У столиці Мадярщини всі поверненці потрапляли до пересильних таборів. Там їх «перетрясали» кого-куди й відсилали далі. Героніма відразу ж забрали до війська. Ми товарняком, у тісняві, бруді й смороді, дісталися до Коломиї. Більшовицькі власті вимагали, щоб усі поверталися на останнє своє місце проживання, де перевіряли на благонадійність.

Я знов у Березові. Поселилася в хаті Макойди.

У вересні сорок п'ятого хлопці з лісу принесли сумну звістку: в підпільному краєвому виданні журналу «Ідея і Чин» (числа не пам'ятаю), який наші партизани дали мені прочитати, було коротке повідомлення про смерть Омеляна Грабця, мого чоловіка. «Провідник осередних земель на Винничині полковник Батько (Омелян Грабець) загинув геройською смертю в бою з відділами НКВД 10 червня 1944 року». Такою була остання вісточка про мого Мілька. Отримала я її дуже пізно по смерті чоловіка. Плакати довго не було змоги, бо треба було якось жиги. Для дітей. Та й сама я була ще молода.

У Нижньому Березові вчителювала недовго. Роман Рубінгер та кілька приятелів переконали мене переїхати до Коломиї. В тутешньому театрі працювали мої колеги Козулькевич, Якуб'як, інші музиканти. Але ще перед тим до мене написав Дмитро Грабець, священик, який мав довгий час парафію в Обертині, потім в Якубівці. Він не підписав православ'я й чекав з дня на день арешту. То був Омелянів рідний стрийко.

Прийшла я до нього, а він такий скунстернований, старенький уже, сивий весь, якийсь такий безпорадний, аж жаль розбирає. Розраджувати родича не було часу, а зрештою, й потреби. Збирайтеся, кажу, стрийку, до мене, бо не ви їм потрібні, а ваші маєтки. Лишайте все та й ідемо до Коломиї. Вони не дуже й шукатимуть. Так воно й сталося. Вдалося мені його переконати таки, що кожен день на волі вартий усіх тих багатств. Повкладали на сани нехитрий домашній скарб, запрягли коней і готові були рушати. Але фірман навідріз відмовився везти нас. Боявся, що видасть, де перебуває сільський парох, коли його візьмуть більшовики й почнуть катувати. Чекісти були великі майстри цієї справи.

Поїхали ми зі стрийком удвох. Ні він, ні я не вміємо правувати кіньми. Всі мої знання в цій справі обмежувалися тим, що фірман показав, за яку віжку смикати, щоб повернути праворуч або ліворуч. Посеред поля кінь заступив шлею, а поправити не вміємо. Обоє безпорадні. Дочекалися, аж поки не під'їхав якийсь чоловік і не виручив нас. При цьому дивився на мене такими очима, якими я дивилася б нині на середньовічного рицаря в обладунку посеред потоку машин на міській вулиці. Прийняв мене за якусь божевільну, мабуть, бо мовчки стрибнув у свої ґринджоли, й тільки заковпотилося за ним. Так ми доїхали до Березова. А вже після цього нашого «знаменитого» переїзду перебралися до Коломиї.

Житло в місті дав мені один домоуправ. Довідався, що я вдовиця і розраховував, очевидно, на мою прихильність. З Корнича був родом. Але з того йому нічого не вийшло. Отож поселилися ми в маленькій хатині на вулиці Прикарпатській. Прожили там, зрештою, недовго.

Отець Русин, щирий приятель мого брата і мій, відпустив нам парохіяльну хату. То була чималенька, подовгувата будівля. Стояла навпроти драмтеатру, на місці, де тепер кінотеатр імені Мирослава Ірчана. За Польщі в тій хаті була домівка «Сокола». Тут нам дісталися дві просторі кімнати й кухня. Житло мені було дуже вигідне, бо до музичної школи близько і театр поруч.

У місті панував жахливий голод. Працювати доводилося від зорі до зорі, щоб прогодувати своїх. Давала навіть приватні уроки дружинам емгебістів. Були то жінки різні. Одні непогані люди й не могли ніяк повірити, що їхні чоловіки здатні на якісь непоправні вчинки, інші якраз до пари своїм чоловікам, що катували людей. Правда, порядних було більше все-таки. Просто диво, як вони вживалися з цими катами. Либонь, чоловіки їхні жили подвійним життям. На роботі вдягали звірячу маску, а вдома, в сім'ї, скидали її. Працювала я з тією публікою лише з великої біди. Як той чоловік, що заблукав у лісі й мусив живитися різними личинками, аби тільки вижити. На моїй шиї були діти, мама, стрийко, їх треба було прогодувати якось. Після смерті чоловікового батька до нас ще приїхала Омелянова сестричка Ганя та його молодший брат Петрусь. Після переселення з Любачівського повіту вони жили на Тернопіллі, в селі Баворові. А оце вступили до Коломийського педучилища. Таким чином, чималої нашої родини ще добавилось. Жили всі разом дружною компанією.

Одного вечора у двері постукали, не голосно, але настирливо. Поріг переступила жінка досить таки помітної вагітності. Швидким поглядом допитливих очей окинула всіх присутніх й тихим голосом попросила пристановища. Сказала, що побувала вже в багатьох хатах, але ніде її не прийняли. Хтось нараяв попроситися до нас. Ми нагально провели коротеньку фамільну раду. Хоч і без того було зрозуміло, що ніхто з нас не відважиться вигнати вагітну жінку на вулицю та ще й посеред ночі. Не те було виховання.

Прибула зосталася в нас, звичайно. Передихнувши, оповіла мені коротко свою історію. Родом вона із села Поточища, що на Дністрі. Миленька Дарця. За фахом фармацевт. Чоловік її, друг Марко — Хома Василь із Чернятина, був надрайонним провідником Городенківщини та Снятинщини. Обоє загинули в криївці в селі Вовчківцях біля Заболотова 14 травня 1949 року, поживши на світі двадцять шість років. Я просила Дарцю не розповідати багато, бо час був такий, що будь-якого дня мене могли забрати. І Бог його знає, чи не зуміли б чекісти мене «розговорити». Прохала також, щоб відвідувачі до неї приходили якомога рідше. Але посланці від чоловіка-провідника бували в нашій хаті досить часто. А ще перед самими пологами вона забажала, аби дали знати мамі. Боялася неборака, що помре в чужій хаті. Мама приїхала, коли Дарця вже розродилася синочком. Старенька не могла натішитися внучком. Але радість бабусі була затьмарена арештом. Узяли її вдома, коли повернулася з Коломиї. Не добившись нічого від старої жінки в районі, повезли до Станіслава. Дорогою на машину напали партизани. Насправді то були песиголовці, що запродалися більшовикам, разом із перебраними емгебістами. Багатьох із них вона знала як підпільників. Розіграли «виставу» із сільською жінкою. Одне слово, вона й розповіла їм щиросердно про свою Дарцю, похвалилася внучком. Тому нема дивоти, бо в чекістську «бочку» потрапляли навіть досвідченіші підпільники. Підступний і підлий то був ворог.

Емгебісіи кільцем оточили нашу хату. Ввірвалися досередини. Поки виясняли, хто й що, Дарця втекла. Як вона це зуміла, одному Богові відомо. Але залишилося немовлятко. Дитинка мала тижнів два. Що ми того дня натерпілися.

Нас із сестрою заарештували. Попередньо ми домовилися між собою, що вона нічого не знає. Я все взяла на себе. Слідство вели в Коломиї. Всі допити проходили в підвалах нинішнього банку. За німців там квартирувало гестапо. Так що функції підвалів зі зміною влади не змінилися. В них мучили невинних людей. Правда, мене не били. Допитували якісь дуже високі чини. Думали, очевидно, що дружина самого полковника Батька розкриє їм геть усі таємниці. А я й знати нічого не знала.

Із пивниці, в якій мене утримували досі, перевели до якоїсь заґратованої кімнатки. Допитували безперервно, як день, так і ніч. Слідчі вибивалися зі сил, змінювали один одного, а мені не давали й ока стулити. Через кілька днів виснажливі допити доконали мене вкрай. Прохала слідчих, щоб радше били на допитах, але потім відправляли до камери. Адже мені добре було відомо про вишукані тортури в чекістських катівнях. Не погодилися. Змушували признатися, що я в підпільній організації. Я була настільки висотана безконечними допитами, що відразу ж визнала себе підпільницею. Гаразд, кажу, давайте будь-яке псевдо, я на все згідна. Хочете — Куниця, хочете — Лисиця, або ще якесь. Мені однаково…

Повезли до Станіслава. Конвоював мене коломийський слідчий, що найдужче старався на допитах. Дорогою добряче виспалася. У вагоні з мене зняли наручники. Сиділа навпроти слідчого. Пасажири й не здогадувалися, що в їхньому вагоні везуть арештантку.