Перші два роки Тео взагалі багато хворів. Застуди, вітрянка, проблеми з травленням, алергічні висипи. Про дитсадок не могло навіть ітися. Нам із Євою доводилося корегувати робочі графіки – точніше, корегував переважно я, – щоби хтось постійно сидів із малим удома. Я працював оператором кол-центру в Zoom Support, рівненській філії міжнародної компанії, що займається дистанційною підтримкою користувачів Windows та Apple, і мені було простіше підлаштовуватися: я виходив на роботу раз на три дні та міг обирати нічні або нічно-ранкові зміни, щоб упродовж дня – поки Єва на роботі – глядіти Теодора. Єва працювала адміністратором у готельному комплексі «Чорна перлина», що на об’їзній трасі на півдні від Рівного. У вихідні або коли в «Перлині» не проходили корпоративи чи святкування вона поверталася додому раніше, я залишав Теодора на неї і виїжджав у місто таксувати.

Але повернімося до набряку.

У листопаді 2012-го я нарешті визнав, що припухлість розростається. Ґуля затверділа, потемніла та збільшилася до розміру персикової кісточки. Вушко малого стирчало вбік, наче його хтось навмисно відстовбурчував. Ми вибрали найближчий день, коли і мені, і Єві не потрібно було йти на роботу, – четвер, 22 листопада, – і повели Теодора до приватного педіатра. Той, тільки поглянувши на Тео, скерував нас до обласної лікарні.

У лікарні нас прийняв хірург-отоларинголог Кирило Мазур, кругловидий чолов’яга середніх років. Лор обдивився Теодорове вушко, двічі натиснув на ґулю – Тео аж шикнув від болю, – а тоді підняв голову та сердито втупився в мене. Єва сиділа поруч, проте лікар чомусь пожирав поглядом лише мене й говорив так, наче дружини в кімнаті не було.

– Коли це з’явилось?

– Ну-у… – я добре пам’ятав, коли вперше намацав припухлість за вухом сина, але вагався, не хотів зізнаватися, – півтора чи-и-е… д-два місяці тому.

– Ви два місяці не помічали, що у вашого сина за вухом гнійник завбільшки зі сливу?

– Я… ну… – я зиркнув на Єву, шукаючи підтримки, але вона сиділа нерухомо, ніби мумія, і, стиснувши губи, не зводила очей з хірурга. – У мене в дитинстві часто набрякали лімфовузли, а потім усе минало, і я думав…

– Це правобічний гнійний лімфаденіт, – перервав мене лор. – Величезна гнійна куля на голові. Куля, яка будь-якої миті може прорвати куди завгодно, – він постукав пальцем собі по скроні й повторив: – На голові.

На кілька секунд запанувала тиша, потім я ніяково запитав:

– Що стало причиною?

– Почалося із запалення лімфовузла. Його спричиняють стафілококи, стрептококи й інші збудники, що поширюються лімфатичними шляхами з розташованих поблизу вогнищ запалення. Але ось це, – він показав пальцем на блідого й похнюпленого Тео, – те, що ви зараз спостерігаєте, – це результат того, що впродовж двох місяців комусь було ліньки зводити сина до педіатра.

Я зціпив зуби так, що на вилицях збурилися жовна.

– І що тепер?

– Я зараз випишу направлення, хтось із вас залишається в лікарні.

– Ви кладете його до лікарні? – пригнічено уточнив я.

Отоларинголог скосив очі на Єву.

– Я залишуся з малим, – тихо зронила дружина.

– Добре, – він кивнув, узявся щось писати в історії хвороби й тільки тоді відповів на моє запитання: – Так, ми кладемо вашого сина до лікарні. На завтра призначу аналізи і, якщо все добре, післязавтра проведемо операцію.

Я відчув, як несамохіть засмикався кадик.

– Нічого страшного, – продовжив лікар. – Поставлю дренаж, гній вийде. Через три дні хлопець буде вдома, – Мазур відірвався від написаного тексту. – Ще запитання?

– Ні, – похнюпився я.

– Операція під наркозом? – озвалася Єва.

Хірург вигнув брову, наче його здивувало, чому це Єва так цим переймається, після чого відповів запитанням на запитання:

– А як ви це собі уявляєте? Ви триматимете хлопця, поки я буду розрізати йому вухо?

– Я просто запитала, – крижаним тоном промовила Єва.

– Так, під загальним наркозом.

«Чорна перлина» – не те місце, де лікарняний лист вважають поважною причиною відсутності на робочому місці. На щастя, за два роки Єва встигла зарекомендувати себе, тож їй вдалося домовитись про заміну на три дні та лягти з Теодором до лікарні.

24 листопада 2012-го, невдовзі після сніданку, Тео підготували до операції та за кілька хвилин по першій повезли до операційної.

Ми з Євою залишилися у пропахлому дезінфектантами тьмавому коридорі, який упирався в широкі двостулкові двері до операційного блоку, і пробули там набагато більше часу, ніж розраховували. Я стільки разів перетнув той коридор із кінця в кінець, що, напевно, до смерті запам’ятав кожен закуток, кожен виступ на нерівних стінах. Вікно було тільки одне, у протилежному до дверей торці, біля ліфта й сходів, і виходило на внутрішній, похмурий і брудний, двір лікарні. Стіни приблизно мені до пояса вкривала ядучо-зелена фарба.

Кирило Мазур пройшов до передопераційної зали хвилин за десять після того, як туди завезли Теодора. Дорогою кивнув нам і, посміхнувшись, сказав, що операція навряд чи триватиме довго (залежить від того, як виходитиме гній), але загалом не довше ніж годину. Можливо, якби в позбавленій емоцій фразі отоларинголога не прозвучали слова «не довше ніж годину», ми б так не хвилювались, а так уже о третій опівдні нам із Євою здавалося, що нас підсмажують живцем. Дружина, затиснувши долоні між колінами, сиділа на лаві та розмірено погойдувалась: уперед, назад, уперед, назад. Я міряв скупими кроками коридор. Не маючи за що зачепитися поглядом, тупився під ноги та від неспокою покусував губи.

З операційного блоку ніхто не виходив.

Від хвилювання в голові все змішалося, я пригадую той день немов у тумані й зараз не можу з певністю сказати, коли пролунали перші крики. Десь після третьої, але коли точно, не пам’ятаю. У якусь мить з-за дверей операційної долинули тривожні вигуки. Якась жінка щось швидко говорила. Я не зрозумів жодного слова, але тон мені страшенно не сподобався.

– Ти чула? – повернувся до дружини.

– Так, – Єва підвелася. Вона досі сердилась, що я стільки часу відмовлявся вести Теодора до лікаря, й уникала погляду у вічі. Я стояв ближче до входу в операційний блок. Вона показала рукою на масивні двостулкові двері та спитала: – Щось зрозумів?

Я заперечно похитав головою.

– Голос жіночий, – я хотів додати, що він здався мені переляканим, але прикусив язика.

Приблизно через дві хвилини за нашими спинами зі стугоном розчахнулися двері лікарняного ліфта. У коридор зайшли двоє чоловіків у блідо-зелених халатах. Вищий на зріст виглядав років на тридцять. Другий був кремезніший і старший: скроні вкривала сивина. Не знаю як, але це запам’яталося. Поміж себе вони котили високий маніпуляційний столик на коліщатках.

– Відступіть, – наказав старший. – Відійдіть, будь ласка.

Коридор виявився завузький для чотирьох людей і столика з нержавіючої сталі, тож нам із Євою довелося притиснутися до стіни, звільняючи лікарям дорогу.

Поки лікарі наближалися, я розглядав лише їх. І тільки коли вони проминули нас, опустив очі на столик. Нижня полиця була заставлена пляшками з розчинами, затискачами, щипцями, якимись незрозумілими й тому моторошними інструментами зі сталі, а також ампулами та шприцами – від зовсім маленьких, на 2 мілілітри, до по-кіношному величезних. На верхній лежали балон з киснем і кисневою маскою, аспіратор, кілька невеликих цифрових приладів, один із яких – із довгою гнучкою трубкою, напевно, якийсь зонд. Серед приладів вирізнялась пластмасова валізка блідо-зеленого кольору з ручкою та цифровим табло. Точніше, щось схоже на пластмасову валізку. Довкола сірого табло виднілося кілька кнопок, під ними – схематичне зображення синусоїдального серцевого ритму. Збоку до корпусу кріпилися невеликі, наче іграшкові, праски з червоними кнопками на ручках. З «валізою» їх з’єднували закручені спіраллю чорні дроти. Коли я збагнув, на що дивлюся, тіло розм’якло, неначе віск над вогнем.