Єву, мою дружину, завезли до пологового відділення напередодні – в середу, а перейми почалися у четвер уранці. Четвер видався погожим – сухий, безвітряний і зовсім не спекотний, – щоправда, на погоду я зважав найменше. Від хвилювання почувався наче людина, яка ступає на борт літака: ніби нема про що непокоїтися, але від усвідомлення власної безпорадності тіло раз у раз пересмикувалося, немов у пропасниці. Я просидів у пологовому будинку з 8:30 ранку до народження Теодора, проте на самі пологи не потрапив. Не тому, що не дозволив лікар. Я мав у що перевдягнутися та міг би зайти до операційної, однак Єва не захотіла, щоб я бачив, як вона народжує.

Припускаю, когось із вас дивує ім’я, яке ми дали синові. Мовляв, що за дурня, козаків не називають Теодорами! Якби це залежало лише від мене, я волів би бачити сина Остапом. Справді. Моя мама – Катерина Володимирівна Белінська, ще та українофілка, – була б у захваті. Мама все життя пропрацювала вчителем української мови та літератури і колись хотіла назвати Остапом мене. Зрештою передумала та нарекла мене на честь Мирона Катранника, одного з головних героїв роману «Жовтий князь» Василя Барки. Не скажу, що ім’я Мирон мені не подобається – хоча, погодьтесь, є якась часточка невинної схибнутості в тому, щоб назвати сина іменем літературного героя, який сконав від голоду, – але й захвату від нього я не відчував. З іншого боку – я був єдиним Мироном у школі, єдиним Мироном в університеті й пізніше збагнув, що унікальність імені певною мірою зумовлювала й унікальність ставлення до мене. Попри те що Мирон чудово римується з «гандон», ніхто ніколи не обзивав мене останнім. Загалом ім’я Остап здавалося мені чудовим, ідеальним просто. От тільки Єва та її матір – Жанна Валеріївна Лауда – навіть слухати не схотіли про Остапа.

На двадцятому тижні вагітності лікарка повідомила, що в нас буде хлопчик. Після того ми з Євою разів із двадцять розмовляли про можливе ім’я, але ні про що не домовилися. Напевно тому, що говорила переважно Єва, а я здебільшого відмовчувався, а також тому, що запропоновані Євою імена відгонили дешевою мелодрамою. Розмріявшись, дружина уявляла нашого сина як не на червоній доріжці у Каннах, то в кабріолеті, що на повній швидкості мчить поміж голлівудськими пагорбами. Відповідно я не сприймав ці розмови серйозно. На другий день після пологів Єва представила остаточний і, припускаю, затверджений тещею перелік потенційних імен для нашого сина: Фабіан, Даніель, Леонард, Герман, Альберт, Едгар, Теодор, Ернест, Оскар і – прости Господи – Тамерлан. Тамерлан, трясця вашій матері! Ви чули таке?! Тамерлан, бляха, Белінський!

Жанна Валеріївна – яка не мала ні статків, ні статусу, але поводилася так, наче все життя грала в гольф на найдорожчих курортах, чий чоловік, Лаврентій Романович, був звичайним далекобійником, обожнював у перервах між рейсами напиватися до нестями та щедро оббльовувати ліфт, сходи та ґанок свого під’їзду, – наполягала на імені Фабіан. Я запитав, якою, на її думку, є скорочена версія імені, на що Жанна Валеріївна відказала: «Фаня. Звісно, Фаня. Звучить прекрасно, хіба ні?» Я сказав, що Фанею називали мою прабабцю – Афанасію Федорівну Бердник, – яка впродовж останніх чотирьох років перед смертю не впізнавала власне відображення у дзеркалі. Мені кортіло також додати, що Фабіан римується з «павіан», і поцікавитись у тещі, чи вона коли-небудь бачила павіанячу задницю, проте вона й так образилась, і я промовчав. Згодом заявив, що не потерплю імен Даніель, Герман і, безперечно, Тамерлан. З тих, що лишилися, я вибрав найменш крикливе – Едгар. Єва погодилася відразу. Жанна Валеріївна побурчала, але згодом попустилася. А третього дня після пологів, перед тим як піти додому, дідько мене за язика смикнув бовкнути, що називатиму малого Едді й що це з біса круто, адже так називають маскот, тобто талісман, улюбленого хеві-метал гурту мого дитинства – британського Iron Maiden. Кохана мала у палаті планшет із доступом до Інтернету, тож ще до того, як я доїхав на своєму підтоптаному Nissan Almera додому, зателефонувала мені на мобільний і довго репетувала, доводячи, що я ідіот і що вона не називатиме синочка на честь придуркуватої британської мумії.

Залишились Оскар, Леонард, Альберт, Теодор і Ернест.

Пологи пройшли без ускладнень. У понеділок уранці я забрав Єву з пологового будинку й дорогою додому сказав, що не проти Теодора. І то не був компроміс, ну, ви розумієте, я не ламав себе, щоб погодитися. За вихідні прочитав про Теодорів усе, що знайшов у Інтернеті, не менше ніж сотню разів, змінюючи інтонації, промовив «Теодор» і «Тео» вголос і зрештою погодився, що все гаразд, ім’я мені подобається. По-справжньому подобається. За ним крилися розум, могутність, лідерство. Теодор Рузвельт, Теодор Драйзер, Теодор Уілсон[3]. Враження трохи псували фотографії плюшевих ведмежат, які то тут, то там миготіли серед результатів Google-пошуку, проте я вирішив, що ми з Євою називатимемо сина лише Теодором або – скорочено – Тео. І жодного Теді.

Увечері третього дня після повернення із сином додому до нас завітали дві Євині подруги. Дівчата поцікавилися іменем малюка, на що Єва з гордістю відповіла: «Теодор». І тоді одна з тих тупих курок пирснула: «Це як бика?» А друга додала щось про кориду. Дружина не розгубилася: «Саме так, корида. Теодор буде сильним і невгамовним, як бик». Упродовж наступних кількох місяців у голові час від часу зринала думка, а чому, власне, бик? І яка, в біса, корида? Я обнишпорив Інтернет у пошуках мультфільму чи кіно про бичка на кличку Теодор, заходив на сайти з продажу племінних бугаїв, але не відшукав жодного Теодора. І тільки наприкінці травня 2011-го до мене дійшло, яка глибока прірва між сприйняттям цього світу чоловіками та жінками. Була майже північ, я віз клієнта від клубу «Лагуна» до мікрорайону Північний, коли перед очима неначе блискавка кресонула. Теодор – тореадор. Тореадор – корида. Корида – бик. ТОРЕАДОР! Євина подруга подумала про бика, бо ім’я Теодор близьке за звучанням до слова «тореадор». Як тупо! Тупо, хіба ні?

Я на мить пошкодував про вибір імені для сина лиш одного разу – в липні того ж 2011-го року. Вкотре виїхавши у місто, щоб підзаробити грошей для жертвоприношень Блакитному Монстрові, я раптом зміркував, що мій малий може виявитися менш фартовим, ніж його татко. А що як, припустив я, мого сина обзиватимуть Тедиком-педиком? Насправді хвилювання виявилися марними. Восени 2015-го, коли мого сина могли б почати обзивати Тедиком-педиком у дитсадку, ми з Тео вже перебували в Америці.

Отак-от.

Єва, Мирон і Тео. Теодор Миронович Белінський. Ідіть до біса – нормальне ім’я!

Крім того, могло бути гірше, правда?

Теодору виповнилося два роки й три місяці, коли я вперше помітив невелику тверду грудку, що набрякла за правим вухом.

У дитинстві й у мене, й у мого батька часто набухали лімфовузли. Я добре знав, що це таке, а тому не переймався та не бив на сполох. У мене лімфовузли напухали здебільшого на потилиці, в місці з’єднання шиї з головою. Іноді набрякання супроводжувалося підвищенням температури, але жодного разу до серйозних ускладнень це не призвело. За тиждень-півтора організм перемагав інфекцію, і набряки сходили самі по собі. Завжди.

Із Тео склалося інакше. Набряк тримався впродовж місяця. На другому тижні ми з Євою почали щоранку оглядати синове вушко: я говорив, що набряк не збільшується, Єва панікувала, що ґуля росте й Тео слід повести до лікаря. Я всоте розказував їй про себе та про свого батька, про те, як у нас усе минало. Врешті-решт переконував. Певну роль відіграло також те, що до набряку Теодор мав краснуху. Хвороба почалася з підвищення температури та сухого кашлю. Другого дня на обличчі Тео з’явилася висипка, яка до вечора поширилася на решту тіла, і трохи набухли лімфатичні вузли – там, де зазвичай у мене, – на шиї під потилицею. Краснуха, як відомо, лікування не потребує, тож ми просто сиділи з Тео вдома. Через три дні висипка зійшла, температура нормалізувалася, ґульки за шиєю зникли. А невдовзі потому я вперше помітив той набряк за вушком. Словом, я відмовлявся вести Тео до лікаря, бо думав, що набряк є результатом краснухи, наслідком того, що організм не до кінця поборов інфекцію. Сподівався, що все владнається без лікарів, адже, ви ж знаєте, це краснуха, а краснуху лікувати не треба.