Львів потрясли дикі погроми, розгул польських шовіністичних банд.

У ті часи місто Лева було центром української кооперації в Галичині, слава про яку лунала по всій Європі. Добротною продукцією славився «Маслосоюз». Його масло й бринзу вивозили на продаж чи не в усі європейські країни. По селах і містах Польщі у крамницях попитували лише за маслом з «конюшинкою», емблемою «Маслосоюзу». Таке воно було смачне. Чудові вироби випускала кондитерська фабрика «Фортуна нова» (теперішня фірма «Світоч»). Добру репутацію мав і «Центросоюз». Але славилася українська кооперація не тільки високою якістю своєї продукції, а й культурою обслуговування.

Полякам це було, як сіль в оці. Вони не витримували конкуренції з українськими кооператорами. «Маслоссюз» диктував ціни в усій країні.

Колонізатори не додумалися ні до чого ліпшого, як зводити порахунки з грізним конкурентом методом погромів і залякувань. То були, звичайно, варварські, нецивілізовані способи конкурентної боротьби.

За цю брудну антиукраїнську й антилюдяну справу взялися польські «ендеки». Дії розбишакуватої молоді координувалися з Варшави. Там же складалися й плани несамовитих оргій у Львові. На українські установи в місті стали нападати польські молодики, часом таки досить добре озброєні. Чого не скажеш про нас. Поліція й місцева влада, якщо не сприяли їм, то всіляко потурали. Польське населення Львова в основній своїй масі симпатизувало погромникам. Шовіністичні пристрасті бушували й вихлюпувалися через край. Поляків у місті жило багато. Переселення їх з польських теренів всяко заохочувалося. Насувалося велике лихо не тільки для Львова, але й для всієї Галичини. Виникла крайня потреба організовувати оборону. Отоді й проявив себе Омелян Грабець — здібний і грамотний організатор.

Над Європою нависла загроза війни. Фашистський звір готувався до стрибка на Європу. Щоб про це здогадатися, необов'язково було вельми знатися на політиці.

У Галичині, я то відчувала по Львову, панувало надзвичайне напруження, передчуття якогось великого лиха. Одним із виявів антиукраїнських, шовіністичних настроїв була так звана «пацифікація».

Озброєні різним залізяччям, польські банди нападали на села, палили хати, різали худобу, наливали в збіжжя нафти, нищили майно, жорстоко били й безжалісно калічили всіх, хто траплявся під руку. Офіційна Польща мусила рахуватися зі світовою думкою, тому відкрито не підтримувала бандитів. Проте нишком санкціонувала всі їхні безчинства.

Не знаю, чи були вбивства, але травм, каліцтв було доволі. Про це кажу з певністю, бо бувала в лікарні, яку відкрив митрополит Андрій Шептицький поблизу собору святого Юра. Зламані ключиці, потрощені ребра, перебиті руки-ноги, провалені черепи… Ще й тепер тяжко згадувати все те. Досі відчуваю болісні погляди жертв. Терор ширився по всій Галичині. Погромникам таки вдалося частково залякати наших людей, особливо в селах. Досить комусь було гукнути, що йдуть поляки різати українців, як село, наче вимирало. Люди хапали клумаки, що були повсякчас під руками, дітей і втікали в поля, ліси чи до сусідніх сіл. Життя під постійною загрозою нападу ставало нестерпним. У відповідь на терор по селах і містах формуються загони самооборони. Атмосферу тогодення чудово передає пісня, що побутувала тоді в галицьких селах.

З'ява Омеляна Грабця у Львові викликала помітне пожвавлення в студентському середовищі. Чому? Бо прийшов він уже з ореолом героя після Берези-Картузької, де його надламали фізично, але аж ніяк не морально. Ми знали, що прибув він до нашого міста саме для праці зі студентами.

Скликали загальні збори УССТ (Українське Студентське Спортивне Товариство), на яких Омеляна мали обирати головою. Про це ми довідалися напередодні. Майбутньому ватажкові симпатизували всі. Особливо зацікавлені й збуджені були дівчата. На їхніх обличчях прочитувалося захоплення, бо Омелян був хлопець із себе гарний. На брак уваги до своєї персони він ніколи не міг поскаржитися. Хоч, як мені здавалося, на те не дуже зважав і жодним чином не зловживав своїм становищем.

Я була секретарем УССТ. Омеляна вперше побачила на цих зборах. Хоч начулася про нього від дівчат уже чимало. Про себе відзначила, що він нічогенький собі хлопець. Усе. Більше не мала можливості дивитися на хлопця чи, бодай, думати про нього, бо мусила вести протокол.

Після зборів новий голова УССТ попросив керівництво й секретаріат затриматися, щоб виробити план подальших дій. Наближалася весна, а з нею й необхідність активізувати спортивне життя. Мені то було не дуже на руку, бо саме на цей час випадало моє найбільше навантаження в музичному інституті. Треба було пильнувати навчання й управлятися зі скрипкою. У спорті мала певні здобутки в довгих бігах та лижах. До Омеляна навіть близько не підходила, позаяк був він уже оповитий гамірливим дівочим віночком. Домовлялися про тренування на площі Сокола-батька. Ми з Васильком Бандерою, вельми прихильним до дівчат, стояли збоку. Хлопець засумував, як побачив, що всі його симпатії стрімголов кинулися до Омеляна Грабця. Василько мав невисокий зріст і трохи страждав від того. Я, щоб заспокоїти доброго хлопця, подалася з ним геть від гамірливої дівочої зграйки.

Пізніше кількома днями ми зі Святославом Левицьким та Марійкою Білас, сестрою славного Василя Біласа, обідали в Студентській Домівці. З Марійкою ми разом мешкали, а з її молодшим братом Влодком дружили. Хлопець відбув ув'язнення на «Свєнтим Кшижу». Дуже то була тяжка в'язниця. Влодко стріляв у провокатора Мотику, але не поцілив. Тож мусив утекти від польської поліції до Німеччини. Сидимо ми, значить, за обіднім столом, аж підходить Омелян Грабець і просить дозволу присісти. Зав'язалася жвава невимушена бесіда. Отоді я й запізналася з Омеляном трохи ближче. Він провів нас із Марійкою додому.

Від того дня Грабець зачастив до нашої домівки. Я була певна, що він приходить до Марійки, інакше просто й бути не могло. Дівчина вона гарна, ще й славна завдяки своїм братові й вуйкові. Я ж така собі незавидна дівчина.

Омелян приходив завжди ненадовго. Розмовляли, здебільшого, з Марійкою. Я завжди чимось була зайнята. Але одного разу він сказав, що волів би зустрічатися зі мною без Марійки. То була цілковита несподіванка для мене. Омелян Грабець був, як на мою думку, надто недосяжний. А тут раптом пропонує зустрічатися. Я без роздумувань погодилася, хоч здивуванню моєму не було меж. Зустрічалися ми частенько.