Я вирішив, що машинально надрукував regard, думаючи при цьому, що набираю consider, коли помітив ще одну деталь. Устаючи з-за ноутбука, я зберігаю документ. Усі так роблять – це вже як рефлекс. У мене на ноуті було встановлено Microsoft Word 2007 року, й у цій версії текстового редактора після збереження відбувається деактивація кнопки «Повторити введення» – блакитної, загнутої в кільце стрілки на панелі швидкого доступу. Тобто після збереження документа користувач усе ще може відміняти введення набраних символів, але більше не може повторно вивести на екран символи, які було видалено або введення яких було скасовано перед збереженням файла. Після вечері я не торкався до клавіатури, та попри це кнопка «Повторити введення» була активною, тобто хтось працював із документом після збереження.

Хтось?

Спохмурнівши, я кілька разів поспіль натиснув Ctrl+Z. Після кожного натиску в слові regard, починаючи з кінця, зникало по букві, після останнього – на місці самотньої літери r виринуло слово consider.

Хороші новини: я не божевільний, не страждаю від передчасних виявів Альцгеймера та пам’ятаю, що робив, а чого не робив кілька хвилин тому. Погані новини: доки вечеряв, хтось у файлі з перекладом літера за літерою ввів слово regard замість consider.

– Єво, ти не чіпала мій ноут? – гукнув на кухню.

– Ні, – відказала дружина. – А що?

– Нічого.

Я й так знав, що не чіпала. Ми сиділи разом, і, поки я їв, Єва не виходила з кухні. Крім того, Єва нізащо не здогадалася б, що у фразі if we consider this mechanism слово consider не завадить замінити на regard. Вона знала англійську, але не настільки добре.

Хто тоді?

Я покосився на Тео. Малий сидів біля книжкової шафи та наздоганяв подарованим на Новий рік поліцейським автомобілем улюблений зелений пікап Ford від Motormax. Увесь цей час хлопчак перебував біля ноутбука. Але, чорт забирай, Тео навіть читати не вміє українською, що вже говорити про те, щоб осмислено надрукувати що-небудь англійською. Можливо, він просто поклацав по клавіатурі? Я тихо гмикнув. Яка ймовірність того, що мій син, підійшовши до ноутбука та навмання потицявши пальчиками в клавіші, надрукував не просто англійське слово з шести букв, а англійське слово з шести букв у єдиному місці перекладеного речення, де воно, це слово, покращувало переклад?!

У ту мить, коли я все ж вирішив, що механічно, не думаючи, виправив consider на regard, а потім геть забув про це, Тео зімітував лобове зіткнення поліцейського автомобіля з «Ford’ом» і видав:

– Це я.

– Що? – я втупився в машинки.

– Це я надрукував.

Останнє слово Тео карбував по складах: на-дру-ку-вав.

«Розтуди його, – я ще раз подивився на розкритий word’івський файл: – Тобі три з половиною рочки. Що ти, в біса, міг на-дру-ку-ва-ти?» Проте якась частинка мене повірила йому. Не знаю чому, я не став уточняти, що він має на увазі. Натомість запитав:

– Навіщо?

– Просто, – не піднімаючи голови, Тео відвів затиснуту в руці поліцейську машинку й іще раз із розмаху «дзьобнув» кузов пікапа. Він нещодавно навчився вимовляти твердий «р», і тепер його «просто» звучало дуже правильно, по-дорослому. Пр-р-росто.

Я з’їхав з дивана на килим, нахилився, щоб зазирнути синові в обличчя.

– Навіщо, Тео?

– Ну просто так.

Йому б не вдалося це зробити самостійно.

– Ти мене обманюєш?

– Ні.

– Тобі хтось підказав?

– Так.

Ось тут мене наче лавиною мурах накрило, а шкіру на яйцях стягнуло так, ніби я вискочив з бані та стрибнув у холодний басейн.

– Хто? – повільно обвів залу поглядом: книжкова шафа з, напевно, найбільшою у Всесвіті колекцією української класики, LCD-телевізор на скляній підставці, дерев’яний стіл зі стільцями, старий диван, два нові крісла, дві настінні лампи й двері на балкон. Зрозуміло, в залі, крім нас, нікого не було. Як не було жодного сховку. Погляд ковзнув до виходу в коридор, у лівій частині якого панувала темрява, – я не бачив пітьму із зали, її відсувала вглиб латка світла з дверного прольоту, але знав, що вона є. Темрява в коридорі була.

– Друг, – зронив Теодор.

– Друг? – у мене похололо навіть волосся; складалося враження, мовби температура в кімнаті щосекунди знижується на один градус, а крижаний морок із коридора, немов важкі азотні випари, клубочиться підлогою. Не розуміючи, що так налякало мене, я загальмовано повторив: – Який друг?

Тео німував. Я пошукав очима Юаня Михайловича. Плюшевий коала лежав за одним із крісел.

– Не знав, що Михалич уміє друкувати англійською.

Дру-ку-ва-ти.

– Це не Юань, – заперечив малюк.

– А хто?

– Інший друг. Він показав, які натискати.

Теодор не жартував.

– Де він? – мій голос звучав так, ніби його чимось сплюснули. Спресували під скаженим тиском. – Тут же нікого немає.

Тео помовчав перед тим, як знизати худенькими плечима й повідомити:

– Він уже пішов.

Я більше не міг стримуватися. Зірвався на ноги, вискочив у коридор і ввімкнув там світло. Обдивився тепер уже яскраво освітлений протилежний кінець. Нікого. Тоді по черзі зазирнув до спальні, туалету, ванної та дитячої кімнат, вмикаючи всі лампи там. Порожньо. Насамкінець повернувся до зали й, відчинивши двері, зазирнув на балкон, щоб переконатися, що за шибою, що, відбиваючи світло з кімнати, лишалася темною, немов граніт, ніхто не стовбичить.

Зачинивши двері балкона, побачив Єву, яка стояла на вході до зали:

– З тобою все нормально?

Я облизав губи.

– Все о’кей.

– Тоді для чого ця ілюмінація? – мабуть, я справді виглядав переляканим, бо в голосі Єви вчувалася стурбованість.

– Ну… це… – страх відпускав мене, хоча відчуття невидимих холодних пальців, які ковзають, покидаючи сліди з пухирців, то по спині, то по шиї, то по передпліччях, не зникало. – Тео сказав, що до нього приходив друг, поки ми вечеряли…

– І що, знайшов когось? – тепер уже насмішкувато поцікавилася дружина. Її розвеселило, що я наполохався більше за Тео.

– Ні.

– Тоді повимикай, будь ласка, світло.

Пройшовшись кімнатами й вирубивши світильники, я повернувся до зали, де грався Тео, присів на диван, але поновити роботу над перекладом не вдалося. Думки розліталися. Через хвилину з’явилася дружина, сіла біля мене із пластиковим стаканчиком йогурту в руках і ввімкнула телевізор. По «5-му» транслювали новини. Тієї зими ми всі не відлипали від новин. Ведуча говорила про переговори між опозицією та Януковичем, про можливе призначення нового прем’єра, потім щось про те, що міліція використовує сім’ї захоплених наприкінці січня заручників для тиску на опозицію, а я втупився в екран і нічого не чув. Того вечора думки витали далеко від подій на Банковій і Грушевського. Час від часу переводив погляд на сина. Тео, покинувши машинки, заходився коло іграшкового трамвая, з підйомною струмоприймальною штангою, – ще одного подарунка на Новий рік, цього разу від моєї матері, – і зрідка глипав на екран телевізора.

У мого сина з’явився уявний друг? О’кей, хай так, що тут страшного?

Проблема полягала в тому, що Теодор не розумів, що таке дружба. Він часто хворів і мало часу проводив у дитсадку, через що я припускав, що Тео просто не усвідомлює змісту поняття «друг». Упродовж минулої осені Тео іноді бавився з хлопчаками й однією дівчинкою в нашому дворі, не боявся підходити до дітей свого віку в центрі міста, коли ми там гуляли, але ніколи й нікого не називав своїм другом. Він жодного разу не назвав другом однолітка. Натомість другом для нього був хрещений батько, мій однокласник Рома Цезарко (Тео звертався до Цезаря «друг Рома», а не «хрещений»). Другом був дід Лаврентій, Євин тато, який, коли не напивався, любив грубувато поторсати внука, не скупився на дорогі подарунки та привозив з Європи малому те, що той просив, а не те, чого хотіли Єва чи Жанна Валеріївна. Другом був неголений і пропахлий дешевим тютюном сорокарічний сусід із квартири навпроти. Словом, друг для Теодора – це я, мій кум, мій тесть. Дорослі.