Серце важко буцнуло, я звів голову й упер погляд у лікаря. Щелепи аж звело від люті. «Ти сидиш за півтора метри від мене й тобі важко вголос проказати діагноз?!»

– Тобто у Тео… у Теодора… у мого сина – епілепсія?

– Так.

– А… е… – в горлі пересохло, слова перетворилися на цеглини. Хай там як, а я виявився неготовим до такого. – І що робити?

– Я ж написав, – Паламар тицьнув пальцем на аркуш у моїх руках, – «Фінлепсин ретард», двічі на день, уранці й увечері, бажано після їжі, – відвівши погляд до вікна, він помовчав, потер коротким пальцем перенісся, а тоді додав трохи м’якше (чи, якщо точно, писклявіше): – Хоча, думаю, по півтаблетки зразу буде забагато. Перший тиждень давайте по півтаблетки зранку й четвертину ввечері. Далі можете переходити на повну дозу: половина – після сніданку, половина – після вечері. Ага, ще, – Паламар змахнув рукою, так, ніби я лаштувався йти, а він хотів мене затримати, – не переплутайте «Фінлепсин ретард 200» з «Фінлепсин ретард 400». Вам потрібен «Фінлепсин 200». 400 мг – занадто сильний для п’ятирічного хлопчика.

– Йому ще немає п’яти років, – витиснув я. – Там зазначено. У висновку.

– Тим більше, – буркнув невролог.

Я почав розпитувати про «Фінлепсин», про те, як він діє, які в нього протипоказання та побічні ефекти. Паламар стисло, але дохідливо відповідав.

– Я розумію, вам зараз важко, – додав він на завершення, – але, повірте, це не найгірше, що могло статися. Стежте, щоб ваш син регулярно пив «Фінлепсин», за місяць повторіть ЕЕГ, і залежно від того, що вона покаже, я буду думати, чи можна відмовитись від медикаментозного контролю. Поки що отак-от. Єдине: після початку курсу в жодному разі не припиняйте давати таблетки без консультації з неврологом.

За чверть години я гортав меню на Г-подібному дивані в Fashion Cafe, а малий роззувався перед входом до дитячої кімнати. Підійшла офіціантка, я зробив замовлення, після чого дістав смартфон і, півхвилини покрутивши його в руках, вирішив набрати маму. Динамік видав дев’ять довгих гудків, і тільки потім вона відповіла:

– Мироне? Що сталося?

Я рідко телефонував матері просто так, узагалі не пригадую, чи впродовж останніх кількох років хоч раз поцікавився її справами, а тому не здивувався, коли замість привітання вона розпочала розмову таким запитанням.

– Я щойно від лікаря.

– Що з тобою? – стурбовано, але без паніки.

– Зі мною все добре. Я Теодора водив. У нього підтвердили епілепсію.

– Це точно? – голос напружений, але рівний. Мама понад тридцять років пропрацювала в школі, де давала раду ордам школярів, чия сумарна кінетична енергія, виділена у перервах між уроками, перевищувала потужність невеликої атомної бомби, тож мало що у світі могло вивести її з рівноваги. – Він же ще такий малий, – з легким сумом додала вона.

– Мам, це точно. Я б не телефонував, якби мав сумніви.

– Були напади?

– Ніби ні. Ну, крім одного разу, якраз цього понеділка. Щось сталося на вулиці. Хоча, якщо направду, я не певен, що то було – чи напад, чи Тео просто… не знаю… впав. Це неважливо. У висновку з Діагностичного центру написали, що порівняно з попередньою ЕЕГ динаміка негативна, і от сьогодні лікар підтвердив діагноз.

– Ти ходив до дитячої поліклініки? Це там поставили діагноз?

– Ні. Єва повела малого до невролога в міській дитячій лікарні, звідти їх скерували в Діагностичний центр, але після ЕЕГ Єва не захотіла повертатися до лікарні. Лікарі не сподобались. Їй на роботі порадили приватного дитячого невролога, і сьогодні я був з Теодором у нього.

– Ти впевнений, що це саме епілепсія?

Запитання – попри те, що прозвучало ненав’язливо, – роздратувало мене:

– Мам, я ж сказав уже: так, упевнений! Переді мною папірець, на якому чорним по білому написано – діагноз: епілептичний синдром, і стоїть печатка невролога Василя Паламара. По-моєму, лікар не писав би таке, якби не мав на те підстав!

– Що порадив той Паламар?

Я наблизив до очей листок із діагнозом, щоб не помилитися, зачитуючи назву ліків:

– «Фінлепсин ретард 200», по півтаблетки двічі на день.

– «Фінлепсин» – як довго? Тиждень? Два? Місяць?

Схоже, я тільки в ту мить збагнув, як усе серйозно.

– Постійно, – говорив ледь чутно. – Поки лікар на основі чергової ЕЕГ не накаже припинити.

– Ти хочеш посадити свого сина на препарат від епілепсії, хоча не впевнений, чи був у нього напад?

– М-а-ам… – простогнав я.

– Мироне…

Злість почала виплескуватись:

– А що я можу вдіяти?!

– Для початку – не гарячкувати, – відпрацьовано-незворушним тоном відрізала вона. – Теодор ще малий. Більшість дітей переростає свої дитячі хвороби без усякого втручання. Коли тобі було стільки, скільки зараз йому, ніхто не знав про ЕЕГ, можливо, в кожного другого учня з твого класу була…

– Це епілепсія, мамо! – огризнувся я. – Її не переростають, вона або є, або її немає. – Я ще хотів додати щось на кшталт: «Пригадай себе у новорічну ніч півтора роки тому», але передумав.

– Ти не лікар, Мироне, щоб таке стверджувати. Не поспішай. Проконсультуйся з кимось іще.

Я мовчав, сопучи в смартфон і шкодуючи, що зателефонував. Хотілося якнайшвидше закінчити розмову.

– Де ти зараз? – озвалася мама.

– У «Чайці», на третьому поверсі. Повів малого на піцу. Він зараз у дитячій кімнаті.

– От і чудово. Будь на зв’язку, незабаром зателефоную.

Я раптом зрозумів, що вона намірюється зробити:

– М-а-ам, припини, не треба… – але вона вже натиснула «Відбій».

Офіціантка принесла замовлення: маленьку піцу й дитячий коктейль для Тео, салат з куркою та чай для мене. Повівши головою, я ковзнув поглядом по дитячій кімнаті й відшукав Теодора. Малий, щось захоплено гундосячи, з’їжджав із гірки в піддон, ущерть наповнений чи то м’ячиками, чи то пластмасовими кулями завбільшки з кулак. У таку рань на дитячому майданчикові нікого не було. Якийсь час я спостерігав, а тоді, збагнувши, що піца холоне, помахав рукою, привертаючи увагу Тео. Хлопчак видряпувався на третій, найвищий рівень лабіринту й не бачив мене. Я розтулив рота, щоб гукнути його, коли в руках завібрував телефон. Притиснув Samsung до вуха:

– Так, мамо.

– Вислухай і не гарячкуй.

Я підпер рукою підборіддя та продовжував стежити за сином.

– Я говорила з Вірою Іванівною…

Я притлумив бажання сердито прицмокнути язиком:

– Мам, вона терапевт, а не невролог.

– Мироне, я ж просила: вислухай, – розмірено й терпляче, без відтінків докору в голосі карбувала мама. Я терпіти не міг оцей її поблажливо-зверхній учительський тон, який навіть тепер, коли мені виповнилося двадцять вісім, примушував почуватися загнаним у кут безправним учнем. – Насправді це добре, що твоя хрещена – терапевт. Вона сказала, що «Фінлепсин» – це специфічний препарат, із якого не так просто зіскочити. Навіть якщо все гаразд, його потрібно поступово виводити з організму. Крім того, епілепсія – переважно підліткова хвороба. Її переростають. У багатьох дітей напади з часом минають самі по собі. Іванівна, як і я, вважає, що не варто чотирирічного хлопчика напихати гидотою без вагомої на те причини.

– Та що вона зна…

– Мироне! – підвищила голос мама. – Не перебивай! Якщо в Теодора справді епілепсія, це не можна так лишати. Хрещена погодилась зі мною та наполягає на додатковій консультації – в іншого спеціаліста. Її знайома – Вікторія Наумова – працює дитячим неврологом у Діагностичному центрі. Вона хороший спеціаліст, хоч і молода, десь твого віку. Якщо ти погодишся відвести до неї Теодора, я домовлюся про візит.

Я скептично гмикнув:

– Що нового цей твій хороший спеціаліст додасть?