Вона лягла зверху просто на нього і спробувала заглянути в самісінькі очі. Навіть у темряві він побачив веселі бісики, що стрибали з її очей. Від цього навіть самому стало легше.

— Радий, що навіть після такого в тебе жартівливий настрій. Річ у тому, що я взагалі не збирався нікого запрошувати. А з тобою — це вийшло так… не знаю, як сказати… Наче так і мало бути. Словом, доля.

— Віриш у долю?

— Вірю.

— Шкодуєш?

— Що ти, ні. Тільки перед тобою дуже незручно. Навіть соромно.

— Віку, не видумуй, будь-ласка. Щоб ти знав, мене ще ніхто так не хотів, як ти. Це божевільне відчуття. Я навіть злякалася. І чомусь… Мені пригадалася твоя пісня про вовкулаку. В тебе тут взагалі, наче замок Дракули. Ліс навкруги, відлюддя… Навіть майнула думка, що ти мене зараз загризеш, а потім сховаєш десь під камінням…

Попри все, Віктор не зміг стримати смішок:

— Ну, ти скажеш… Фантазія в тебе багата. Не бійся, я не перевертень. Та й немає тут ніякого лісу — що ти вигадуєш? Він за кілька кілометрів, звідси навіть не видно. А тут недалеко вже околиця міста починається, крайні будинки.

— Байдуже… Такі чогось настрої навіялися.

І вона почала розповідати про себе. Так просто, наче старій подрузі, з якою давно не бачилися. Геть про все — від невдач на конкурсах краси до нелегких шляхів нагору, які постійно завершувалися у глухих кутах і примушували повертатися назад, щоб потім починати знову. Він слухав, не перебиваючи, хоча й знав добре про реалії життя людини, яка намагається вижити у країні суцільних негараздів, користолюбства, тотального лицемірства. Яке має значення, хто вона — дівчина зі сцени чи спекулянт машинами? Шлях таких людей приблизно однаковий. Вона, з одного боку, не кинулася в потік «біженців» у кращий світ, а з другого, — вперто не бажала належати до отого темного забитого стада, при якому лише й могла існувати подібна система. Хай би ким ти був, якщо вже опинився на цьому шляху, мусиш показувати, де треба, зуби та кігті, часом змушуючи себе поступатися гідністю, заплющувати очі на приниження, зазнавати душевного болю. Він добре знав це, оскільки мав свої власні «залаштунки», своїх «Анікеєвих», яким, за великим рахунком, також не міг нічого протиставити.

— Я тебе замучила дурними бабськими розповідями, — сказала Ольга, яка вже давно сиділа поруч, притулившись спиною до стіни з простеньким килимком.

— Ні, я розумію, — сказав він. — Я б також іноді хотів побідкатися тому, хто може зрозуміти й поспівчувати.

— Хіба? — недовірливо промовила Ольга. — А в мене одразу, ще там, у Києві, склалося про тебе зовсім інше враження. Такий собі… переможець… Що, власне, й означає твоє ім’я. А потім… потім я зрозуміла, що ти з якоїсь причини не задоволений життям, хоча до тебе й підлещуються суперзірки та їхні продюсери. Знаєш, чесно, перше враження було… Словом, такий собі «Прийшов, побачив, переміг».

— А зараз — повне нещастя, нездатне навіть нормально поспілкуватися з гарною жінкою, — закінчив за неї Віктор.

— Як на мене, ми з тобою спілкуємося цілком нормально, навіть більше, — не погодилася вона. — Говоримо вже майже добу й досі не набридло. А я нікому всього цього так відверто не розповідала. Чомусь до тебе є довіра. Напевно, після тих пригод у Києві. Я й сама не зчулася, як виклала тобі свої секрети, яких не знають… взагалі, можна сказати, ніхто. От би поглузували з мене…

— Ну, я ж вовкулака, — пожартував Віктор, — зараз з'їм тебе й не буде з кого глузувати.

— Та ні, ти не з’їси, — задумливо промовила Ольга. — Хоч і… пісню писав про себе. Хіба ні? У тебе дійсно є жінка, задля якої ти готовий стати навіть перевертнем? Як там?

У відповідь було лише мовчання.

— Я, напевно, лізу туди, куди не слід.

— І тобі, звісно, не буде легше, якщо мені поплачешся. Ну, звичайно. Я й це розумію. То твоє, внутрішнє. Глибоко потаємне, а я… так, майже повія…

Віктор повільно сів на ліжку й обтер обличчя долонями.

— Ну, гаразд, не переймайся. Я взагалі вже дурниці почала верзти. Розчулилася раптом. Віку! Куди ти зібрався?

Ні слова не промовивши, він узяв сигарету й вийшов, як був, голий по пояс, зачинивши за собою двері. Ольга залишилася сама, у темряві та тиші. Тільки потріскували в пічці дрова. А за якусь мить вона почула звук, що примусив здригнутися. Так могли відмикатися лише металеві двері. Усе всередині стислося й завмерло, лише губи щось прошепотіли.

Віктор тихо увійшов, сів поруч і промовив:

— Ти не права.

— Про що ти?

— Про те, що тут наплела. Мені неприємно, коли ти так про себе говориш. Я відімкнув залізні двері. Можеш іти й дивитися.

— Я не хочу… Я боюся, — сказала вона. — Правда, я боюся. Ходи до мене. Ну, будь ласка… Коли ти там, далеко, я починаю боятися.

— Там немає нічого страшного, — обернувся до неї Віктор. — Ти мене зачепила, сказавши так негарно про себе. Тепер я хочу, щоб ти пішла туди. Тоді знатимеш усе. Можливо, і мені тоді вдасться…

— Що вдасться?

— Переступити через свого роду табу… Іди, світло увімкнене.

Вона мовчала кілька хвилин, а потім рвучко підвелася, накинула свою дублянку й вибігла в коридор. А Віктор відчув якесь дивне тремтіння, майже в усьому тілі, яке наростало, незважаючи на спеку, що стояла в кімнаті.

Ольга повернулася швидко і, стрибнувши просто до нього, загорнулася разом з ним ковдрою.

— На, візьми. — Вона простягнула йому ключ, притискаючись іще міцніше. — Я зачинила твою жахливу кімнату. Мене всю трусить… Хто це, Віку?

— Так, жінка, завдяки якій моє життя не вдалося.

— А чому вона на… Ти ж не хочеш сказати, що… там…

— Жива і здорова, — промовив, невесело посміхаючись, Віктор, — хоча також, гадаю, не надто щаслива.

— А чому вона на такому… Ніби сама там похована, за тією стіною…

— Черговий заскок. Усе моє життя завдяки їй — скупчення заскоків, про які потім доводиться шкодувати. Усе, що я накоїв жахливого у своєму житті — все через неї. Розумієш?

Він невміло та уривчасто розповідав про афганські настрої, парашутну школу, смерть матері. Про десант, загибель Попова, бійню під Каунасом та побоїще в кімнаті із залізними дверима. Адже це були найгостріші, тобто найжахливіші моменти його біографії. Наважившись на це, зупинитися тепер було важко і, здавалося, що не вистачить ночі. Але її вистачило.

— Ось так, — закінчив він. — Як ти кажеш, от би поглузували з мене наші спільні знайомі, якби…

— Я гадаю, їм не доведеться глузувати ані з мене, ані з тебе, — задумливо мовила Ольга. — А я була майже впевнена, що насправді такого не буває…

Обоє надовго замовкли.

— І ти її досі кохаєш?

— А це що, по-твоєму, так має називатися? — він криво посміхнувся. — Тепер — мені все частіше здається — це більше схоже на якусь пошесть, божевілля… не знаю… Наче хвороба. Раніше я також думав, що це кохання і, незважаючи на те, що воно завжди було нещасливим і приносило тільки муку, ні за що б не хотів його втратити. Потім я боявся втратити його тому, що протягом років сплатив за нього надто дорогу ціну. А тепер… Тепер мені достатньо років, щоб припускатися хибних думок щодо таких речей.

— Але пісні твої всі про неї…

— Не можу заперечити. Я ж мав кудись подіти себе. Знайти якусь шпарину, свого роду, щоб… ну, ти зрозуміла. Так же можна й зовсім помішатися. Якийсь час це дозволяло ніби підтримувати свій душевний стан… Ну, правда, мені важко про все це… Я взагалі не думав, що колись зможу отак розповідати. Навіть слів не знаходиться. Це від тебе щось таке виходить, що з тобою можна про все.

— А як вони потрапили до Тараса? — запитала Ольга.

— Так сталося, що вона дуже сильно образила мене. Дуже сильно. Повіриш — навіть жити не хотілося. Можливо, я не заслуговую її кохання, але такого ще більше не заслужив. І тоді я продав пісні про неї. Оці самі пісні. Наче навмисно сталася ота випадкова зустріч з Тарасом. Свідомо продав. За гроші. Така собі безглузда помста… Олю, це все важко пояснити. Навіть самому собі, не те що комусь. Були такі періоди, що сам собі не міг толком сказати, що більше — кохаю чи ненавиджу її. Я так заплутався останнім часом у цих почуттях, та й узагалі у своєму житті. Геть зовсім заплутався. Я би вже й радий був… Знаєш, як у тій пісні —