Мене дивувало, що ми з матір’ю помінялися ролями. Рік тому вона заледве не силоміць заганяла до невролога мене.

– Іванівна порадила піти до неї на процедуру… е-е… «денний сон» чи щось таке. Це теж ЕЕГ, але моніторинг проводять під час сну. Мусиш налаштувати Теодора на те, щоб він заснув. Твоя хрещена сказала, що часто епілептична активність виникає під час сну й у моменти пробудження. Лікарка порівняє графіки, записані під час неспання, денного сну та пробудження, після чого зробить висновок про те, чи є в Теодора епілепсія й чи варто погоджуватися на медикаментозний контроль.

Замислившись, я вмовк. Якщо відверто, мені самому не подобалась ідея давати синові ліки з назвою, що містить слово «ретард[13]». Що за дурня, хто так називає пігулки?

– До речі, – долинуло з телефона, – Віра знає Паламара й не надто схвально про нього відгукується.

– Він поганий спеціаліст?

– Ні. Спеціаліст якраз хороший, але, на її думку, ласий до грошей. Тому й відкрив приватну практику. Твоя хрещена стверджує, що значну частину його доходів складають виплати фармацевтичних компаній за приписування пацієнтам ліків конкретного виробника.

Теодор нарешті повернув до мене голову. Я поманив його рукою, показав пальцем на піцу на столі. Малий кивнув, зісковзнув гіркою та помчав до виходу з дитячої кімнати.

– На коли домовлятися? – тоном, який не припускав заперечень, запитала мама.

– У понеділок працюю. Єва теж.

– Вівторок влаштує?

Зітхнувши, я змирився:

– Так.

– Отже, вівторок, обід. Я перетелефоную, – вона помовчала, я теж німував. Потім трохи ображено додала: – Можеш не дякувати.

– На зв’язку, мамо, – і я завершив розмову.

Розпашілий від задоволення Теодор оббіг столик і вмостився на дивані біля мене.

– Класно! Там нікого немає! – малий накинувся на піцу.

– Не поспішай так, – я кивнув на склянку з молочним коктейлем. – Запивай.

Хлопчак присмоктався до соломинки й із шумом утягнув у себе напій.

– Смачний?

– Ага.

– Добре.

Телефон знову завібрував. Цього разу телефонувала Єва. Я не встиг притулити смартфон до вуха, як із нього посипалися запитання:

– Як ви там? Усе гаразд? Що сказав лікар?

Теодор сидів із роздутими, немов у хом’яка, щоками, ритмічно працював щелепою та соломинкою перемішував піну й вершки у верхній частині склянки. Побачивши, що я на нього дивлюся, малий усміхнувся. Кілька зерен кукурудзи вислизнули з напханого піцою рота й покотилися столом, через що посмішка поширшала. Мені довелося затуляти того рота рукою, щоб увесь шматок піци слідом за кукурудзою не вивалився на тарілку. Я жартома посварився на сина пальцем, після чого прикрив долонею телефон і промовив:

– Твій лікар сказав, що в Тео епілепсія.

Одне з двох: або моя матір помилилася, або дитячий психоневролог Вікторія Наумова виглядала значно старшою як на свої роки. Лікарка була худорлявою, мала вузьке, стиснуте з боків обличчя, на якому переливалися мутною зеленню по-совиному витрішкуваті очі, й непропорційно довгий ніс. Чомусь вона скидалася більше на юриста, ніж на медика.

Я крадькома розглядав лікарку, доки вона аналізувала електроенцефалограму, записану в момент пробудження Теодора. Тео, раз у раз позіхаючи, сидів у окремому кріслі ліворуч від мене. Крісло було завеликим, так що малий, фактично, напівлежав у ньому. Я ним пишався. Малюк напрочуд відповідально поставився до наказаного мною перед візитом до Діагностичного центру: налаштувався так серйозно, що заснув за десять хвилини після того, як йому на голову надягли гумову сітку з кріпленнями для електродів.

Спливло п’ять хвилин до того, як Наумова відволіклась від енцефалограм і втупилася в мене круглими очиськами:

– Терпіти не можу дітей.

Я здригнувся, немов від уколу голкою, й зціпив зуби так, що впродовж кількох секунд не міг розтулити рота. Мабуть, на краще, бо психоневролог смикнула кутиками сухих губ, що, певно, мало означати посмішку, та пояснила:

– Зазвичай я відмовляюся проводити денний сон для дітей, які не досягнули п’ятирічного віку. Вони не розуміють, що відбувається, не слухаються, кричать, ревуть, і ми марнуємо час. Але ваш – просто золотце. З ним можна працювати.

– Що скажете? – я кивнув на роздруківки, що лежали перед нею на столі.

– Ви знаєте, чому ви тут? – запитанням на запитання відповіла Наумова. – Тобто вам відомі переваги денного сну?

Я заперечно похитав головою.

– В окремих пацієнтів епілептичні напади виникають уві сні. Сон змінює збудливість нейронів, їхню синхронізацію, а те, як розгортається перехід від сну до неспання, суттєво впливає на напади. Шляхом фіксації активності мозку під час такого переходу лікар отримує можливість із більшою вірогідністю визначити, чи загрожують пацієнтові напади, і, якщо загрожують, оцінити ступінь їхньої тяжкості.

– Тепер розумію.

Лікарка пересунула електроенцефалограми ближче до мого краю стола, повернула до мене. Я в них однаково нічого не тямив, тому звернув увагу на невиразні коричневі плями на вказівному та середньому пальцях правої руки й збагнув, що, попри молодий вік, Наумова – курець зі значним стажем.

– Епілепсії я тут не спостерігаю.

Я закліпав:

– Е…

Наумова знову смикнула кутиками губ. Її зелені очі нагадували мені напівзогнилі виноградини. Водночас захриплий голос, що різав вуха, й відверта, заледве не хамська манера розмовляти, через яку зводило м’язи від бажання скривитися, в ту мить здалися мені медом. По-моєму, я навіть усміхнувся.

– А як же те, що написав Паламар?

– Іноді навіть дуже хороший лікар воліє за краще черкнути в діагнозі «епілепсія», ніж заперечити її наявність. Ніхто не хоче брати на себе відповідальності, якщо раптом… ну… – Наумова зробила невиразний жест рукою, – станеться напад. Ви ж знаєте, люди тільки й чекають, щоб спустити на лікаря всіх собак. – Я рухом голови показав, що в курсі. Вона продовжила: – У вашого сина немає й не було епілепсії, і я не бачу причин для її появи. Хоча… – жінка тицьнула пальцем в одну з електроенцефалограм; я підсунувся до краю стола, так наче міг щось розібрати в покручених лініях і цифрах на тонкому глянсуватому аркуші, – я бачу підозрілу активність.

– Підозрілу активність?

– Так.

– Що це означає?

– Не знаю, – без заминки відповіла вона.

– Як це ви не знаєте?

– Це не епілепсія, щось інше.

– Тобто ви не можете сказати, що саме? – мої слова прозвучали якось не так. Не те щоб грубо, ні, але якось на кшталт «саме на це я від вас і очікував, ви занадто кістлява, щоб хоч щось напевне знати в цьому житті».

– Людська голова – це чорний ящик, – розвела руками психоневролог. – Припускаю, що у вас на думці: нібито я недостатньо компетентна, але достатньо безцеремонна, щоб у цьому зізнатися. Воля ваша. Я віддам роздруківки. Можете показати їх будь-якому іншому дитячому неврологові. Просто ви мусите зрозуміти: електроенцефалограф не є ідеальним вимірювальним приладом. Він не відкриває доступ до кожного окремого нейрона, а тому нам, неврологам, нерідко доводиться ворожити на кавовій гущі. Відхилення на ЕЕГ ще не слід визнавати ознакою епілепсії. Функціональний стан головного мозку може бути цілком нормальним навіть у разі частих нападів. І навпаки – наявність епілептиформних змін далеко не завжди вказує на серйозні розлади мозкової діяльності. Те, що зафіксовано тут, – вона знову торкнулася схожими на сухі галузки пальцями розкладених на столі аркушів, – може бути і доброякісною епілепсією, і просто якимись незначними відхиленнями, які з віком минуть. Але я гарантую: стійкої схильності до виникнення хоч скільки-небудь серйозних нападів у вашого хлопця немає.

– Добре, – я видихнув. – То що нам робити?

– Нічого. Звісно, ви маєте право проігнорувати мої слова й послухати лікаря… – вона зазирнула в історію хвороби, – Паламара. Але я не бачу жодних підстав присаджувати Теодора на «Фінлепсин». Не раджу давати йому будь-які пігулки взагалі. Спостерігайте. Просто спостерігайте за ним.