Небезпека за кожним в'язнем чигала по п'ятах. То могли бути гоніння начальника режиму чи оперуповноваженого, куля конвоїра, мерзотність стукача, ниці вчинки блатної братії… Мене біда знайшла в особі блатної дівки. То було ще коли я перебувала в санчастині. Дівуля ця потрапила на лікування з розбитою головою. Якось вона вкрала у мене чистого зошита, що мені прислали домашні. Я швидко знайшла пропажу в її тумбочці й забрала. Довідавшись про це, розлючена бандитка кинулася на мене з кулаками. Захищалась я, що мала сил, хоч їх було обмаль. Але почуття власної правоти додало мені снаги. Я добряче відлупцювала напасницю, навіть вкусила двічі. Боялася тільки зачепити її поранену забандажовану голову. Дівка не сподівалася на такий відчайдушний опір і тому, обливаючись слізьми й лаючись, безславно дременула геть. Утім, дуже хутко повернулася. Спокійненько так підійшла до моєї тумбочки, блискавично витягла шухляду і по голові мене — трах! Раз. удруге… Поламала шухляду на трісочки. Насилу її відірвали від мене. Через годину-дві повернулася, наче нічого й не трапилося. Пританцьовує, підспівує, сміється весело…

Весь табір знав уже страшну новину, лише я залишалася в невіданні. Виявляється, блатярі програли мене в карти. Отак просто, поклали на кін і розіграли. То був вирок смерті. Врятувати жертву в таких випадках не могли уже ніхто й ніщо. В усякому разі я не чула, щоб хтось залишився живий після того, як його програли в карти вуркагани. Мене програли етаповані злочинці після того, як поскаржилася їм побита дівка. Їй повірили, тим паче, що вона показала соковиті синяки. Таким чином, дні мого перебування на цьому світі були полічені.

Врятувати мене заповзялися медики. Посхоплювали мої речі, якась вхопила мене за руку — й до заґратованої, з надійними засувами кімнати для медсестер. Але вони не могли мене врятувати, а лише відтягти час погибелі. Знайшли б мене, де завгодно, в будь-якому таборі чи на волі. Присуд був остаточний і оскарженню не підлягав. А виконавців було більше, ніж доволі. «Бандеровка посмела поднять руку на блатную!» Врятували мене блатні з нашого табору, яким я частенько носила листи. Вони пішли на переговори до «чужаків». Не знаю, про що і як там домовлялися, але вирок відмінили. Я ще сиділа в комірчині й ловила дрижаків зі страху, а за вікнами вже гукали; «Пани Галя, выходи! Все хорошо. Тебя убивать не будут». Але випустили мене лише після того, як блатних картярів та дівку етапували кудись далі. Вона дуже противилася тому. Кажуть, що позривала з себе весь одяг на вахті, лягла на підлогу й не давала відвести себе до машини.

У Воркуті на мене чекав табір «2 кірпічний». Поруч текла ріка. Навпроти — велика гора Безім'янка… Все, як у Солженіцина. У таборі, розповідали, у страшний спосіб знищували наших людей. Заганяли всіх до лазні, обливали гарячою водою і випихали на тріскучий мороз. Люди перетворювалися на крижані бурульки. Страхіть цих я вже не застала.

Щойно ми приїхали туди, як налетіли «покупці» — бригадири з засуджених. Кожен набирав собі відповідних фахівців, агітував до своєї бригади. Було вакантне місце при лазні. Зголосилася туди одна каторжанка, росіянка, здорова молодиця з круглим тупуватим обличчям. Старожили відраджували, бо там коїться щось страшне. Але вона як атеїстка, що не боїться нічого, не послухалася. Кажуть, що сиділа за контакти з німцями. Не захотіла тіснитися втрьох на твердих нарах у холодному бараку. Полакомилася на теплу кімнатку в лазні.

Уночі, ледь встигла задрімати, у лазні здійнявся страшенний гармидер. Тарабанили по цементній долівці металеві тази, з кранів ураз задзюрчала вода. Увесь цей тарарам покривали моторошні зойки, несамовиті крики, жахливі стогони. Голоси були чоловічі. Але найстрашніше, що в залі для миття не було жодної людини. Нажахана жінка лише в сорочці та валянках на босу ногу довго добивалася по скаженій студені до найближчого барака. Пересиділа там дуже збуджена до ранку і більше до лазні не поверталася.

Неймовірна історія — не вигадка. Я кілька разів підходила до тієї молодиці, називалася вона Маша, і з її власних уст чула про той трафунок.

Друга не менш фантастична історія трапилася вже зі мною. В перші дні воркутянські старожили попередили, що вночі на будь-яку з нас може насунутися щось важке, чорне, волохате й страшне. Застерегли, щоб ми не пробували пручатися зі сну, а лише молилися в думці та хрестилися мовчки. Я не вірила. Гадала, що дівчатам могло щось приверзтися уві сні від перевтоми. Даремно не вірила. Однієї ночі чую, як мої ноги щось притиснуло до нарів. Те «щось» повільно повзе догори, втискає все тіло в тверді дошки, В грудях забракло повітря, серце билося, чи не билося, не пам'ятаю. Миттєво згадала повчання дівчат і стала молитися. Пальцем не ворухнула, а молитва вплинула. Тягар почав повільно сповзати з грудей на живіт, відтак, нижче, доки не спав цілком. За той час я тричі промовила «Отче наш» і «Богородице Діво». Щипаю себе, думаю, що то сон. Ні. Все було наяву. Скувало мене так, що й кліпнути не могла. По молитві зробилося легко. Я зіскочила з нар і вийшла з барака. Довго блукала безлюдною зоною, помираючи з ляку від найменшого шарудіння. Все думала, казати дівчатам чи ні. Вирішила мовчати. Подумала собі тоді, що мали тут вершитися страшні чорні справи, якщо й досі отаке коїться. Був на цьому місці раніше чоловічий табір.

Туг я також довго не затрималася, хоч як скрипачка могла залишитися. Молода була й любила переміни. Тяга до нового, незвіданого спричинилася до того, що мене запроторили до мордовських таборів. Довгих шість невільницьких років шкодувала я, що не лишилася в попередньому таборі у Воркуті.

Рік п'ятдесятий щедро вкрив осінніми снігами заполярну Воркуту. Під бурками в'язнів мордовських таборів ще шурхотіло свіжоопале листя.

Лагпункт дев'ятнадцятий. Колись тут відбували чоловіки. Тепер у ньому мучаться жінки, а разом з ними і я. Довідалася, що сидів тут мій учитель із Львівського музичного інституту Борис Кудлик, якого наші дівчата-студентки називали любовно Бусьом. Музикант надзвичайно грамотний та ерудований. Мав свої дивацтва, цурався жіноцтва й не був одружений. Ми його дуже любили і як педагога, і як людину. Як не старалася, не знайшла жодних слідів його перебування. Жодної нотки, жодного запису. Довідалася лише, що збожеволів і помер неборака в неволі.

На дев'ятнадцятому мене очікувала звична справа. Вкотре почала організовувати культбригаду. На роботу не гнали. Музичних інструментів, хоч відбавляй. Аж не вірилося.

Господь так розпорядився моєю долею, що на неї повсякчас впливали якісь люди, то добрі, то погані. Оперуповноважений Нєпринцев став на моїй життєвій дорозі як представник сил зла. Викликає якось до свого кабінету й без усяких преамбул і зайвих церемоній пропонує працювати на нього, тобто, стати донощицею, стукачкою. То було для мене повною несподіванкою, тому прореагувала досить бурхливо. Грубо обірвала опера на півслові. Йому аж заціпило.

Дівочий оркестр, який я тут організувала, так і не встиг показати себе. Було шкода, бо зусиль вклала в нього чимало. Кожну оркестрантку готувала індивідуально.

Після невдалого вербування мною зайнявся молодий слідчий. Був то порівняно інтелігентний і, очевидно, не зовсім зіпсутий хлопець. Говорили ми з ним про найрізноманітніші речі, навіть про музику. Захопившись бесідою, він проговорився щодо моєї подальшої долі. Мовляв, учинила я вкрай необдумано, нагрубіянивши Нєпринцеву, який навіть у такій шакалячій зграї вирізнявся своїми злопам'ятністю та підлістю.

У правдивості слів слідчого переконалася дуже швидко. З першим же етапом мене відправили на недоброї слави шостий лагпункт. Начальником режиму тут був Блінов, однієї згадки про якого було досить, щоб ув'язнений відчув холодний подих смерті.

Не встигла я переступити поріг вахти, як туди вихором влетіла Роза Кухта. Хутенько вхопила мої речі й миттю щезла. Залишився тільки маленький вузлик, який я переймала з руки в руку, продовжуючи стояти з відкритим від здивування ротом. Грабунок був настільки наглий, що я й слова не зронила. Більш ніж дивну поведінку колишньої своєї колежанки по самодіяльності зрозуміла після того, як нас усім етапом загнали до камери зберігання. Там обдирали до нитки.