— Послухай! — Войтович зробив заперечний жест, беручи до рук нову склянку, налиту Віктором. — Давай говорити напряму. Так же ж не може бути. Ти гадаєш, що пишеш єдине у своєму роді? Дурниці. Вдало, оригінально — так. Але є купа авторів та пісень, є з чого вибирати. Ти гадаєш, ніхто, крім нього, не має голосу? — Войтович знову тицьнув Лему у груди. — Вдалий, у поєднанні з зовнішніми даними, безперечно, стиль — це я згоден, але також є з чого вибирати.
— Я й образитися можу… — пробурмотів Тарас.
— Ти гадаєш, ніхто, крім мене, не вміє рахувати грошей і не має поняття в музиці та шоу-бізнесі? — не звертаючи на нього уваги, продовжував метр. — Вловив тепер? У цій кухні товчеться купа народу. Але так вийшло тільки в нас. І ми зараз на гребені. І рух наш догори продовжується. Але хтось розслабиться, почне характер показувати — все пропало. Завтра забудуть, що був такий Тарас Лема, про мене — взагалі зайве говорити. А ти поки що лише привид, і то — якого ще ніхто не бачив, лише чули казки. «Летючий Голландець». Розумієш, Вітю?
— Швидше — «Летючий Мадяр», — невесело пожартував той.
— Чому — мадяр? — не зрозумів Войтович. — У тебе що — коріння звідти?
— Ні, — пояснив Віктор, — це я так, чорний гумор. Є тут у нас такий — герой шоферських байок. Джип чорний, кажуть, їздить без водія і лякає всіх. Хто побачить — тому кранти. Б'ються, в машинах згоряють…
— Що — справді? — здивувався Войтович. — Ніколи не чув.
— Бр-р… як страшно… — Відкинувся на спинку Лема. — Все, Сергійовичу, назад я за кермом не їду. Ще тільки зірки мого калібру в автокатастрофах не загиналися…
— А мені спокійніше, коли не ти за кермом. — Не змигнув Войтович. — Так ось, Вітю, ми ще не збудували постамент власного пам’ятника, щоб почуватися самовпевнено. Я правильно кажу? — він знову подивився на Тараса.
— Сергійович завжди правий, — переконано промовив той, ставлячи порожню склянку.
— Не знаю, — замислився Віктор. — Я не тямлю в цьому. А що конкретно ви хочете від мене?
— Принаймні взяти участь у спільній роботі й вийти на сцену. — взяв ініціативу Лема. — Вийти й отак підняти руки. Усе, що від тебе вимагається. Нехай усі волають, а ти тільки вигукнеш — «Мені приємно! Бажаю вам щастя!», або щось таке. А від цієї морди на плечі народ взагалі ошизіє.
— Ні, я не артист, — захитав головою Віктор, — і не буду вилазити на публіку. А користі у спільній роботі з мене ніякої. Тому облиште.
— Послухай, це перспектива для тебе, — знову почав Войтович. — Тобі розкрутку й ти ще не уявляєш…
— Ні, дякую, — підняв руки Віктор. — Хочете пісні — купуйте. А на сцену я не піду.
Войтович, схоже, почав нервувати:
— Ти знаєш, — сказав він, підводячись і запалюючи, — скільки «сиріт» усіляких за мною ходить? І повір, не всі вони геть зовсім бездарні. Ти знаєш, як вони готові «гризти» одне одного, щоб вибитися нагору?
— Володимире Сергійовичу, — зупинив його Віктор, — я ж вам іще раз кажу — я далекий від цього. Я не хочу навіть пробувати робити кар'єру на естраді.
— Шановні, — втрутився Лема, спостерігаючи, як «нагрівається» атмосфера, — давайте продовжимо…
Але Войтович на нього не зважав.
— Послухай, Вітю, а навіщо тобі гроші? — Коньяк уже вдарив у голову всім і розмова точилася щира. — Поясни мені. Ти пробач, але я проста людина і люблю говорити те, що думаю. Ну погодься — те, що ми платимо, загалом, гарний заробіток. А ти далі ганяєш машини… А це, я розумію, також справа певною мірою прибуткова. А до тебе навіть порядна дама боїться зайти…
— Порядність дами — поняття відносне, — зауважив Віктор. — Якщо на ній понавішано більше, ніж вартує моя хата, то це ще не…
— Стоп-стоп! — знову втрутився Лема. — У нас пішло-поїхало, їй-богу, не за тим сценарієм. Зараз я вступлюся за честь дами й почнеться взагалі чортзна-що…
— Вибач, — сказав Віктор, — я не мав на увазі нічого такого. Просто не знаю, як вам пояснити.
Зітхнувши й махнувши на нього рукою, метр потягнув з кутка гітару і провів пальцем по струнах, підстроюючи ладки. Лема багатозначно скривився. І вузький простір кімнати наповнився приємним голосом старого барда, а тепер уже бізнесмена, функціонера від попси. Навіть дама, яка нагулялася вдосталь, повернулася до хати й сіла слухати з виразом нудьги на обличчі.
— І навіщо ж вам я? — здивовано промовив Віктор, коли той закінчив.
— Для успіху мало лише таланту, — продекламував Тарас, цитуючи свого продюсера, — треба ще мати щастя з'явитися в потрібний час у потрібному місці.
Той лише поблажливо кивнув, відставляючи гітару.
— Я міг би пісні, схожі на твої, штампувати стосами, — сказав Войтович. — Штук по п’ять на тиждень — легко, повір. Усе-таки професіонал. Але зауваж, — він підняв догори палець, — лише схожі. А твої… йдуть з душі, з серця. А в мене… словом, є бажання зробити щось більше, ніж задовольнити зади, які смикаються на дискотеках. Для цього не обійдешся штамповками. У мене таке виходило… словом, дуже давно. А тепер я від музики теоретик, технік. А так — шоумен, продюсер попсової зірки. І таких пісень, справжніх, писати не можу. Пробував кілька разів — не виходить. Усе — штампи. Це — наче порівняти твір живопису та комп'ютерну графіку, або фотки. Ось, Вітю, за рахунок чого твій успіх. Може, тебе це слово коробить, але в мене є покликання. Я все-таки музикант і хочу створити щось толкове. Таке, що могли би пам'ятати після мене. Якщо не можу створити музики, то нехай я створю тебе й нехай наші люди слухають наше, своє, а не чийсь експорт.
— Доросла людина, а ідеаліст, — розчаровано мовив Тарас. — Сергійович уперто не розуміє, що корені треба шукати глибше.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Віктор.
— А те й маю, що відсутність якісної продукції — не єдина причина того, що пересічний любитель музики віддає перевагу російському продукту. Точніше — є конкретна причина того, що наш продукт порівняно з їхнім нижчої якості.
— І яка ж? — не витримав Войтович. — А ну, вроди, відкрий мені очі.
— А така, загального, навіть глобального характеру. От скажіть, Сергійовичу, хто в нас говорить українською мовою? Переважно селяни. Ну і, якщо в містах, то виключно на Західній Україні. А це відносно невелика частина населення. Візьміть усі мільйонні міста — це російськомовна аудиторія. Так склалося. І тому існує стереотип, що українська мова — це свого роду… ну, скажімо так, мова селянина. Хлібороба, так би мовити. А візьміть еліту — митців, інтелігенцію, науковців, спортсменів, куди не кинь — усе, що прагне до висот, — користується в переважній більшості російською. От і склався свого роду стереотип навіть для того, хто вдома розмовляє українською, що важко нею говорити про високі матерії — не звучить. І дійсно не звучить, бо ті, хто намагається творити українською, думають так само, тому й видають усяку парашу. Ось чому. Ось причина. Ось чому навіть той, хто говорить українською, на Новий Рік вмикає російській концерт. Там якість, там усе дотепно. А наше —…наче й не звучить порівняно з тим.
Войтович мовчав, розмірковуючи, а Лема насідав на нього далі:
— Звісно, нам щось вдалося. Ми втнули дещо краще, ніж було досі, завдяки Віктору теж, але… Ваші далекі завдання, я гадаю, — річ недосяжна. Ви не створите серйозного попу. Він не звучатиме! Ну спробуйте перекласти будь-кого із серйозних рок-музикантів українською! Лише тематика… Вона ж для нас не притаманна. Дико звучатиме. Як пародія. Спробуйте. Будь-кого.
Войтович продовжував мовчати, слухаючи Лему, який розійшовся не на жарт і лише відмахувався від своєї подруги, яка все частіше смикала його за сорочку.
— Бачиш, яка думка була висловлена… цей улюбленець долі стає дедалі глибшим… — пробурмотів Войтович. — Ну а ти, Вітю, що скажеш?
Замість відповіді Віктор узяв гітару, відкладену метром, і нерішуче торкнувся струн. Цілком можливо, він би й не наважився зробити цього у присутності таких двох величин, якби не кілька випитих келишків. І тоді в маленькій накуреній кімнаті прозвучало кілька акордів, що одразу здалися Войтовичу знайомими. Лема знову плюснув на денце коньяку й запитливо скривив обличчя, а коли з несміливих акордів нарешті випливла мелодія знайомого і йому перебору, не приховуючи іронії, промовив:
