Тут, під вікнами, Рижий ніколи не думав реально про щось більше. А от увечері, вдома… Думки — вільні, сміливі — охоплювали його. Щоправда, це були абстрактні думки. Аж ніяк не сподівання. Навіть не мрії. Вони двоє наче переносилися в якийсь інший світ, за межі реального, і там… Звісно, там вони були разом і кохали одне одного.

Мама, яка працювала на залізниці й мала деякі зв'язки у залізничному технікумі, готувала Вітю туди. Налаштовувала, просила… Все-таки це був заклад, до якого він міг реально вступити, а потім якось влаштуватися в житті. А зважаючи на скромні статки й відсутність батька, це було не так легко. Але Вітькові, ні сіло ні впало, забаглося в машинобудівний, на тракторобудівний факультет. Мама аж рота роззявила. Та в сина були свої розрахунки. Хоч це й був вуз, конкурс там — найменший з усіх. Скласти все на трійки, ну хоча б з однією четвіркою, щоб здолати конкурента…

Ні, Вітьок не мав потягу до будування тракторів. Трактори взагалі його не цікавили, як, до речі, й усе інше. Просто в обласному центрі це був єдиний інститут, навіть єдиний факультет, оцей тракторний, звідки хлопців не брали до армії. Життя Рижого давно вже визначалося єдиним: Зоряна. Він не міг піти до армії на два роки. Бо не міг бути без неї. За два роки її обов'язково хтось нарешті побачить, і тоді… Тоді його життя втратить будь-який сенс.

І він «гриз науку», насамперед предмети, необхідні для вступу, а з весни працював ще й із репетиторами. Не було ніяких футболів, телевізора, риболовлі та хлопців. І мати полегшено зітхала, бачачи, що її Вітасик таки взявся за розум, і дякувала за це Богові.

Ще до оголошення рішення комісії він був певен, що вступив. Мабуть, ніхто з абітурієнтів машинобудівного так не радів вступові. Для нього це означало єдине — Зоряна. Можливість і далі бачити її.

Хотілося летіти додому на крилах. Він вступив! Протинявшись день містом у замріяному стані, він переночував у родичів і повертався лише наступного дня, у п'ятницю, коли по містечках та селах їхали всі студенти. Вона з’явилася біля кас сама, наче зумисне. Знизавши плечима на його плутане запрошення, дівчина пішла поруч із ним до вагона. О Боже… Ці два дні, напевно, будуть найщасливішими з усього попереднього життя.

— А ти якийсь не такий сьогодні… — зауважила Зоряна вже у вагоні.

— Є підстави, — червоніючи ще більше, відповів Вітьок, наче вона могла угледіти за його новинами інший, прихований, зміст.

— І які ж, якщо не секрет?

— Не секрет… — усе-таки він уже трохи навчився розмовляти з нею. Раніше це було неймовірно важкою справою. — Вступив учора.

— О! — вона здивовано підняла брови. — А куди?

— До машинобудівного, на тракторний факультет!

Це було сказано так, що вона здивувалася. І оте «поздоровляю» вийшло доволі розгубленим. Цієї миті він навіть відчув якусь таку… наче перевагу над нею — вона розгубилася від його заявочки, а завжди було навпаки.

— Цікавий вибір… Ти любиш трактори?

— Ні, — не замислюючись відповів він. — Я до них абсолютно байдужий.

— Чого ж тоді такий щасливий?

— Так… — Віктор збентежився і вмить почервонів. Кляте ластовиння, напевно, повилазило навіть на вухах… — Ну… ну, словом, є одна причина мені там вчитися… Це дуже важливо…

— Яка ж така причина?

— Ну, взагалі-то… м-м… секрет. Поки що…

— Гм… — скривилася вона.

Якби-то розуміти, наскільки придуркувато він зараз виглядав… Можливо, саме тому Зоряна неспокійно засовалася на місці, відчуваючи ніяковість. Та де там йому було сприйняти цю ніяковість правильно. Увесь світ зараз був рожевим та прекрасним.

В інституті їм «товкли» майже ту саму математику, фізику та креслення, що і в школі. Щоправда, вчили також навичкам водіння старенького роздовбаного гусеничного МТЗ, який стояв на інститутській базі майже за містом. І він учився, рахуючи дні до п'ятниці. А тоді брав два квитки за годину до поїзда й чекав. Не завжди це чекання приносило успіх, але….

Наважився Рижий лише за півроку. Хоча, на той момент Рижим його вже ніхто не звав. Одногрупники казали — Вітьок, дівчата з групи — Вітя, чи навіть Вітюнчику, коли треба було щось списати. Викладачі — Віктор, або Віктор Васильович, адже їх привчали до дорослого самостійного життя. Говорили це завжди з повагою, оскільки знали, що худенького хлопця зі скуйовдженою чуприною можна взагалі не питати. Так сірий «трійочник» Рижий тут, на тракторному, перетворився на справного студента, отримавши після першої ж сесії підвищену «степуху» й «посаду» старости групи. Він читав, креслив, товкся в бібліотеці й «мучив» трактор. Що, як Зоряна після закінчення училища знайде роботу в місті, адже вона талановита і старанна. Як він бачитиме її, коли самого зашлють у якийсь глухий колгосп? Отже, потрібні тили. Однаково чекати до п'ятниці. То краще вчитися — тоді його можуть також залишити на якійсь кафедрі.

Отож у березні, провчившись півроку, він усе-таки наважився запросити її в кіно. І не стільки, як виявилося, було того кіно, як виру думок та почуттів. Власне, він не бачив, що робилося на екрані. Досить, що пам'ятав якимось дивом назву. Головне — Зоряна погодилася, і він сидить поруч із нею. Іноді його лікоть легенько торкався її руки, що лежала на підлокітнику крісла. Це трапилося зо три рази, поки вона не склала руки на колінах. Він одразу ж відсмикнув руку, але дівчина так і просиділа до кінця сеансу. Напевно, ці підлокітники були дуже незручними.

Ще півроку тому Рижий був упевнений, що такого не трапиться ніколи. Можливо, тому, що сам для себе досі залишався отим «Рижим». А час відвикати. І він спробував зробити це відразу після сеансу, запросивши її «на морозиво». Та, на жаль, у неї боліло горло.

Тієї п’ятниці Зоряна не прийшла до звичного поїзда. І до наступного також. Напевно, якийсь концерт у вихідні. А наступного тижня Вітя мав їхати додому, поза власними розрахунками, у четвер. Відпросився в деканаті: треба було допомогти матері. Нічого, завтра він зустріне її, як у шкільні роки, на станції.

Зустрів…

Вона скочила з підніжки, спираючись на руку якогось здорованя, а потім, так і не відпустивши його руки, пішла за ним у напрямку власного дому. Він довго стояв, нездатний нічого розуміти, хоча все було очевидно. Потім ноги почали робити якісь некеровані кроки слідом за ними. Вони увійшли у двері її будинку, причому той галантно пропустив Зоряну, сказавши щось у саме вухо, і вона засміялася неприродно голосно.

Мати злякалася, побачивши обличчя сина, коли той увійшов. Німе й сіре обличчя.

Надвечір у неділю дорога майже порожня. Сухий вітерець гнав по ній зірвані з поодиноких тополь, що траплялися на узбіччі, перші, ще не зовсім жовті листочки. Наближалася осінь.

Ці дві машини відразу здалися йому підозрілими. Пошарпані іномарки йшли на пристойній швидкості, наздоганяючи його. Все стало зрозуміло, коли передня, нарощуючи швидкість, надто наблизилася, а задня в той самий час пішла на обгін. Ого… Навіщо ж так круто? Віктор уже вмикав правий поворот, демонструючи бажання зупинитися, але…

Передня мітила просто в його бампер. Зрозумівши це, Віктор натиснув на газ. Схоже, його збиралися не просто зупинити, а з такими ефектами, після яких продати машину без втрат ставало нереальним.

Цього разу він вирвався, але сили були нерівними. Обдертий «Фольксваген» із потужним двигуном знову націлився в зад новенької «сімки». А той, що пішов на обгін, уже виростав ліворуч у боковому склі.

На якусь мить Віктор навіть розгубився, а потім, зробивши різкий фінт на узбіччя, дав по гальмах. Занесло добряче, але обидві машини пролетіли вперед — тільки засвистіло за ними. Одразу завищали гальма. І ось той, що так наполегливо прагнув вгатити його ззаду, ввімкнув реверс, тепер уже наче потамувавши свої ідіотські наміри й намагаючись просто під’їхати. А коли між ними залишалося якихось метрів десять, і переднє праве вікно іномарки опустилося донизу, Віктор не повірив власним очам: крізь нього висунувся автоматний ствол!