Дорослі, хай йому!

Журналіст розповідав, що після прибирання барикад на Грушевського на місці дислокації силовиків виявили гільзи від патронів до рушниць 12 калібра. Я нічого не чув, безперестану прокручуючи в голові історію з ноутбуком і відредагованим файлом. Не розумів, звідки взялося слово regard, не розумів, чому Тео сказав, нібито це він увів його з клавіатури. Мене непокоїли слова сина, що якийсь уявний друг розмовляв із ним, поки ми з Євою вечеряли. Але чомусь – добре пам’ятаю те відчуття – найбільше лякало, що цей друг дорослий.

У лютому 2014-го я віддав УкрСиббанку 4665 гривень. Після того як Янукович утік із країни, а Національний банк відмовився від підтримання курсу на користь вільного котирування гривні на міжбанківській валютній біржі, євро підскочив до чотирнадцяти. Ще через місяць за євро доводилося платити 15,5 гривень, й у травні 2014-го місячний платіж для УкрСиббанку вперше перевищив шість тисяч гривень.

Упродовж весни 2014-го нам із Євою сяк-так удавалося зводити кінці з кінцями, але найгірше тільки чекало попереду. Улітку 2014-го Блакитний Монстр став для нас чимось на кшталт божка, безмилосердного ідола, який із кожним днем вимагав усе більших і більших пожертв. Ми працювали лише на жертвоприношення, гарували, як раби на галерах, винятково для того, щоб прогодувати кредит на той бісів небесно-блакитний «фольксваген».

Третій дивний випадок, який добре пам’ятаю, стався наприкінці серпня 2014-го, наступного дня після сплати банкові 6852 гривні. Я забрав Теодора з літньої групи в дитсадку й віз додому, дозволивши за відсутності Єви вмоститися на передньому сидінні. Ми виїхали з Петлюри на проспект Миру, коли малюк повернув до мене трохи замурзане личко й ніби ненароком поцікавився, хто такий Рей Купер. Доки я, розгубившись, екав і бекав, Тео повторив запитання. А потім додав, що мама переписувалася з Реєм Купером по комп’ютеру.

На кілька хвилин я занімів.

Що не так?

Я вже згадував, що ми з Новаком підтримували дружбу і «ВКонтакті», й у Facebook. У Facebook Пашка був зареєстрований під справжнім іменем – Pavlo Novak, зате у «ВКонтакті» прикривався псевдонімом. І псевдонім той – Ray Cooper.

Дорогою додому я безугаву косо зиркав на Тео й обмірковував, що допіру трапилося. Мені приверзлося? Певно, що ні. Отже, Теодор звідкись дізнався про Павла Новака (чи то пак не про Новака, а про те, як Новак підписаний у «ВКонтакті»). Від Єви? Але на біса дружині розповідати нашому синові про чоловіка, з яким розійшлася п’ять років тому, використовуючи при цьому не ім’я, а дурнуватий псевдонім із мережі? Я завів хлопчака додому, повечеряв і, нічого не сказавши Єві, вибрався таксувати. Втім, думки про Рея Купера не йшли з голови. Я був жахливо неуважним, двічі недодав клієнтам решту, а одного разу, не усвідомлюючи, що роблю, проскочив перехрестя на червоне світло.

Додому повернувся за кілька хвилин до десятої, не протаксувавши і трьох годин. Єва ще не спала. Я роздягнувся, почистив зуби й улігся в ліжко. Через задуху не діставали простирадел, тож Єва в самих лише трусиках лежала праворуч мене.

– Поганий день? – запитала вона.

– Так.

Наче, бляха, впродовж останніх півроку ми мали хороші дні.

– Щось заробив?

– На бензин.

Що вищим ставав курс євро, тим гіршим було наше з Євою спілкування. Після Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на підвищених тонах. Навесні ми намагалися продати Жука, але ніхто не хотів купувати малофункціональне й далеко не нове авто, та ще й із невиплаченим кредитом. Що найгірше – ні я, ні Єва не робили нічого, щоб уникнути конфліктів. Навпаки – зчіплялися із найменшого приводу, будь-де й будь-коли, і не лише тоді, коли це стосувалося грошей. Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.

– Не розумію, для чого тоді було виїжджати.

Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку.

– Зачекай, Єво, – неголосно озвався я.

– Я хочу спати.

– А я поговорити, – дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. – Як малий?

– Усе нормально, а що?

– Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього?

– Що-о?

Брови вигнулися ще дужче, а повіки напружилися (я це радше відчув, ніж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала моє обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мій хлопчику, давай, ще крок, ще півкроку вперед, і, ти ж мене знаєш, я перетворю цю ніч на пекло». Цього разу я не відступив.

– Малий спитав у мене сьогодні, хто такий Рей Купер. Він же так підписаний у «ВеКа»? – останнє запитання вийшло напівбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтакті». І Єва знала, що я знаю.

Її реакція здивувала. Дружина розгубилася – по-справжньому розгубилася – й увімкнула задній хід.

– Хто? Тео? Я… я не розумію…

– Малий сказав, ти сиділа за комп’ютером і спілкувалася з ним.

– Так і сказав?

– Не зовсім. Спитав, хто такий Рей Купер, а потім додав, що ти сиділа за компом.

Її рука стискалася й розтискалася. Потім вона скулилася та прикрила груди руками:

– Ну, я… Пашка написав мені, а я відповіла. Що такого? Мабуть, Тео стояв поряд, коли переписувалася… ну і…

– Теодору щойно виповнилося чотири. Він не вміє читати. Тим більше слова з латинських літер.

– Припини, будь ласка, – Єва пригорнулася, ковзнула носиком угору по шиї, вткнулася у вухо й промуркала: – Ти мене ревнуєш? Ти ревнуєш, правда?

Я не ворухнувся, немало здивувавшись тому, що короткі волосини на передпліччях не здибилися, а вимовлені звабливою прихриплістю слова не викликали звичного поколювання вздовж спини й у нижній частині живота. Причина крилася не в ній. Мене анітрохи не зачепила її переписка з Пашкою.

– Я не ревную, Єво. Просто не розумію, навіщо ти сказала Тео про свого довбаного Рея Купера.

– Я не казала! – Єва відсахнулася, губи злиплися в бліду риску. Я повернув обличчя до неї, очікуючи на нищівний погляд, який означав би, що я навіть презирства не вартий, проте вона кілька секунд мовчки споглядала мене, а тоді опустила підборіддя. – Я нічого не говорила йому й нічого не говорила при ньому. Господи, подумай сам: навіщо розповідати чотирирічній дитині про чоловіка, якого він ніколи не бачив? Тео грався в кімнаті, коли я переписувалася, і… і все.

– Теодору щойно виповнилося чотири, – повторив я. – Він у кирилиці плутається та не знає, що робити зі словами, в яких більше трьох букв. Ти гадаєш я повірю, наче Тео примудрився самотужки прочитати й повторити фразу, написану англійською?

– Чого ти хочеш? Посваритися? О’кей, давай, терзай мене за те, що я відписала кілька слів своєму колишньому! – вона не зустрічалася зі мною поглядом. – Чому ти не вгомонишся? Якщо ти так цим паришся, я дам тобі пароль від мого акаунта, і ти переглянеш мою переписку. Тоді ти заспокоїшся? Ти відчепишся від мене?

Вона блефувала. Якби Єва не була настільки розгубленою – чи, може, заскоченою зненацька, – пропозиція поділитися паролем і відкрити доступ до переписки нізащо не злетіла б з її вуст. Чомусь я вже тоді здогадався, що їй є що приховувати. У мене засвербів язик від бажання бовкнути «валяй», а потім подивитися на реакцію, але стримався. Проблема не в ній. І точно не в її переписці з колишнім. Якби конче потребував, я б дібрав пароль. Уже тоді мені було відомо як.

– Ти мене дістав, – дружина зіскочила з ліжка й, суплячись, одягла нічну сорочку. Я дивився на неї. На порозі спальні вона повернулася – очі широко розплющені, пальці правої руки вчепилися в край темно-синьої сорочки, ліва долоня стиснута в кулак, – і я нарешті впіймав її фірмовий зневажливий погляд. – Якби ти знав, як мене дістав! І якби я хотіла, чуєш, навіть якби хотіла, я б розповідала йому про Пашу, а не про…