, у якому з бухгалтерською точністю вказувалися конкретні дати та розміри сплати. І першим номером у ньому стояла смерть матері.

Віктор, затамувавши подих, переглядав по думки цей перелік, робив це, мабуть, уперше в житті, усвідомлюючи, що й справді є від чого взятися за голову. Усе, що він робив за право на неї, несло шкоду, страждання як не комусь, то собі самому. Давно вже не спливали в його пам'яті пописані туристами стіни маленької башти, по яких розбризкалася кров хлопця, який не впорався вчасно з автоматом. А при згадці про побоїще, яке відбулося багато років тому ось тут, у цій самій кімнаті, майже реально в усьому тілі виникав біль, що мучив багато днів, проведених на лікарняному ліжку.

Цей список мав вигляд такої собі банківської роздруківки, яка наочно демонструвала, скільки «набігло» за роки, упродовж яких він сплачував і сплачував. Як же тепер можна нищити те, за що довелося заплатити таку ціну? Та, водночас, він чітко розумів — якщо не зробить цього просто зараз, то цей «чорний» список поповниться ще одним надбанням — розбитим серцем дівчини на ім’я Наталка. Як же класти їх на вагу? Список був таким важким, а серце таким маленьким. Хоча, чому лише серце? А як же його кохання?

Ось тут і відчулося, що він блідне від цього здогаду. Ось чого не вистачало. Існує ще кохання. Усе свідоме життя оця жінка, зображена в камені, вчила його, що воно таке. Та незважаючи на це, у найвідповідальніший момент він спромігся забути, що кохання — не оте все разом, зібране докупи, що було в них із Наталею. Бідна дівчина не народила в ньому жодної пісні. Те, про що йшлося, зовсім інша річ — своєрідна, не аргументована й не придатна до заміни на щось інше, нехай навіть дуже схоже. Те, що називалося коханням, було тут.

На мить йому уявилася картина, що поставала перед очима доволі часто, особливо раніше. Зоряна, його єдина та неповторна Зоряна стоїть на порозі цієї кімнати й бачить своє зображення. Тільки тепер вона по-справжньому розуміє все. Вона розгублена. Очі її дивляться на нього й говорять, як їй самотньо та важко, як помилялася вона, відштовхуючи його, не розуміючи його почуттів. Що б він робив, як би це трапилося просто зараз? Тоді він забув би все на світі. Геть усе. Усі разом розбиті серця. Бідна Наталка… А якщо це станеться не зараз, а колись пізніше, згодом? Якщо Зоряна прийде за рік, два або… та яка різниця? Тоді її серце вже ніколи не загоїться.

Усе перекрутилося хтозна-як. Річ уже була не в руйнуванні плити з жіночим зображенням. А в зовсім іншому. Молот валявся в кутку, а Віктор сидів, затуливши голову руками, сам у порожній кімнаті, притуливши згорблену спину до обдертої стіни, не бачачи для себе жодного виходу.

Жодного.

Виходу з цієї ситуації справді не існувало. Тому й злякалася Наталка, побачивши важку приреченість у його очах. Спочатку злякалася, а потім відчула, зрозуміла все.

Він не сказав їй «Пробач, люба, нам краще більше не бачитися». І в його поясненнях не фігурувало нічого такого про іншу жінку, плиту на стіні та роки життя, віддані примарній мрії. При всьому бажанні Віктор не зміг би потім пригадати, що плів тоді і які фрази злітали з язика, що погано слухався розуму. Знав лише, що це було нестерпно важко. А наступна ніч виявилася у сто разів важчою за ту, після бою під Каунасом біля старого млина. Перед очима, щойно вони заплющувалися, поставав, наче у мареві, образ дівчини, для якої він щиро бажав найкращого, а натомість…

І ще довго, не даючи заснути, у вухах звучали останні її слова, кинуті на прощання: «Наступного разу, коли зберешся когось покохати, зважай, що кохання і жалість — це різні речі». Вона була права, ця молоденька білява медичка із Завадівки, серце якої йому таки довелося розбити, щоб установити для себе цю нехитру, здавалося б, усім зрозумілу істину. І він усе б віддав, щоб повернутися не куди-небудь, а саме в ту нічну заметіль до похиленої автобусної зупинки, щоб саме тут спрямувати свій шлях в інший бік і не завдавати болю дівчині, яка мерзла під нею того зимового нещасливого вечора.

На жаль, тепер це було неможливо.

Про те, що світ жорстокий, Віктор пам'ятав завжди. Відтоді, коли став на шлях, який вів у напрямку недосяжної жінки на ім'я Зоряна. Життя в такому світі плекало власну безжальність, інакше годі було сподіватися вистояти. Але, виявляючи щоразу нещадність до когось, Віктор відчував, як десь глибоко у ньому протестує щось забуте, задавлене ним самим. Воно протестувало вперто та наполегливо, коли його штик-ніж простромляв груди озброєного повстанця в литовській фортеці, коли трощив ребра хлопців, які веселилися напідпитку поблизу залізничної станції. Навіть тоді, як сам ледве теплий, чавив пику садиста Карпова — навіть у ті секунди воно не мовчало. Що вже казати про Світлану та Наталку — біля них серце взагалі криком кричало, та Віктор зміг «затулити вуха», продовжуючи збільшувати перелік власних немилосердних вчинків.

І ось зараз він збирався цілком свідомо вдатися до чергової жорстокості щодо іншої людини. Саме цими роздумами була зайнята його голова, коли сидів на пасажирському місці свого «Пассата», прочинивши дверцята і тримаючи на колінах доволі велику картонну коробку. Зараз почувався особливо важко, адже цей вчинок, на який він уже наважився, навіть у власних очах виглядав воістину бузувірським. Ця людина не зробила Віктору нічого поганого, і вся її вина полягала в тому, що знала вона те, що Віктор мав видобути будь-яким шляхом.

Він підвівся раптово й зачинив дверцята. Годі займатися самознущанням. Вовк їсть своїх — хворих та кволих, інакше ослабне сам — з'їдять інші. Люди не повинні так чинити. А що ж робити, коли справді відчуваєш, як хтось нюхає твій слід, облизуючись і вишкіряючи ікла?

«Пассат» блимнув усіма чотирма габаритами, залишаючись позаду. У під'їзді було брудно та темно. Чотири сходинки до першого майданчика. Ось зліва вони неширокою смужкою чисто зароблені бетоном — так зручніше звозити у двір інваліда на кріслі. Двері обшиті дермантином, вісімнадцятий номер. Переклавши коробку під пахву, Віктор натис кнопку дзвінка.

Кроки почулися одразу, і двері відчинила старшого віку жінка, підперезана фартухом. Вона була у своїх буденних турботах, і заклопотане обличчя її висловило зрозуміле запитання.

— Доброго дня, — привітався Віктор. — Пробачте, а тут живе Вітя Калиниченко?

— Тут, — відповіла жінка.

Хто це, мати? Чи, може, та, кого наймають для догляду — щось таке розповідали хлопці. Краще б це не була його мати.