— Петре, ти що, дурний? — запитав Віктор. — Ти подивися на машину, вийди. Я спеціально з Києва гнав!

— Звідки? — недовірливо скривився господар. — Відколи це ти биті почав ганяти?

— З Києва. Вийди, на номери подивися. А ти знаєш, чия машина? Така дама — можна розум втратити. В самого Тараса Леми в кордебалеті танцює. Що, не віриш? Ну, бачив — він як співає, то там купа бабів ногами хвицає, то вона звідти. Ходімо, познайомлю.

— Пішов ти в пень! — обурився Петро. — На мене й так жінка косо дивиться, а ти ще дівок будеш мені сюди тягати.

— Ну, на машину-то хоч глянь, га?

Крекчучи, наче дід, Петро вийшов з гаража, і вони обійшли машину.

— Гмм… — Петро обдивлявся, чухав потилицю, а потім швидко сказав: — Ну, що… дверцята рихтувати, оце — я не знаю, чи вирівняється — напевно, варити і шпаклювати. Ну, роботи тут до біди, я тобі чесно кажу. Ні, без «бе», серйозно…

— Два дні, — підбив бабки Віктор. — Завтра на ніч забираю.

— Ти що… — Петро покрутив пальцем біля скроні. — Кажу ж тобі — по-перше, тут до дідька роботи, по-друге, тільки після машини з фінвідділу.

— До біса фінвідділ. З мене будь-яка запчастина. Тобі ще треба колись буде — терміново. Везу з Польщі або Німеччини будь-що, що скажеш. Ти ж знаєш, я людина слова.

— Неділя завтра! — Мало не заволав Франкенштейн.

— Уже йду до святого отця! — Підняв руки вгору Віктор. — І замовляю, щоб гріх цей тобі авансом відпустив.

— Та до чого тут отець? — галасував Петро. — Задовбали ви мене усі! Хоч один день дасте відпочити? Мене жінка сім днів на тиждень не бачить через дурний гараж й ваше іржаве дрантя!

Віктор узяв широку ручищу Петра й ляпнув у неї ключі від «Октавії». Той лише похитав головою.

— А, — згадав Віктор, — ти б дав мені свого драндулета до завтра, га? Бо йти хтозна-куди, а зі мною ще й дама.

— Тараса Леми, кажеш… — єхидно посміхнувся Петро, — і на моєму драндулеті? Як повезеш?

— А чого, в тебе нормальна машина, — знизав плечима Віктор. — Звичайно, такому крутому майстру личило б уже й для себе нарешті щось путнє зробити…

— А такий крутий гонщик також міг би й собі щось пригнати, а ти взагалі без машини, — відпарирував Петро.

— Та знаєш… — скривився Віктор, — загалом так, але… Як приїдеш у Тужир, глянеш на ті склади, що там стоїть — очі розбігаються. Так досі й не можу вибрати.

— Ну ось і я, — промимрив Петро, — як подумаю, що можна зліпити з цього заліза — думки розбігаються. А часу немає.

Вийшовши, Віктор відчинив дверцята «Октавії».

— Ну, виходь. Будемо міняти машину.

— Як — міняти? — не зрозуміла Оля.

— Биту на небиту.

— А що, так можна? Де — тут?!

— Авжеж.

Деренчачи дірявим глушником, з воріт виїхав весь іржавий напівзогнилий зеленкуватий «Жигуль» і зупинився посеред вулиці. З нього у засмальцьованих штанях, плутаючись у довгому шкіряному фартуху виліз Петро.

— Олю, от він не вірить, що ти танцюєш у Тараса Леми… — почав Віктор, але Франкенштейн замахав обома руками відразу:

— Їдьте, їдьте к чортовій матері! — кричав він, задкуючи до гаража. — Мені й без вас клопоту вистачає, не грузіть мене! Досить, що розвалюху привіз, ще грузитиме хтозна-чим… Усе, гуляй, завтра приїдеш надвечір. Газуй!

Підійшовши до розвалюхи, Віктор відчинив дверцята й запросив сідати.

— Куди — сюди? — здивувалася Ольга. — А… машина?

— А це чим не машина? Твою до ладу приводитимуть.

— Де — тут?!

— Кращого автосервісу навіть у вашому Києві немає, — заспокоїв її Віктор, луплячи щосили дверцятами. — Жили б ми в людській країні — такий, як Петро, ходив би в піджаку з карманами, а гайки крутити найняв би інших. І тільки пальцем би їм показував. А так усе сам мусить. Не бійся, буде як новенька.

Машина, грюкнувши чимось у багажнику, рушила вперед.

— Так, я взагалі-то, мушу тебе попередити. — Віктор нерішуче подивився в її бік, — я живу дуже скромно, моє житло не пристосоване для прийому жінок. Тому… Словом, можу організувати тобі готель в обласному центрі. Тут не дуже далеко.

Вона подивилася на нього навіть з якимось докором.

— Тільки якщо запрошувати мене до себе тобі з якоїсь причини незручно. А так… я взагалі-то, дотримуюся думки, що з милим рай і в шалаші.

З рота ще йшла пара, але дрова у печі весело потріскували, і це створювало особливий затишок. Оля притислася боком до припічка й мовчки слухала ці звуки.

— Ходи сюди, — покликав її Віктор, — тут більший жар.

Він відчинив широкі дверцята пічки, утворюючи імпровізований камін. Язики полум'я сягали назовні, дрова гуділи й розсипали іскри на всі боки.

— Ух ти… — вона запхала руки мало не у вогонь і насолоджувалося теплом.

— Я попереджав, — виправдався Віктор.

— Дуже гарно, мені подобається. Екзотика… У Києві де таке знайдеш? — Ольга глянула на нього. — І це ти дійсно тут живеш, чи…

— Чи що?

— Ну, може, замість дачі.

Він засміявся:

— Ні, це і житло, і дача одночасно.

— І скільки вже ти тут?

— Років… із п'ятнадцять уже є. А може, й більше. Я не рахую.

— І що, в тебе нікого немає?

— Мати померла вже давно.

— Це її хата?

— Ні. Мої апартаменти. Сам купив, — Віктор навіть не зауважив, коли розбалакався. З нею чомусь було просто і приємно.

— А… чим ти взагалі займаєшся?

— Пишу хіти для однієї не надто вибагливої суперзірки.

Вона розсміялася:

— Це я знаю. Але не завжди ж ти займався цим. А взагалі?

— Гонщик.

— Справді!? А я думаю! Не даремно ти їх «взув», отих, крутих, що нас «поцілували». Класно! — вона навіть заляскала в долоні. — Ні, ти не жартуєш?

— Майже ні. Переганяю машини з-за кордону. На продаж. Такий собі бізнес. А «поцілували», взагалі-то, ми їх…

— A-а… Он що… І як — гарний бізнес?

— Не бідую принаймні.

— І машину собі міг би купити?

— Чому ж ні…

— А квартиру?

— Ну, міг би, напевно.

— А живеш отут…

— Ти цікава. Мені тут подобається. До того ж удома я буваю мало — більше в роз'їздах. Туди чим доведеться, а назад уже на колесах. Ось так і живу.

— Дивно, — сказала вона. — У тебе навіть телевізора немає?

— Ну чому, є телевізор, — посміхнувся Віктор. — І музичний центр. І відео. Все замкнено — хата ж на відлюдді… Зараз кімнату нагріємо і влаштую тобі телесеанс.

— Не хочу, — сказала Оля, — я так просто…

Він витяг із кухонної шафи пляшку коньяку і два келишки.

— Будеш?

— Не відмовлюся. Після всього…

Те, що він дістав і поклав на тарілку, викликало в неї майже шок:

— Що це? Де ти взяв?

— Морозиво з чорносливом та горіхами, як домовлялися.

— А де ти його взяв?!

— Купив. У маркеті. А ти гадала, в нас тут повна глухомань?

— Ну, якщо можна купити таке, то не повна.

Віктор розкоркував коньяк, і вони пили маленькими ковточками, сидячи просто перед пічкою на низеньких ковбанчиках, які виконували в хаті роль табуреток. Тарілку з морозивом Ольга поставила на край припічка, і воно помаленьку розпускалося білою калюжкою, в якій тонули шматочки чорносливу і горіхів.

— А що, її справді зроблять? — з надією запитала вона, намагаючись зазирнути йому в очі.

— Якщо прийняли, то зроблять, — упевнено сказав Віктор. — Можеш забути про цю проблему. Все буде гаразд.

— Я така непрактична, — бідкалася Ольга. — Якби не ти…

— …ти б не вляпалася в цю історію, — договорив він.

— Колись би вляпалася. Рано чи пізно. Знаєш, не раз було станеться щось на дорозі — переведу подих і думаю — «О, Господи… знову пронесло». Мені довго щастило. Я знала, що рано чи пізно вляпаюся. Щоразу кажу собі — «буду обережною». А як сяду — все, пропала обережність, пішло-поїхало… Боже, якби ми не втекли, ти уявляєш?.. Джип і ще ті дві машини… Кінець… А так тільки одна. Скільки це може коштувати? Хоча би приблизно.

— Ніскільки, — сказав він. — 3 Франкенштейном у нас свої рахунки, розберемося.