Через якусь годину до барака нагрянуло табірне начальство. Значить, про листа стало відомо. Стукачі зробили свою справу. Начальник табору запропонував, звертаючись до всіх нас, покласти листа на віконце в коридорі. Тоді винуватців не шукатимуть і ніхто не буде покараний. Очевидно, зміст листа відомий начальству. Стукачі в таборі не дрімали. Лист той був криком душі доведених до відчаю невільників, скаргою на нестерпні умови утримання в'язнів. Начальники поводили себе дуже офіційно і «по-батьківськи» радили нам повернути листа. Окремо хочу відзначити, що мої позиції в культбригаді на той час дуже ослабли. Гору взяли блатні. Я лише грала в хорі. Керівником був ставленик блатних. Репертуар відповідав рівневі артистів. Наді мною стали збиткуватися побутовики, схиляти до співжиття. Наполягали, щоб вибирала котрогось із них собі за «мужа». Становище було більш, ніж нестерпне. Тому я попросилася на загальні роботи, відмовившись від культбригади. Але на роботу не встигла вийти, бо злягла з тяжким радикулітом. Начальником санчастини був Безмельницин, людина добра й порядна. Просто дивно, звідки він такий узявся серед тієї звіроти. Але там він, звичайно, довго не втримався. Його перекинули до іншого табору начальником. Там доля звела мене з ним іще раз.
Проте повернемося до історії з листом. Наш бригадир Тимошков повторив те, що сказав начальник, слово в слово. Всі переполошилися, бо наслідки могли бути плачевні. Проте я твердо вирішила, що лист мусить потрапити за адресою. Вночі, коли всі міцно спали, я зашила конверт у двоє трусиків. Щиро помолилася. Хай ся діє воля Божа. Листа передала згодом Ніні, дівчині з вільних, що працювала в концтаборі. Ми з нею нещодавно заприятелювали. Допомагала дівчина мені, як могла.
Наслідки не заставили себе довго чекати. Взимку сорок дев'ятого на «Смичку» з Москви нагрянула величезна комісія. Швидка реакція московських босів пояснюється, очевидно, тим, що лист був із підписами, а не якась там анонімка. Люди, які підписували його, ризикували власним життям.
Зміни у восьмому таборі відбулися колосальні, Залихоманило всю «Смичку». З часом усе вляглося. Буря над головами табірних начальників невдовзі вщухла. Почався пошук її призвідців. Винуватців вишукували повсюдно і повсякчасно.
До нас приїхав оперуповноважений Кольцов, чоловік украй мерзенний. 3 ним припхалися Огієнко та ще якийсь неприємний тип. Усім скопом накинулися на мене з допитом. Вірніше, то був не допит, а монолог, в якому я була слухачкою. «Грабец, не отпирайтесь. Нам все известно. Письмо в Москву передали Вы…» Причиною їхньої впевненості був такий випадок. Під час чергових гастролей до восьмого табору до мене підбіг високий чорнявий симпатичний хлопець. «Пані Галю, я Гринюк. Дякую Вам. дякую…». — випалив скоромовкою. Поцілував мене в руку й хутенько побіг далі. Але й цього, виявляється, було досить для донощиків. Устиг якийсь із них зафіксувати те коротке спілкування. Хлопця того я більше ніколи не зустрічала.
Кольцов виніс присуд. З табору мені живою не вийти. Досвід їхній у цих справах був багатий. Огієнко виголосив цілу промову, дорікаючи мені тим, що я необачна і невдячна. А вони ж так про мене піклувалися…
У таборі всі стали сторонитися мене. Для в'язнів із мого оточення я стала страшнішою від прокаженої. Кожен волів триматися якомога далі від мене, бо потрапила я у вир, який міг разом зі мною поглинути будь-кого. Біда на засудженого чигала в таборах на кожному кроці. Не вгодив начальству, посперечався з блатною компанією, не зміг виконати норми… Найстрашнішим у цьому наборі лих вважався зв'язок із тим, кому начальство винесло вирок смерті за непослух або якусь іншу провину. Нещасного позбували змоги найменшого спілкування. Йому, не залишалося нічого іншого, як скніючи у грубезних стінах людського відчуження, чекати власного кінця. Або ж покаятися. Каятися я не збиралася…
Мені вдалося якимось дивом вижити тоді, проте осад на душі залишився. Смерть у таборах — явище буденне. До одного могла прийти на кінчику зеківської «піки», для другого настати від голоду… А ще були слабкодухі, що накладали на себе руки з розпуки та від безсилля. Щоправда, у таборах, куди закидала мене лиха доля, такого не траплялося.
Лагпункт «Пятістєнка». Саме сюди запроторили мене всесильно мстиві начальники в погонах за того листа. З культбригадою довелося розпрощатися.
Вибір на новому місці мала невеликий: торфовище або лісоповал. І там, і там не з медом. Потрапила до бригади блатних, я б навіть сказала, украй блатних дівиць. Начальником лагпункту став знайомий уже нам Безмельницин. Випало нам корчувати ліс. Цілий день викопуємо пеньки. Наприкінці зміни нормувальниця робить заміри, а дані дає начальству. Норми нема, дістаєш «голодний» пайок, тобто, триста грамів хліба на добу. Пеньки я вибирала щонайменші, але й із ними годі було дати собі раду. Коріння товстезне, тверде, сокира тупа, чокан з ручки зіскакує, лопата надломлена… Руки мої, більш звичні до скрипки, ніж до грубих інструментів, на другий же день каторжної праці зарясніли прозорими пухирцями. Хребет задерев'янів, ноги зробилися, мов ходулі. Ні сісти, ні встати, ні жити, ні вмерти, як любила казати одна моя приятелька. Приблатнені мої «колежанки» по бригаді аж за животи хапалися, регочучи над моїми потугами, які називали «трудовими подвигами». Під свою опіку взяла мене неждано-негадано бригадирка. «Сидіть, — каже, — пані Галю. Робота не той, стояла й стоятиме». Кумедна була дівка. Але щось я, мабуть, зачепила в її зачерствілій душі. Взяла мене собі за повірницю. Сидимо удвох, вона виливає мені душу, а подругам своїм каже: «Вы укалывайте, бабоньки. Пани Галя тоже жрать хочет. Делайте и ей норму». Була ця дівчина запекла злодійка і бандитка, «кончєная», як сама себе називала. Проходила по груповій. Тяжку мала статтю. В таборах стала лесбіянкою. Оповідала, як її до того довели. На одному з лагпунктів її добряче напоїла медсестра і п'яну схилила до співжиття. Описувала вона все те дуже натуралістично й відверто. «Пани Галя, ну что ты? Как попробуешь пальчика, не захочешь и мальчика». Такою була її звична реакція на моє обурення.
У бригаді блатних дівуль я була мало не героїнею. Мене ж покарали цим табором «лягаві» та й заступництво бригадирки щось важило. Було мені там добре, наскільки може бути добре волелюбній людині в неволі. Але Безмельницин вирішив полегшити мені життя. Йому вдалося якось перевести мене на місце обліковця до бригади, яка добувала торф. Працювали тут лише політичні. Робота була важка, але атмосфера в колективі здорова. Вставали ми з дівчатами до зорі (дорога до торфовища неблизька) і в сутінках човгали на роботу. Торф копали пристосованими для того лопатами і вкладали на санки. Я замірювала й записувала. Натурально, дописувала безбожно. Не збиралися ми мозолити на більшовиків. Отож незабаром нас викрили. Дісталося мені, але найдужче перепало Безмельницину.
Почалося «сортування». Політичних в'язнів виділювали від побутовиків. Мені випадала дорога до таборів Воркутлагу. Безмельницин і тут не побоявся нашкодити своїй кар'єрі й провів нас через ліс аж до вузькоколійки. Дорогою не переставав бідкатися. «Що я без вас, дівчата, робитиму? Ох і напрацюють мені ті блатні дівулі». Навіть сльозу пустив на прощання.
Чоловік цей і досі залишається для мене загадкою. Серед уседозволеності з одного боку та цілковитого безправ'я — з другого, серед аморальності, ницості, підлості… він зумів залишитися людиною. Коли я з тяжким радикулітом потрапила до санчастини, якою керував Безмельницин, він заопікувався мною. Після одужання не виписав одразу ж, а порадив створити культбригаду при санчастині. Робив усе можливе, щоб утримати мене там якомога довше. Лише якась комісія на порозі КПП — а я вже в ліжку. Проте так довго тривати не могло, бо стукачів і в санчастині вистачало.
Одного дня до палати забіг наглядач. Угледів на тумбочці мою скрипку, вхопив її й вихором з палати. «За скрипкой придешь», — кинув на ходу. Звичайно, куди діватися. Скрипка — то був мій найбільший скарб. Пішла я на вахту. Звідти до санчастини вже не повернулася більше.
