Ми з дівчатами та кілька хлопців зібралися в їдальні-клубі, щоб порадитися. В одного хлопця, східняка, була скрипка з тріщиною, ще в когось знайшовся пісенник Блантера. Оце і все. Роби з цим концерт. Вирішили все-таки взятися за справу. Надумала я собі зробити концерт з українських пісень. Нотного зошита нема, паперу нема, нічого нема… Розписала пісні на якихось пошарпаних клаптиках. Зробила цілу в'язанку наших народних пісень. До репертуару ввійшли відомі пісні «Стелися, барвінку», «Ой у полі три криниченьки» та багато інших. Для порядку впихнули туди якусь із пісень Блантера, «Вася-Василек», здається. Так, так, зробили з неї навіть інсценізацію. Зібрала чималий хор, створила ансамбль, дует, аби було що показати начальству.
Перший концерт давали лише дівчата з нашого етапу, за винятком хіба що власника тріснутої скрипки. Він був у нас за «Василька». Хор розбила на три голоси. Співали дівчата напрочуд злагоджено. Просто диво. Концерт пройшов «на ура». А капельний спів вельми припав усім до душі, навіть тим, хто й слова по-українськи не тямив. Голосисті й душевні були мої подружки по неволі. Недаремно великий Шіллер сказав якось: «Ідіть до людей, які співають. Лихі люди не знають пісень».
Я, звичайно, диригувала, бо ж навчалася цієї справи в самого Миколи Колесси. Зодягнена була в дуже елегантну, як для тих місць, темно-синю сукню, що її прислала з Коломиї мама. Довгі коси акуратно вклала на голові. Дівчата всі у вишитих блузочках і темних спідницях. Одне слово, презенція була нічогенька.
Прибулий із Турінська начальник, що відав культурою в місцевих таборах, добре розумівся на музиці. Спів наш прийшовся йому до душі, тому він заопікувався колективом невільниць. Чоловік цей допомагав нам потім чимало. Того ж дня він велів організувати мішаний хор. Порадив створити драматичний гурток. Таким чином, у тайгу нас не повезли. Залишили на лісопильному заводі.
Робота була важка. Діймав нестерпний голод. Блатні, довідавшись, що ми будемо виїздити до інших таборів із концертами, майже всі прийшли записуватися до хору. Попробуй не записати якогось із тих горлорізів. Підійде такий на напівзігнутих і починає: «Слышь, пани Галя, возьми меня. Ерунда, что слуха нет. Я буду нем, как рыба. Только рот открывать буду». Брала, бо відмова значно ускладнила б мені життя, а може, була б і смертним вироком. Хор зорганізувався величезний. Але співала тільки половина його учасників. Усі інші лише роти розтуляли, то було щось неймовірне. Хор просто колосальний. Варто було його побачити. Вбивці, злодії, бандити, ґвалтівники, що з відмороженими пиками німували на сцені, та інтелігентні, освічені дівчата й хлопці з «політичних», які надривали голоси й за своїх блатних колег. Компанія дивовижна, екстраклясова. Таке можна було побачити лише в совітських концтаборах, мабуть. Досі дивуюся, як нас не розкусили першого ж дня.
Начальник КВЧ привіз із Тавди потрібні книги, дещо з інструментів. Згодом знайшлися й танцюристи для нашого колективу. Один був навіть із хору П'ятницького, Костя Сурков. Сидів за квартирні крадіжки. Звечора танцював на сцені, а вночі успішно грабував квартири. Заліз до однієї квартири на п'ятому поверсі, а його впізнали по сценічному костюмі. Так поспішав неборака, що забув навіть театральний грим зняти. Проте танцюрист був знаменитий. Костя набрав собі групу виключно із запеклих бандитів. Отож культбригада була цілком сформована.
Дуже швидко ми так виснажилися на непосильній роботі, що стали, на табірному жаргоні, доходягами. Це значить, що всі ми, жінки, і чоловіки, геть чисто позбулися статевої тяги. Я не відчувала себе жінкою, а особою якоїсь невизначеної статі. Інші дівчата почувалися так же. Табірне невільницьке життя зробило з нас якихось напівлюдей.
Мені дісталася порівняно легка робота. Свердлила діри в заготовках. Але й із тією роботою годі було впоратися. Геть охляла. Як лише не сварив мене бригадир, як вже не габав, що лише не виговорював… «Пані Галя, ах, пані Галя!..» Далі язик не повернеться вимовити. Згадана форма звертання до мене так міцно вкоренилася, що в усіх таборах, де я побувала, мене ніколи не кликали інакше, як «пані Галя». До бригадирської критики ставлення моє було байдуже, бо разом зі свердлом мені крутився весь світ.
Дні тяглися одноманітно. Праця висотувала жили. Але були й такі, що згадка про них і досі навіює жах. Були то страшні й неймовірно тяжкі дні. Після кровопивної зміни нагло бемкав здоровенний дзвін. Для нас, в'язнів, то значило, що треба йти вантажити вагони. У пеклі, мабуть, легше. Зголоджені й спрацьовані, ми хиткими тінями сновигали між складом і вагонами. Перед очима рожеві кола. Руки-ноги відмовляються слугувати. А ненаситний вагон байдуже поглинає в'язанки авіаклепки десятками, сотнями, тисячами… і так цілий довжелезний ешелон…
До зони не пустять, доки всі вагони не будуть завантажені доверху. А це значить, що не буде навіть чисто відносного барачного затишку. Одному Богові відомо, як ми те все витримували.
Тим часом у таборі чинилися страшні мордунки, грабежі. Блатна братія гуляла. Якщо хтось із нас отримував посилку, то мусив разом із друзями нести її до камери схову і там з'їдати. Без охорони бандити просто відібрали б пакунок. Багато в'язнів утратило людську подобу. Якого лише наброду не було в таборі. Страшні розбишаки, вбивці, грабіжники, пройдисвіти… Траплялися навіть жінки, які вбили власних дітей. Чомусь табірні власті вважали, що роблять нам велике благо, утримуючи разом політичних і блатних. Згодом нас розвели по різних таборах, але до того дня ще треба було дожити.
Начальник КВЧ вибив дозвіл у вищого начальства на концертні поїздки до інших лагпунктів. Це внесло в наше табірне існування трохи різноманітності. На душі легшало. Але в дуже скорому часі хор розсекретили. Стукачі «поздавали» табірним «кумам» усіх, хто не співав, а лише рахувався в хорі. Колектив зменшився наполовину. Під час однієї гастрольної поїздки я зустріла в одному з таборів знайомого з Городенки. З Михаськом, так звали того бідолаху, ми познайомилися ще за часів моєї юності в «Соколі» під час походу на Маківку. Світ таки справді тісний.
Люди в таборах гасли частіше, ніж зорі на крижаних сибірських небосхилах. Вмирали просто на роботі. Виснаження, голод, знущання, нелюдські умови давалися взнаки. Оскільки потреба в робочій силі була велика, нам стали давати більше їжі. Збільшили пайок хліба, почали готувати якусь запіканку, кашу, зрідка з'являлися на столі риба й м'ясо, смачнішою стала баланда. Коротко кажучи, в'язнів годували так, щоб не вмирали з голоду і навіть могли трохи працювати.
Через якийсь час ми поїхали з концертом до табору число вісім. Про нього ходила лиха слава як про дуже жорстокий та жахливий табір. Багато душевних мук перетерпіли ми з дівчатами дорогою до цього страхітливого місця. Вершилися тут неймовірно жахливі речі. Восьмий був кублом розпусти та гомосексуалізму, збориськом ницих людців, де заправляла зграя бездушних зарізяк. Те, що там творилося, не могло приснитися нормальній людині навіть у найстрахітливішому сні. Здоровенних хлопців з татуюванням по всьому тілу називали Машею, Данією, Танею… То були «дєвкі», або «підори», як їх називали на блатному жаргоні. Педарасти ділилися на активних та пасивних. Ті другі були цілком безправні й беззахисні. Крім загальних утисків начальства, ці, кинуті на саме дно аморальності, деградовані особи терпіли страшенний гніт розбещених та озвірених неволею зеків. Не думається мені, щоб ці неподобства творилися без згоди та потурання табірного начальства.
Відвідини цього табору вплинули на мою подальшу долю.
Після звичного концерту нас розташували на відпочинок в одному з бараків. Охороняли артистів вельми пильно. Ніхто не міг проникнути до нас, і дівчата нікуди не сміли відлучитися. Однак були в'язні, які мали певні привілеї. До них належали, скажімо, фельдшери. У восьмому таким був знайомий хлопець із Буковини, якого перевели сюди за якусь провину. Одного дня він присів біля мене на нари. Остерігаючись стороннього ока й перелякано оглядаючись, почав: «Пані Галю, дуже вас прошу. Мусите зробити нам одну послугу…» Очі його при цьому округлилися. Боявся неймовірно. Та й було чого, хочу вам сказати. Далі попросив, щоб я вкинула до скриньки листа, адресованого вищому начальству в Москві. Листів на той час я переносила дуже багато. Користала з найменшої нагоди, щоб допомогти невільникам. Кивком голови дала згоду. Через хвилину він приніс папірця, якого я недбало пхнула під матрац. Це перелякало хлопця більше, ніж можлива з'ява когось із режимників, бо сховок був надто вже ненадійний. Проте переживав він даремно, я ж бо була досить досвідчена «листоноша» на той час.
