Який би Львів не був великий, містом дуже швидко поширилася чутка, що Галька зустрічається з Омеляном Грабцем. Дівчат це здивувало неймовірно. Не скажу, що їм то було вельми приємно. Омелянів вибір одобрювали далеко не всі. Мені просто у вічі не раз казали, що, мовляв, він у тобі такого побачив спеціального. Та й справді. За вродливу я себе ніколи не мала. Зодягалася дуже скромно. Мама моя — бідна вдовиця. Мала я одну-єдину сукню, темну таку, з білим комірчиком. Відчувала себе в ній пречудово. Ходила на всі забави, що давали медики, правники… Компанійською була. Й гадки не мала про те, що тепер називають комплексом неповноцінності. На той час у Львові вважалося непристойним піти на два якісь заходи в одному й тому ж платті. Але вимоги ті були не для мене. В однісінькій сукні ходила на всі забави.

Омелян Грабець народився 1 серпня 1911 року в Любачівському повіті. Батьки його родом із тих же країв. Нове Село, невеличке сільце неподалік містечка Чесанова, — його батьківщина. Рід Грабців дяківський з давніх давен. Прадід дякував і водночас учителював. Єдиний у селі знав грамоту. Батько Петро, людина розумна й далекоглядна, не поділив, як більшість сільських газдів, землі на клапті між дітьми, а вирішив усіх їх вивчити. Мав чотирьох синів. Найстаршого, Івана, залишив на дяківстві.

Після чотирьох класів сільської школи Омелян іде вчитися до гімназії у Перемишлі, яка була на той час могутнім бастіоном українських патріотичних сил. Польські шовіністичні власті чудово це розуміли. Тому всі директори навчального закладу були агентами дефензиви. Тож не дивно, що члени українських боївок не хотіли миритися з таким становищем і виносили директорам смерті присуди. Самі ж їх і виконували. За кілька років вбито трьох директорів гімназії. Фізичну розправу нерідко чинили й над учнями-сексотами. Теперішній мій чоловік Володимир Жук пригадує, як одного дня, йдучи до гімназії, довідався, що щойно вбили сексота. Зайшов до приміщення, а в класах уже хтось розкидав летючки з написами: «Собаці собача смерть».

Одне слово, у Перемиській гімназії точилася щонайактивніша, відчайдушна й безкомпромісна боротьба проти польського гніту. На дуже високому рівні стояла організація «Пласт». Вона гартувала молодих людей і фізично, і духовно, давала заряд хлопцям, які з часом чи не всі ставали членами УВО (Української Військової Організації). Такий вишкіл пройшов і мій майбутній чоловік Омелян Грабець. Мав він непогані фізичні дані та визначні спортивні здобутки. Дуже швидко став одним із провідників «Пласту». Наскільки вдалося мені довідатися з його скупих розповідей про себе, то ще у вищих класах гімназії вступив до УВО, потім до ОУН.

По закінченню гімназії батько послав Омеляна за кордон, до Празького політехнічного інституту. Там хлопець одразу ж пірнув у вир політичної боротьби. Був дійовий і невтомний. За найближчих приятелів мав Михайла Сороку, Буйдуника.

Над Галичиною вкотре нависли чорні хмари. Лиха година настала для всього українства. Крісло міністра внутрішніх справ Польщі зайняв страшний україножер П'єрацький. Найвразливішим місцем, куди можна було найдошкульніше вдарити, щоб полонізувати українську молодь, була освіта. Саме туди спрямував свій удар міністр. Для того мав досить засобів і несамовитого завзяття. Його плани треба було будь-якою ціною зірвати. За справу взялася молодь з ОУН. Незважаючи на посилену варту та всі перестороги, П'єрацького застрелив Гриць Матейко. Акція відбулася у Варшаві. Участь у ній брали і жінки, передусім, Дарія Гнатківська, дружина Лебедя, та Катруся Зарицька. Мав своє завдання й Омелян Грабець.

Матейка переховували в Дорі біля Яремчі, в хаті вчителя математики Зарицького, Катрусиного батька. Польська поліція, таємні агенти дефензиви нишпорили по всіх закутках у пошуках сміливця. По якомусь часі Матейко щасливо відбув до Америки.

Однак у Празі в організації виявився провокатор Барановський. Польський уряд зажадав видачі учасників акції. Було заарештовано Михайла Сороку. Проте декому таки вдалося втекти до інших країн. Але Омеляна Грабця чехословацькі власті поспішили видати польській поліції. Хоч прямих доказів його причетності до справи не було, хлопець таки зазнав жорстокої кари — став в'язнем число 264 страшного концентраційного табору Берези-Картузької. Засудили його 9 вересня 1935 року, Просидів до січня 1936. Про те буде докладніша бесіда трохи далі. А тепер пригадався вірш, якого присвятив Омелянові його товариш по неволі під числом 321. Ось уривочок із нього.

Саме пора зробити невелику дегресію й, оскільки Михайло Сорока досить видний наш діяч, розповісти дещо про нього. Михайло сидів у Станіславській в'язниці, де відбувала ув'язнення й Катруся Зарицька. Молоді люди якимось незбагненним чином познайомилися там і стали листуватися. «Поштарем» між ними був мій брат, в'язничний сповідник отець Тарнавецький. Він вів у Станіславові «малу семінарію» при єпископаті, яку заснував єпископ Григорій Хомишин. Було то щось на зразок гімназії, де навчали вбогих хлопців.

Під постійним страхом викриття, ризикуючи свободою, отець Тарнавецький передавав листи закоханим, а коли молодята вийшли на волю, дав їм шлюб.

Утім повернемося до злощасної Берези-Картузької, що нажила собі лихої слави. Та чи є у світі інакші концтабори? Було Омелянові там надзвичайно важко. Зі шкури пнулися польські антиукраїнські сили, щоб морально й фізично ламати свідомих українців, хоч проти більшості в'язнів польські урядовці не мали жодних юридичних підстав. І певною мірою це їм вдавалося. Бо не всі були героями і не всі готували себе завчасу до боротьби та поневірянь.

Мілько, так називала я свого чоловіка, готовий був до всього. У Березі-Картузькій просидів недовго, бо дістав тяжку травму. Валок, яким укочують асфальт, розтрощив йому руку. Додому прийшов з покаліченою правицею і на милицях. До того ж нажив собі у неволі гострий ревматизм, бо спали в'язні на холодному сирому бетоні. З початком війни концтабір у Березі-Картузькій перестав існувати.

Удома, в Новому Селі, громадськість подбала про Омеляна. Селяни зібрали кошти й відправили хворого на курорт. Там він швидко поправився, бо здоров'я мав, слава Богу, добре, та й пластунський гарт став у пригоді.

Організація скерувала Омеляна Грабця до Львова. Там його призначили директором малої ткацької фабрики. Водночас вливається легально в студентське життя як спортсмен. Став головою Українського Студентського Спортивного Товариства, Сам голова був, як тепер називають, легкоатлетом. Спринтер і стрибун у довжину. Мав чудову реакцію. Був високий на зріст й худощавий. Мав у коротких бігах і стрибках у довжину помітні здобутки. По страшній Березі-Картузькій не зміг цілком відновити спортивної форми. А до ув'язнення часто посідав перші місця на змаганнях. Своїм спуртом подивовував не лише вболівальників, але й фахівців. Режим для себе встановлював дуже жорсткий. Був надзвичайно вимогливий до себе й у той же час поблажливий, може, аж занадто, до інших. В обходженні з людьми дуже й дуже м'який. У вдачі його не було й натяку на імперативність. Навдивовижу був діяльний. Організатор, як то кажуть, від народження. Студенти його відразу полюбили. Бігали за ним по п'ятах. Чого тільки не організовували з хлопцями та дівчатами. Рух, праця, порив — то була звична форма існування Омеляна Грабця. Без цього його просто важко собі уявити.