У нашій хаті в Коломиї влаштували пастку. Туди міг зайти хто завгодно. А назад уже не випускали. Прийшов якось отець Мелимука. Стрийка нашого, Дмитра Грабця, вдома не було. Він ще до нашого арешту подався був до Чорткова до когось зі своїх родичів. Хочу сказати, що до тої западні потрапила одного разу навіть дружина емгебіста. Не відаючи нічого про мій арешт, вона прийшла на урок музики. Ті, що стояли біля хати на чатах, були невмолимі. Випустили жінку лише після встановлення особи. Так ось, отець Мелимука, нічого не підозрюючи втрапив у халепу. Мама моя миттю зорієнтувалася й надумала визволити священика. Була вона дуже ерудована й розумна жінка. Стала торочити солдатам, що стояли в передпокої, різні небилиці. Поводила себе так натурально, такого їм нахаламундрила що вони й не завважили, як їхнього підопічного не стало. Отець Мелимука щасливо втік через вікно. Емгебісти були люті, мов шепшні, але старенькій нічого не заподіяли.

Слідство тяглося довго. Помістили мене тут до загальної камери. Щодня на допитах говорила дуже багато. Розповідала про все і про всіх, але виключно про тих, кого вже не було серед живих або вже були в еміграції, а значить, недосяжні для органів МГБ. Не скупилася на слова, описуючи загальновідомі події та факти. Слідчий усе те акуратно записував. Одного дня він завів мене до якогось архіву. Полиці гнулися під вагою напханих папок. Шукав щось довго й ретельно. Кільканадцять разів дряпався по драбині догори, залазив у важкодоступні темні кутки. Безперервно чхав і кашляв від їдких порохів. Аж мені його стало шкода. Знайшовши все, що шукав, іще раз переглянув пильно написи на папках зі справами, раз по раз глипаючи на мене налитими кров'ю більмаками. Несамовита лють, здавалося, ось-ось спопелить запопадливого служаку. До нього нарешті дійшло, що всі справи, про які я так багато й соковито розповідала, «мертві». Злості його не було стриму. Чого лише не наслухалась я там. Яких лише матюків не загинав слідчий. То було моє перше детальне ознайомлення з колоритною російською мовою. Далі я вивчила її досконало. Але то буде трохи згодом. Завдала я, одне слово, чимало роботи чекістам, які спершу сприйняли мене як джерело дешевої й багатої інформації для себе.

Чотирнадцятеро дівчат аж ніяк не могли поміститися в подовгуватій, вузькій камері. Спали на боці в страшенній тісноті. Перевернутися на другий бік могли тільки всі водночас. Робили це за командою якоїсь із нас. Слідство тривало з тією ж настирливістю та методичністю. Слідчі, що періодично змінювалися, добивали допитувану одними й тими ж запитаннями. Як каплі води на тім'я. Кап — запитання… Кап — друге… Кап — третє… На нерви воно діяло гірше, ніж бормашинка в зубного лікаря. Хотілося підловити мене на якомусь непродуманому слові. Однак нічого їм з того не вийшло.

Суд наді мною влаштували 7 січня 1948 року, на саме Різдво. Заарештували ж 28 липня сорок сьомого. Судила лихої слави «трійка». Зачитали вирок. Двадцять п'ять років! Спершу я нічого не второпала. Бо про такі терміни ще не чула. Слухайте, питаю, розтлумачте мені, що то за двадцять п'ять років? Пояснили. Нарешті дійшло до мене, що то є моя кара. Саме двадцять п'ять років належить мені відбути в ув'язненні в концтаборах. Чомусь розібрав мене сміх, стриму нема. Один із суддів каже:

«Подождите, вы еще заплачете. Горько зарыдаете». Знав, що казав. Як у воду дивився.

Настали дуже скрутні часи. Просто жах… Я опинилася в одиночці. Після тяжкого слідства, що висмоктувало всі життєві сили, після вбивчого вироку вирішили доконати мене морально цілком. Студінь була страшенна. Я безупинно проробляла різні руханкові вправи, щосили бігала тісною камерою, щоб бодай трохи зігрітися. Одягу теплого не мала. Стрийкова священицька бунда з капюшоном ледь зігрівала моє виснажене й немічне тіло. Я домагалася, щоб мене дали до загальної камери. Марно. Хоч самотність моя була перервана. До камери конвоїри впихнули якусь нещасну жінку. Сиділа за те, що гнала самогонку. Жінка була досить молода, але цілком деградована й абсолютно несвідома. Причиною тому, очевидно, рід її діяльності, точніше, кінцевий продукт тієї діяльності. Бідолаха мала позашлюбну дитину й дуже бліде уявлення про навколишній світ. Через кілька днів її кудись забрали.

Далі шлях мені стелився на пересилку. Там зустріла лікаря Савочку. який свого часу чимало допомагав на Косівщині українським повстанцям. Був він геть змордований, але тримався бадьоро. Ще досі живуть люди, яких добряга врятував від смерті. Згодом дійшла чутка, що помер десь у таборах.

Разом з іншими етапованими на Урал мене загнали в заґратований товарняк. Вагон вистуджений. З кожної щілини холод кусається. Пічка-буржуйка більше диміла, ніж гріла. Студінь паралізувала виснажених нелюдськими допитами, одиночками, голодом невільниць. Посинілі, скоцюрблені дівчата збилися в тісний гурт, мов овечки перед хижим вовком, щоб зігрівати одна одну теплом власного тіла. Але в кожної теплилася душа. Що ближче під'їздив невільницький потяг до крижаного Уралу, тим дужче коцюбли дівочі тендітні тіла. Від голодно-холодного окоління рятували окріп, на який зрідка розщедрювалися озброєні до зубів конвоїри, та палка молитва.

Чмихаючи ошматтям сірого диму, закіптюжений паровоз із червоною зіркою натужливо пихтів, тягнучи за собою кашляючі й харкаючі кров'ю вагони. Імперія потребувала рабських рук, Незмірні, неторкані цивілізацією північно-східні обшири її з пажерливістю ненаситного звіра поглинали робітний люд, якого закайдованого зганяли під дулами автоматів з усіх закутків багатомільйонної імперії.

Серед колишніх учителів, лікарів, музик, студентів, господарів, яких загнали до коров'ячого вагона й перетворили в ошалілий набрід ординці в червоних погонах, ловила дрижаків і я. Їду в незвідану далеч, нічого не відаючи про дітей, маму. З маминої передачі, що якимось дивом потрапила мені до рук, довідалася, що сестра Марійка вже на волі. Слава Богові, буде хоч мамі поміч та за дітьми око.

Без жодної пересадки доїхали до самісінького табору. Найближче місто — Турінськ. Раніше звалося воно Єпанчин і було центром російської колонізації Сибіру в XVII столітті. Табір мав назву «Смичка». У ньому було ціле виробництво — лісопильний завод. Виготовляли, здебільшого, авіаклепку, шпали. Політичних в'язнів утримували разом із «битовиками». Були то безпросвітні бандюги й злодії. Табір змішаний: бараки жіночі, бараки чоловічі. Жінок було більше.

Не встигла я пройти через контрольно-пропускний пункт, як мене з усіх боків обступили блатні. Виявляється, я перша в цьому таборі мала термін двадцять п'ять років. А зеківський «телеграф» працює бездоганно. Розпитам не було кінця. «Сестра, сколько легавых ухлопала? Как тебя крутанули!» «Дайте мені чисту годину. Я й курки за своє життя не зарізала…» Іржали, мов коні. Ніяк не хотіли повірити, що нікого не вбила, скільки не переконувала їх. Без «мокрухи», за їхніми поняттями, такий величезний термін дати не могли Авторитет або, по-теперішньому, рейтинг мій серед блатних був неймовірно високий.

Зі мною на етап потрапити дуже гарні дівчата, здебільшого, працівниці Львівського лампового заводу. Люди то були розумні й інтелігентні. Пам'ятаю Голубінську, Плахтій, Мельник, Коцюбу, Хом'як, Грицуляк…

Мною як музиканткою зацікавився начальник культурно-виховної частини (КВЧ). Каже, що весь наш етап призначений для роботи на лісоповалі. Але ми ще того не усвідомлюємо цілком. Звідкіля нам знати, що там закон — тайга… Начальник КВЧ хоче залишити нас у таборі. Проте найбільшою мірою це залежить від нас самих. Якщо зуміємо за кілька днів організувати концерт, то запросить із Турінська відповідне начальство і воно дасть згоду створити культбригаду, як він виразився, без відриву від виробництва. Працюватимемо й час від часу їздитимемо з концертами. То буде нелегко, але в тайзі ще тяжче. Розповів усе, як є.