– Я не розумію, що це, – промимрила з-за наших спин мама. – Він так кричав…

– Що робитимемо? – пошепки запитав я.

Дружина знизала плечима, а тоді неголосно запропонувала:

– Давай додому.

Я кивнув.

– Бери Михалича, – зиркнув через плече: – Ми поїдемо, мам, ти відпочивай, – а тоді обережно, щоб не розбудити, підгорнув ковдру й узяв сина на руки. Разом із периною. Малий шумно вдихнув, поворушився, проте очей не розплющив і за мить, уткнувшись лобом мені в груди, спокійно засопів.

– Ковдру привезу завтра, – сказав я.

Мама мовчки провела нас до виходу.

Ми ступили до своєї квартири на Грушевського, коли годинник показував кілька хвилин по п’ятій ранку. Я забрав Теодора у Єви (вона тримала малого на руках, поки я керував машиною), видобув його з важкої перини та вклав у ліжко. Хлопчак спав без задніх ніг. Я посадив Михалича навпроти голови сина, щоби, прокинувшись, він міг дотягнутися до іграшки. За хвилину скинув із себе одяг, упав на ліжко та провалився в сон ще до того, як дотягнув ковдру до підборіддя. Єва, сердита через обірване святкування, нашвидкуруч змила з себе косметику й уляглась з іншого боку.

Ми не проспали й трьох годин. О пів на восьму ранку, тягнучи за собою Михалича, Тео причапав до спальні.

– Мамо! Мамо! – малюк кликав маму, але тому що ближче до входу в кімнату лежав я, торсав за плече мене та горлопанив у вухо мені. Я остаточно отямився, коли Теодор шкрябнув пальчиками по щетині на моїй щоці, а потім смикнув за носа. – Тату, а Дід Молоз? Де Дід Молоз?

Я ледь продер ліве око й крізь щілину між повіками подивився на сина. Його очі були мокрими від сліз, він от-от мав розплакатись.

«Паскудство», – я гарячково намагався щось вигадати.

– Що сталося? – з-за спини долинув сонний Євин голос.

Секунд п’ять я мовчав, а тоді здався. Хоч-не-хоч доведеться вставати. Повернувся, ліг на спину, розплющив очі. З рота тхнуло так, наче там захоронили виводок здохлих щурів.

– Ми забули подарунки в мами.

– О-о-о… – простогнала дружина.

Щокою Теодора скотилася перша велика сльозина.

– Він не плийшов? Цому він не плийшов, тату?

Єва перехилилася через мене, взяла Теодора під пахви, посадила між нами на ліжку й обняла:

– Сонечко, не плач. Послухай мене: ми з татом вночі приїхали й забрали тебе додому, а Дід Мороз прилетів до бабусі Каті, бо думав, що ти ночуєш у неї; він заплутався та залишив подарунки в бабусиній квартирі, – хлопчик підняв зарюмсане личко й поглянув на Єву, потім перевів недовірливий погляд на мене. Я кивнув, типу все так і було. Єва посміхнулася – добре, що у два з половиною роки дитина ще не відрізняє щиру посмішку від фальшивої, – і продовжила: – Пам’ятаєш? Ти вчора заснув у бабусі Каті вдома.

От тільки він не пам’ятав. Тео не пам’ятав нічого з того, що відбулося минулого вечора.

У ніч із 9 на 10 січня я на власні очі побачив те, що так налякало мою маму.

Напередодні тієї злощасної ночі – в середу – Єва мала вихідний. Я, у прагненні заробити, виїхав таксувати рано та повернувся пізно, за десять хвилин до другої. Воно було того варте: шістнадцять замовлень, чотириста шістдесят гривень, хороші чайові. З тих чотириста шістдесяти сорок доведеться віддати диспетчерській службі, половина з того, що лишиться, піде на бензин, але все ж я вважав виїзд успішним.

Удома я не став вмикати світло. Навшпиньки прошмигнув до ванної та, намагаючись не шуміти, почистив зуби. Умившись, зазирнув до кімнати Тео. Малюк посопував, поклавши ліву руку на свого улюбленця коалу. Я причинив двері дитячої, пішов до спальні й заповз під ковдру.

Як завжди після тривалого вечірнього виїзду, спати не хотілося. Сон утікав від мене, грався в піжмурки. Монотонні розповіді пасажирів, обривки фраз, що скриплячими іскрами порскали з рації, калейдоскоп вогнів за вікнами машини – все це розбурхувало уяву й не зразу вивітрювалося з голови. Я лежав, заклавши руки під потилицю, міркував, на що схожі візерунки зі світла й тіней на стелі, коли раптом у вуха розпеченими сталевими шпицями ввігнався пронизливий вереск.

Мене, наче пружиною, підкинуло над ліжком. Вереск долинав з кімнати Теодора. Крик випорснув із дитячої раптово, не наростаючи, відразу на повну силу, без тихого рюмсання й кректання, що зазвичай передували пробудженню малого. Впродовж секунди, необхідної для того, щоб перетнути коридор, я думав, що хтось інший заходиться криком у кімнаті мого сина. Просто не міг усвідомити, що малюк, якому не виповнилося трьох років і який важить трохи більше ніж одинадцять кілограмів, здатен видавати такі страшні й розкотисті звуки.

Захлинаючись серцебиттям, я розчахнув двері дитячої й застиг перед ліжком. Теодор сидів – саме це ввело мене в оману, він сидів, коли я вдерся до кімнати, – нахилившись уперед, опустивши голову, й махав руками у повітрі. Пальчики скрючені, так, ніби малюк намагається подряпати когось невидимого. Несамовитий, нелюдський крик роздував ізсередини стіни кімнати.

– Тео!

Я підхопив сина на руки й здригнувся. З передпліч на шию й далі на спину полізли мурашки. Тео був холодним. Не мертвотно холодним, ні, але не таким, як зазвичай. Шкіра нагадувала затверділу від холоду гуму, м’язи грудної клітки зсудомило, через що тільце в руках скидалося на негнучкий пластиковий манекен.

Я сів на край ліжка, посадивши малого на коліна, спиною до себе. Він більше не сіпався, холодні ручки безвольно, немов у непритомного, повисли вздовж тулуба. Проте крик не стишився. Повітря з лячним свистом вихоплювалося крізь горло.

– От лихо, Тео, що з тобою?! – я відчув, як паніка гарячими обручами стискає горлянку. Було щось жахливе в тому верещанні. Подумалося, що так кричать герої фільмів про екзорцизм, із яких виганяють злих духів. І, певна річ, ця думка не додавала оптимізму.

Прибігла Єва й увімкнула світло. Сонна й скуйовджена, вона спочатку присіла біля мене, а потім нахилилася, зазирнувши в обличчя малому. Від побаченого дружина враз відсахнулась і затулила рота долонею. Мені здалося, наче в серце навантажили дрібних камінців, річкової гальки чи чогось такого, і вони торохтіли там, товчучись об ребра.

Я запитав:

– Що з ним?

– Він спить, – Єва відірвала руку від губ і простягнула до сина, вказівним пальцем торкнувшись холодної голівки. У цю мить Теодор почав підвивати.

Я ледь не вигукнув: «Що ти, бляха, верзеш?!», коли втямив, що Тео справді спить. Нібито я вилаявся вголос, хоча напевне цього не пригадую. Я відхилив зсудомлене тільце та стуленими докупи вказівним і середнім пальцями повернув Теодорову голівку до себе. Повіки сина були напівопущені. Очні яблука асинхронно сіпалися, так сильно, що від їхніх рухів тріпотіли вії, проте в щілинах під повіками проступали лише білки. Я помахав вільною долонею перед обличчям малого. Хлопчак не відреагував. Тео кричав уві сні. Щось терзало його, а він ніяк не міг прокинутися.

– Прокинься! – з переляку взявся трусити Теодора. – Що це за хрінь така?!

– Припини, – зашипіла Єва й вихопила сина з моїх рук. – Не тряси його! Не буди так різко! – а тоді цвіркнула просто в обличчя: – Ідіот.

Крик змінився: став тоншим і водночас зривистим і хрипким. Тепер він нагадував стогони нажаханого до смерті віслюка.

– Тш-ш-ш, тш-ш-ш, мій маленький, мій хороший. Тобі щось погане наснилося? – погойдуючи, Єва пригорнула Теодора до грудей і понесла до спальні. Я посунув за нею. – Не плач, не треба плакати. Ну? Прокидайся, – вона не припиняла гладити напружену спинку малюка.

Я, мов контужений, витріщався на задерев’янілі синові ручки та намагався переконати себе, що все це сон.

– Увімкни телевізор.

Я не відразу зрозумів, що останні слова було адресовано мені (хоча, чорт забирай, кому ж іще, крім мене). Єві довелося повторити вдруге. Я зрештою збагнув, що від мене хочуть, і натиснув On-Off на пульті.

– Тихо, тихо, тихо, кошенятко моє, це просто сон, – Єва не припиняла говорити, і Тео нарешті зреагував на голос. – Не бійся, тут мама і тато, і ми не дамо тебе скривдити. Чш-ш-ш…