– На що повинен звертати увагу?

– Вважають, що епілепсія завжди супроводжується судомними нападами, проте це не зовсім так. Ознаками епілепсії можуть бути стійке порушення сну, головні болі, дратівливість, відсутність апетиту. Стежте за сином, – Наумова кивнула на мовчазного Тео, – коли він грається на самоті. Епілептик схильний до нелогічних дій або повторює одні й ті ж рухи.

– А напад?

Лікарка помовчала, обмірковучи відповідь.

– Епілептичний напад – це лише надмірна реакція головного мозку людини, яка теоретично, за певних обставин, може виникнути в будь-кого. Частина людей унаслідок генетичних або інших факторів більш схильна до нападів. У немовлят іноді трапляються разові напади, їх причиною зазвичай є висока температура або яке-небудь емоційне перевантаження, але ймовірність подальшого розвитку епілепсії вкрай незначна. Я не кажу, що у вашого сина не було нападу. Водночас не бачу фізіологічних причин для його повторення. Якщо він усе ж повториться, то усувати треба причину. Ця причина – не епілепсія, а отже, не належить до моєї компетенції. – Жінка склала докупи аркуші з ЕЕГ і передала мені разом з історією хвороби. – Щасти вам.

Затиснувши папери під пахвою, я підвівся.

– Дякую.

– Не хворійте!

– Ходімо, чемпіоне.

Теодор зісковзнув з крісла й чемно попрощався з лікаркою. Я взяв малого за руку, і ми вийшли з кабінету.

На ґанку Діагностичного центру дістав із кишені мобільний телефон і набрав спочатку Єву, а відразу після неї – матір. Поспішав поділитися радісною новиною: Тео не сидітиме на пігулках…

Я до сьогодні не знаю, чи правильно вчинив. Сотні разів намагався уявити, як усе склалося б, якби я проігнорував прохання матері, відмовився від проведеного під наглядом лікаря Наумової денного сну, а натомість, послухавшись Паламара, почав давати синові «Фінлепсин ретард». По півтаблетки вдень і ввечері. Ні, звісно, я розумію, що мама мала рацію: в Теодора не було епілепсії, що завгодно, але не епілепсія, тож мій син потребував «Фінлепсин» так само, як я – ще однієї дірки в задниці. Проблема в іншому. І полягає вона в тому, що, хай як старався впродовж літа 2015-го, мені так і не вдалося позбутися нав’язливої думки, а чи не міг «Фінлепсин» пригнітити – або взагалі знешкодити – те, що вгніздилося в голову Тео? Те, що на повну силу виявилося рівно через шість тижнів після візиту до Вікторії Наумової? Не знаю. І саме це незнання лишає вузьку шпарину для пекучих сумнівів. А раптом?.. А може?.. А що як «Фінлепсин ретард» заглушив би Теодорові сни, тож на тому все скінчилося б?

Ще одне запитання, на яке ніколи не отримаю відповіді. Ще один хробак, який до смерті – а може, й після неї – точитиме мою душу.

Наступної ночі я бачив сон. Уві сні

я прокинувся від оглушливого завивання вітру. Стугоніло так, наче за вікнами спальні бушувала піщана буря. Атмосфера тиснула на барабанні перетинки, моє відображення у трельяжі навпроти ліжка розмазувалося й тремтіло, і я майже відчував, як щось сухе батогами хльоскає по стінах будинку. Я глянув праворуч. Єви не було – її частина ліжка лишалася розстеленою, але не зім’ятою. Вікно затоплювала чорнота, перетворюючи його на декоративну нішу. І тоді з коридору – з-за дверей спальні – долинув дитячий плач. Приглушений, але достатньо гучний, щоб пробитися крізь завивання бурі.

Я встав з ліжка, потягнув двері на себе й, не чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, ступив у коридор. От тільки опинився не в коридорі. Я потрапив до велетенського, погано освітленого приміщення без вікон. Світло падало звідкись згори за моєю спиною, нерівними плямами лягаючи на темно-бурі стіни. Стіни виглядали горбкуватими й такими високими, що стеля ховалась у зеленкуватій тіняві. Кам’яна підлога неприємно холодила ступні. Якби не клекіт вітру, я б подумав, що провалився в якусь печеру.

За двадцять кроків від себе побачив Теодора. Хлопчак стояв спиною до мене. Він не рухався й, задерши голову, тупився перед собою. Мене кинуло в жар, бо… це вже було. Я це вже бачив. Через мить пополотнів: за метр від сина хтось височів. Світло не досягало туди, і я розрізнив лише силует. Чоловік. Високий. Схоже, він щось говорив Теодорові.

Я гукнув:

– Тео!

Малюк не почув мене. Щемке бажання схопити сина під пахви й відтягти від того, хто стовбичив у темряві, перебороло страх, але я не зрушив з місця. Ступні неначе примерзли до кам’янистої долівки. Приміщення поширшало й тепер здавалося безмежним.

Я набрав у легені побільше повітря:

– Тео, не слухай його!

Безрезультатно.

– ТЕО-О-О!

Нарешті Теодор повільно повернув голову та подивився на мене через плече. І тут я похолов від страху. Зрозумів, що це не мій син, це не хлопчик узагалі, це щось… слизьке й драглисте, схоже на внутрішній орган, геть не призначене для огляду в сонячному світлі.

Більше я нічого не встиг роздивитися і

з хрипом прокинувся.

Напевно, я ніколи не дізнаюся, чому Аймонт вирішив діяти. Зате добре пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть і звичний світ почав розколюватись і розпадатись, немов будівля під час дев’ятибального землетрусу. То був перший день літа – мого останнього літа в Україні – понеділок, 1 червня 2015-го.

Я відчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувні двері «Манхеттен Сіті Холу» безшумно зачинилися за моєю спиною. Небом повзли діряві хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тіні залишалися довгими й темними, а кольори – густими, проте чомусь саме це дратувало. Після десяти годин у напівтемному офісі небо здавалося неправдоподібно яскравим, сонячні промені рикошетили від вікон одинадцятиповерхового, майже повністю скляного офісного центру, від вікон маршруток на Соборній, від скляних стін піцерії «Аміго», що через дорогу від «Манхеттена», й угризалися в очі.

На зупинці перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятій ранку, але того дня їх зійшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людські голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасі вулиці. А ще – холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вітер вибив з-під тонкої сорочки залишки винесеного з офісу тепла, і я скоцюрбився, відчуваючи, як шкіра на спині вкривається пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомлені очі й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною.

На перехресті, де з півночі в Соборну впирається вулиця Міцкевича, а з півдня – Чорновола, переді мною промайнули старезні «жигулі» кольору вицвілого бетону з жовтою шашкою таксі на даху. Заштовхавши долоні до кишень, я стовбичив перед пішохідним переходом, тупився у світлофор, чекаючи на зелене, і раптом збагнув, що мені млосно від самої думки про вечірнє таксування.

Проминувши центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються.

– Mister Belinksy? – несподівано долинуло з-за спини.

Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка – правильною американською без жодного натяку на акцент.