Якості талановитого організатора дуже придалися йому в подальшій підпільній роботі на теренах Волині, Рівненщини й, особливо, Винничини, де працювати у ворожому німецькому оточенні було надзвичайно складно. Тепер можу сказати, що Омелян Грабець був небуденним організатором. Своєю м'якістю, що межувала часом із поступливістю, він домагався більше, ніж інші незламною твердістю. Доброзичливість, ввічливість, лагідність обеззброювали будь-кого. А ще був надзвичайно довірливий. Хтозна, як повелося б йому, коли б не та довірливість. Проте не було практично випадків, аби хтось із тих, хто з ним працював, порушив дисципліну. То свідчить, мабуть, про те, що міг Омелян бути також суворим та вимогливим. Інтуїтивно відчував, як себе повести з тією чи іншою людиною в кожній конкретній ситуації.
Навчання у Празькому інституті не лише збагатило О. Грабця фаховими знаннями, але й надало якоїсь вишуканої елегантності його манерам, хоч загалом був він хлопець простий. Після нашого одруження справу поставив так, що я повинна бути дружиною й мамою, а він — займатися ризикованими справами. Бо діти його не повинні піти попід плоти, якщо ми обоє сядемо або загинемо. Так казав він. Але я була цілком протилежної думки. Тому не покидала громадської роботи. Частенько займалася нею потай від чоловіка. Під час польських погромів ми з дівчатами активно боронили Вищий музичний інститут у Львові. Сил у нас було обмаль, а цінності в інституті неабиякі. Лишень дванадцять фортепіано, а ще інші інструменти. Польські бандити могли їх просто знищити. А інститут наш фінансово мався дуже слабенько. Приміщення його захищали й наші професори Барвінський, Людкевич. Останній дуже боявся. Організував оборону сторож Андрій. Він служив свого часу в австрійському війську. Тож приладнав до водяної труби пожежний шланг з брандспойтом, щоб зупиняти нападників водою. Коли ми випробували його пристосування, то виявилося, що потужний водяний струмінь будь-кого зіб'є з ніг. Це додало нам впевненості у власних силах. Андрій зробив собі пожежницький шолом, знайшов десь залізного щита, на випадок, якщо стрілятимуть. Одне слово, був у всеозброєнні, Ми засіли на третьому поверсі. Василь Барвінський — ректор — за весь час оборони ні разу не покинув інституту. Прибігали і Нижанківський, і Дримайлик, й Охримович, і Євген Козак. Колесса, хоч і боявся, теж заявлявся коли-не-коли. А ми з дівчатами сиділи там весь тривожний час. Я бігала кількаразово до близького політехнічного інституту для обміну інформацією про погромників. Поляки до нашого інституту так і не поткнулися.
Бешкетникам стали давати гідну відсіч. Наші хлопці зорганізувалися в боївки, і полякам стало непереливки. У кривавих сутичках українські сили самооборони почали брати верх. Іншого порятунку в тім часі для нас не було. Кожен мусив постояти за себе і за своїх близьких. Помочі чекати звідкілясь було годі. Сила пішла на силу. І поляки не витримали.
У крамницях «Маслосоюзу» над входом повиставляли бутлі з сірчаною кислотою. Поткнувся б котрийсь із бандитів досередини, його облили б кислотним душем, Жоден не відважився на таку купіль. Так п'яному, безнаказному розгулові польських шовіністів, підтримуваному офіційними колами у Варшаві, ми протиставили свою витримку, мужність, хоробрість, вміння постояти за себе в скрутну годину.
До «пацифікаторів» зопалу пристало чимало університетської молоді польського походження, але гору в тому злютованому вирвиську все-таки тримали польські батяри, різні покидьки. Згодом їх посилали за гроші на придушення Карпатської України. Відбували вони невеликий вишкіл і рушали творити чорні справи. Окрім львівських хуліганів туди посилали й неписьменних, затурканих людей з інших міст та сіл Польщі. Найпередовішим, найсвідомішим на Закарпатті було студентство. Молоді люди проводили велику просвітницьку роботу серед населення. Тому я незгідна з твердженнями, нібито польські батяри були на боці українських патріотів і що їх, начебто, організовував Омелян Грабець. Ні перше, ні друге не відповідає дійсності.
Потреба в обороні всього українського постала щонайнагальніша. Пан Петро Мірчук із Філадельфії пише, що організацією цієї вкрай потрібної справи зайнявся Роман Шухевич. Безсумнівно, так воно й було. Шухевич, щирий патріот України і видатний діяч ОУН, згори координував оборонні дії. Про це у мене, звичайно, не могло бути достеменних відомостей. Зате я добре знаю, що безпосередньо організацією оборони Львова займався Омелян Грабець. Він був у гущі всіх подій. То була його рідна стихія. Таким високим керівникам, як Шухевич, не вільно було «висвітлюватися», бо то було вкрай небезпечно, оскільки ми ще не мали зброї й були практично безборонні. Грабець розподіляв обов'язки та функції, розставляв людей. Він повністю володів обстановкою у Львові. Мав активних і дійових помічників. Найближчі до нього були Мілько Логуш, Тюшка, Іван Равлик. Згодом Омелян Логуш емігрував за кордон. Івана Равлика вбили німці. Разом із ним знищили всю родину.
Ми, студентки, також мали свої завдання у цій нелегкій справі. Основним обов'язком нашим було стежити за пересуванням польських банд, вивідувати їхні плани й наміри. Справа то була досить небезпечна. Викрити нас могли будь-якої хвилини. Пощади тоді годі було сподіватися.
Потрапила я одного разу на зборище шовіністів. Величезний актовий зал Львівського політеху, що на вулиці Л. Сапєги (тепер Миру), заповнений вщерть. Антиукраїнські промови, такі ж гасла й заклики. Речники аж шкварчать ненавистю, розбризкуючи її з трибуни в наелектризований зал. Опрацювавши таким чином розбурханий натовп, верховоди віддавали вказівки, де й що громити та нищити. Я фізично відчувала все те зло, всю ненависть, спрямовані проти мене й мого народу. Було страшно, але переважало бажання активного спротиву цій дикій юрбі. Довідавшись про наміри погромників, я з ризиком бути викритою відкололася від них і чимдуж подалася до своїх, щоб попередити й запобігти лихові. Отакі були наші студентські «розваги». Без зайвої похвальби хочу сказати, що жодного разу нікого з нас бешкетники не розкрили. Може, в тому була не лише наша заслуга як добрих конспіраторів, але й їхня цілковита безпечність і віра в безкарність та власну перемогу. Проте факт є фактом.
Кара на бандитів знайшлася. Ні, їх не карали польські органи правосуддя, карали їх ми — українські патріоти. Про це вже розповідалося.
Я закінчила в Коломиї польську вчительську семінарію. На українську платну гімназію мама моя не могла отягнутися, бо була вдовиця і дуже бідна. Тому я пішла вчитися туди, де дешевше. Вибору особливого не мала. Але то аж ніяк не значить, що я була ізольована від справ українських. Вступила і до «Пласту», й до інших товариств та організацій. Одночасно ходила до музичної школи, директором якої був Роман Рубінгер. Школа була філією Львівського музичного інституту. По її закінченню ми мали право йти вчитися до вищої школи. Так я потрапила до Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові.
Поляки ніяк не хотіли миритися з існуванням Карпатської України, яку очолив священик Августин Волошин. Усе більше й більше своїх вишколинців посилали вони на Закарпаття для диверсійних акцій. Не дрімали й ми. Відсилали туди своїх людей, лише з протилежною метою.
Готувався до «відрядження» й Омелян Грабець, як такий, що добре знає терен. Ми мали їхати разом. Але, на лихо, я тяжко заслабла й довго пролежала в постелі. Мешкала тоді в Зимній Воді, піді Львовом, бо на квартиру у місті не мала грошей. Тут жила безплатно, даючи уроки синові господарів. Таким чином на Закарпаття ми не поїхали.
У Львові тим часом назріли такі події, що Омелян потрібен був тут. Перед самою війною на Міцкевича, 10 відбувся Студентський конгрес. Будиночок той зберігся донині. Конгрес накрила польська поліція. Заарештувала всіх учасників, і суд засудив їх до криміналу. Омелян завжди намагався відгородити мене від дій, які могли б якимось чином пошкодити мені. Казав, що йому працюється спокійніше, коли дружина не причетна до ризикованих справ. Тож мусила робити все потай від Мілька. Отака собі подвійна конспірація. Бувало так, що він відводив мене на станцію й відправляв до Зимної Води, а я першим же потягом поверталася до Львова знову й займалася справами.
