Ще через день – недільного ранку – Єві зателефонувала моя мама. Власне, вона телефонувала мені, але я приймав душ, і слухавку підняла Єва. Мама ніби ненароком, поміж іншим, поцікавилася, чи я вже ходив із Теодором до невролога. Єва сторопіла та спитала, до якого такого невролога? Після чого мама розповіла про мою розмову з Вірою Іванівною, про те, що таке безсудомні напади, а також про те, на що вони можуть вказувати.

Після виходу з душу на мене чекало пекло. Єва налетіла на мене, немов розлючена тигриця. Репетувала й обзивала, не добираючи слів. Зрештою я не витримав й забрався з квартири. Злість, а ще більше огида до самого себе тупими кігтями дряпали зсередини. Всю ту неділю я провів у «ніссані» – переважно таксував, хоча ближче до вечора вимкнув рацію та просто кружляв містом, слухаючи музику.

У понеділок, 20 травня 2013-го, Єва взяла відгул і повела Тео до дитячої поліклініки № 3 на Грушевського. Як і передбачала Віра Іванівна, малого скерували в Діагностичний центр на електроенцефалографію. Я мало що знаю про той візит, оскільки дружина нічого не розказувала. Вона і малий повернулися додому після четвертої. На моє запитання про висновок лікаря Єва не відреагувала. Впродовж двох днів після візиту до лікарні вона вдавала, наче я скляний, ні на мить не затримуючись на мені поглядом.

У вівторок я відшукав у трельяжі протокол обстеження з Діагностичного центру та висновок дитячого невролога з поліклініки й спробував сам у них розібратися. Два аркуші А4 містили чотири абзаци малозрозумілого тексту про альфа-, бета-, тета-ритми, купу значень частот та амплітуд і ще щось про зміни в біоелектричній активності. Певна річ, я нічого там не втямив і зателефонував мамі, припустивши, що Єва мала відзвітувати їй про візит. Мама спершу вилаяла мене – відомо за що, – а потім запевнила, що, за результатами обстеження, невролог не виявив нічого загрозливого. Електроенцефалограф зафіксував підозрілі короткотривалі спалахи, нетипові для фонової активності мозку, – на електроенцефалограмі вони мали вияв поодиноких піків і комплексів гострих хвиль, – але, за словами лікаря, наявність такої активності не дає підстав говорити про епілепсію й необов’язково є ознакою зниження порогу судомної готовності. У певний віковий період таку активність можна розглядати як варіант норми. На мою згадку про нічні кошмари мама після паузи озвучила мені відповідь невролога: від нічних кошмарів ще ніхто не помирав.

Зрештою жодного лікування призначено не було. Лікар порадив спостерігати за Теодором і за потреби повторити ЕЕГ.

Уже в Америці я багато міркував про перші півроку після операції. Про розлади сну в мого сина та його сомнамбулізм. Ніяк не міг вирішити, чи були вони пов’язані з інцидентом під час операції. Чи виступали підґрунтям для подальшого загострення? Чи були інші причини, про які я не здогадувався? Не знаю. Можливо, думав я, поведінка Тео не аж така екстраординарна? Можливо, кожен другий малюк у віці трьох років проходить через щось подібне? Єдине, в чому впевнений: для всіх подій між груднем 2012-го та травнем 2013-го я ще міг дібрати раціональне пояснення, а тому прийняти їх, проковтнути та продовжувати жити далі.

Було б помилкою вважати візит до невролога у травні 2013-го переломним моментом, адже насправді він нічого не змінив – хіба що заспокоїв мою дружину та матір, – водночас безглуздо заперечувати очевидне: за місяць після відвідин дитячої поліклініки № 3 з Тео почали коїтися речі, для яких я більше не міг підшукати прийнятного пояснення.

Уперше таке непояснюване трапилося в червні 2013-го. Мій малий несподівано пригадав дещо, чого просто не міг пам’ятати, – події, що сталися задовго до того, як він промовив своє перше слово. Саме тоді – в другій половині червня 2013-го – я вперше свідомо визнав, що з Теодором щось не гаразд, що з моїм сином щось відбувається – не обов’язково страшне, але точно надзвичайне.

Якщо говорити лише про погоду, то червень 2013-го видався хорошим. Температура рідко підіймалася вище за 28 °C, дощі випадали нечасто, тож ми з Тео багато гуляли. Чи не через день я возив його велосипедом до зоопарку – ми брали з собою сандвічі, щось солодке та великий термос із чаєм, улаштовувалися на ковдрі посеред однієї з галявин, я подовгу читав малому казки або ж переказував відоме мені про птахів і тварин, яких було видно з того місця, де ми лежали.

Надвечір 20-го погода зіпсувалася. Температура впала до 17 °C, і на довгі три дні зарядив огидний, не по-літньому холодний дощ.

Якогось дня наприкінці місяця, невдовзі потому, як дощ ущух, а тепло ще не повернулося, ми з Теодором сиділи вдома. Єва дбала про шик і крутизну чийогось весілля у «Чорній перлині», тож була такою заклопотаною, що не відповідала на дзвінки. Похмурість і вогкість укупі з утомою після ночі, проведеної за терміналом у Zoom Support, зумовлювали відповідний погоді настрій. Я напівлежав у кріслі перед комп’ютером і безцільно никався Інтернетом. Тео вовтузився за моєю спиною, складаючи щось із конструктора «Chicco: Королівський замок».

Аж ось, вирішивши перекочувати на диван і почитати, я згорнув браузер і підвівся з крісла. Перш ніж узяти книгу, відкрив папку JAZZ і покрутив коліщатко скролінгу, обираючи, що поставити як фон. Погляд уперся в теку Summer 2011, після чого палець на мить застиг, а під серцем злегка – несильно – защеміло. Кілька секунд я стояв, горблячись над клавіатурою та не знімаючи руку з миші. Теку переважно складали джазові композиції, спеціально відібрані мною для нашого першого сімейного відпочинку наприкінці червня 2011-го. Теодору тоді ще не виповнилося й року, та нас із Євою це не зупинило. Я взяв відпустку, дружина домовилася в «Чорній перлині» про відгули на тиждень, через Інтернет ми забронювали будинок в Затоці Одеської області – просто на пляжі, за лічені кроки від лінії прибою, – завантажили все необхідне плюс купу непотрібного мотлоху, враховуючи велику коробку з іграшками Тео, на заднє сидіння мого «ніссана» та рвонули на південь. Через усю країну. З одинадцятимісячним немовлям на руках.

У Затоці ми провели тиждень – сім чудових сонячних днів, – і цей тиждень я досі вважаю найкращим у своєму житті. Кращим навіть за літо 2005-го. Най-най-най. Останній яскравий спалах перед тим, як усе почало згасати.

Я відвів погляд від екрана комп’ютера. Очі неначе поволокою якоюсь укрило.

Я відчув на губах солоний присмак теплого вітру, пригадав небо, сонце, нескінченний пляж. Побачив Єву в аквамариновому бікіні – скуйовджену, без макіяжу, з почервонілими від сонця щічками й облупленим носом. Щасливу. І Тео, що аж захлинається від сміху, повзаючи, неначе ящірка, по піску біля її ніг. Після чого двічі клацнув по теці й пробіг очима назви композицій.

І тут-таки збагнув, що не варто було. Спогади, немов великі брили сірого каміння, покотилися на мене.

Щовечора, коли пляж безлюднів, ми вкладали Тео в люльку-переноску Brevi, йшли до моря та розпалювали на піску багаття. Витягнувши з будиночка подовжувач, я під’єднував до мережі привезені з дому невеликі колонки, а до них – свій Samsung. Ми сиділи на піску, дивилися на зорі, їли приготоване Євою рагу та слухали приправлені ритмічним шумом прибою повільні мелодії. Дайана Кролл[4], Нора Джонс[5], Єва Кессиді, Лізз Райт, Алан Джексон[6]. Тео не спав. Метеляючи ручками й щось тихенько гугукаючи, він разом із нами розглядав сріблясті розсипи сузір’їв на темному небі.

Відкривши теку, я вже не міг зупинитись. Якби ще не гнітюча погода й небо, неначе рідким багном заляпане, я, може, й опирався б, а так указівник миші сам потягнувся до «Відтворити все». Палець клацнув по лівій кнопці миші, й Алан Джексон повільно затягнув: «Remember when I was young and so were you…» Почувши музику, Тео звів голову, глипнув на комп’ютер, потім на мене, але швидко втратив цікавість. Я відступив від ноутбука та завалився на диван. Після Джексона заспівала Кролл. Коли після канадки почалася Autumn Leaves Єви Кессиді, я вже майже спав. Сопрано улюбленої батькової співачки долинало, мов з іншої кімнати крізь зачинені двері: