Парадоксально, але дрімотний голос Єви Кессиді втримав мене від остаточного занурення в сон. Знайома змалечку мелодія повернула до Затоки й воскресила в розслабленій свідомості повільний танець на піску. Того вечора – до повернення додому лишалося менше доби – я купив у супермаркеті дві пляшки червоного грузинського вина «Сапераві», півкілограма креветок і французького сиру, і ми з Євою нормально набралися. Беручись за другу пляшку, раптом згадав про музику. Витягнув колонки, під’єднав смартфон, увімкнув першу композицію. Заспівав Джексон, потім Кролл, а потому, коли залунали акорди Autumn Leaves, я підвівся, обтрусив з шортів пісок і запропонував дружині руку. Єва хрипко розсміялася та прийняла запрошення. Я тримав її за талію, вона обіймала мене за шию та щось муркотіла. Єва Кессиді співала нам – після Autumn Leaves почалася Time After Time, – і ми, злегка похитуючись, незграбно переступаючи з ноги на ногу, кружляли пляжем. Колиска з одинадцятимісячним Теодором стояла неподалік.

– Тату, ви тоді з мамою танцювали. Пам’ятаєш?

Я здригнувся, немов від удару струмом, і розплющив очі. Теодор примудрився скласти з Chicco конструкцію, схожу на одну з башт оркського замку Мінас Морґул, а тепер сидів і поглипував на мене. Єва Кессиді завершувала останній куплет.

Звісно, я пам’ятав. Ще б пак мені не пам’ятати! Чи не найкращий день мого життя. Питання було в іншому: як міг пам’ятати він?

– Що?

– Ви танцювали, – повторив Тео.

– Ти пам’ятаєш, як ми танцювали?

Малюк замислився.

– Пам’ятаю пісню.

– Ти десь чув її? – ще не доказавши запитання, я вже розумів, що річ не в тім. Навіть якби він почув цю пісню по телевізору, це не пояснює, як йому вдалося пригадати, що саме під Autumn Leaves ми з його мамою танцювали два роки тому.

– На пляжі.

У мене ніби корок у горлі застряг. Це неможливо. Я спохмурнів. Звідки Тео знає мелодію? Я не слухав Єву Кессиді відтоді, як повернувся із Затоки. Від Єви? (Ну, тобто від моєї Єви, не від Кессиді.) Але дружині не подобається джаз. Може, малий почув пісню по радіо? Малоймовірно, адже Єва Кессиді померла від меланоми 2 листопада 1996-го, а композиція, записана за одинадцять місяців до її смерті, не стала хітом навіть тоді, 1996-го. І взагалі мало кому відомо про її справжніх авторів. В Інтернеті авторство часом приписують Френку Синатрі, проте Містер Блакитні Очі не те що не писав Autumn Leaves, він навіть не першим зробив її популярною. 1956 року Синатра ввів уже відому композицію в альбом Where Are You? за рік до нього піаніст Роджер Вільямс, продавши два мільйони платівок, підняв інструментальну версію Autumn Leaves на першу позицію хіт-параду Billboard, а за п’ять років до Вільямса француженка Едіт Піаф заспівала Autumn Leaves на американському радіо. Та я, схоже, відволікся. Чорт забирай, хто коли-небудь чув про Єву Кессиді в Україні? Навіть в Америці її востаннє крутили по радіо, коли Землею ще ходили мамонти.

Це просто збіг!

Але він згадав не лише мелодію, але й пляж.

Я подивився на Тео й вирішив дещо спробувати. Встав із дивана, пересів за комп’ютер. Відшукав мелодію, яка точно не звучала на пляжі два роки тому. When You Say Nothing At All Елісон Краусс. Краусс, популярна у 90-х, співала в стилі блюґрасс[8], найбільш консервативному піджанрі музики кантрі. Я запустив кліп на Youtube й обернувся до сина:

– А цю пам’ятаєш?

Теодор скинув голову, прислухався.

– Ні.

Я перейшов на Джуел Кілчер[9] – Stay Here Forever.

– А цю?

– Ні, – не задумуючись.

Наступною за Stay Here Forever у списку відео йшла Intuition[10]. Увімкнув її.

– А під цю ми танцювали?

Тео знову мотнув головою, цього разу навіть не поглянувши на мене.

Тоді я розгорнув Winamp і запустив наступну після Autumn Leaves пісню Кессиді – Time After Time. Ми танцювали під неї. Недовго. На середині приспіву Єва випручалася, сказала, що їй холодно, і повернулась до багаття.

Кессиді почала перший куплет:

Теодор посміхнувся та промовив:

– Під цю танцювали.

Хтось наче шкрябнув граблями по шкірі у верхній частині мого живота.

– Звідки ти знаєш?

Хлопчак винувато зиркнув на мене й не відповів. Наступної миті зруйнував башту Мінас Морґула, розкидавши детальки по підлозі, й вибіг до іншої кімнати.

Ну, гаразд, скажете ви, мій малий упізнав джазову баладу, під яку я з дружиною танцював на пляжі в Затоці два роки тому, – що тут фантастичного? Штука в тому, що то був лише початок. Те, що Тео витягнув із бозна-яких закамарків свідомості мелодію, яку почув, коли в його роті вилізло зубів менше, ніж пальців у мене на руках, здивувало й, ніде правди подіти, розчулило. Але не насторожило. Зате те, що виявилося далі, почало мене лякати. Дивувати – то закономірно. Але й лякати теж. До чортиків.

Другий дивний випадок на підтвердження, що з моїм малим коїться щось раціонально непояснюване, стався приблизно через півроку – 17 лютого 2014-го, за три дні до масових розстрілів на майдані Незалежності в Києві. Щоправда, для того, щоб ви зрозуміли, що й до чого, я мушу детальніше розповісти про себе: про те, як одружився з Євою, чим заробляв на життя, а також про Блакитного Монстра, або Жабу.

Іноземні мови – особливо англійська – змалечку давалися мені легко. Не те щоб я хотів їх учити. Радше навпаки. У молодших класах я не горів бажанням навчатись, але запам’ятовування здебільшого коротких і милозвучних (так мені здавалося) англійських слів вважав безальтернативно кращим способом згаяти час до закінчення уроків, понад усе порівняно з мозкодробильними задачками із підручника математики. Тож я з більшою охотою та старанністю брався за вправи з іноземної, ніж за будь-які інші шкільні завдання, враховуючи забіги на витривалість на уроках фізкультури. Напевно, все тому, що мама з пелюшок прищепила мені любов до книг. Від української класики я перекинувся на англійські книги й англомовних авторів. У восьмому класі мені до рук потрапила книга Стівена Кінга – «Мізері» 1987 року. «Мізері» з її смачними описами того, як психопатка-медсестра Енні Уілкс ламає ноги улюбленому письменникові Полу Шелдону, відгриміла похоронним маршем над моїми, виплеканими не без маминої допомоги, мріями стати як не письменником, то хоча б шанованим критиком. Хоча справжня проблема з «Мізері» полягала в іншому – книга була російською мовою. 2000-го українські переклади Кінга залишалися для мене недосяжними. Якщо вони десь і були, то я не знав, як їх дістати, а російські книги та російськомовні переклади в моєму домі проголосили табу. Мама навіть канали російські забороняла дивитися. Зараз про це дивно чути, але 2000-го з російськими перекладами були проблеми. Я – школяр – не міг сам собі придбати книгу. У восьмому класі я ще не мав персонального комп’ютера, більшість моїх однокласників, яким пощастило ним володіти, не розуміли, що таке Інтернет. Перший комп’ютер з’явився в мене на початку дев’ятого класу, тож я відразу взявся качати піратські переклади Кінга й читав їх з екрана, за чим одного дня мене застукала мама. Вона не мала нічого проти Кінга чи навіть проти читання з монітора. Їй дошкуляла російська. І тоді Катерина Володимирівна Белінська, вчитель-методист найвищої категорії із зарплатою триста одинадцять гривень, ухвалила рішення купувати Кінга англійською. Спочатку замовляла через знайомих, які летіли на відпочинок до Європи чи в Америку. Потім, коли я розповів їй про сайт Amazon.com, раз на півтора-два місяці купувала мені Кінга, Кунца, Баркера чи Страуба через Інтернет – будь-що, на що я вказував, найстрашніші жахи, іноді по 14,99 доларів за книгу, аби не російською. Я навчався у спеціалізованій школі № 15 із поглибленим вивченням англійської – тобто рівень і так був непоганим, – але за рік після початку читання Кінга в оригіналі навіть найбільш фанатичні зубрилки з мого класу не могли зрівнятися зі мною.