Настав п'ятдесят п'ятий рік. У таборах почалося умовно дострокове звільнення, «удо». Приходив суд, забирав особову справу, проводилося щось на зразок маленького слідства. Декого з допитуваних звільнювали. З часом відпускати на волю стали частіше. Мене ж ніхто нікуди не викликає і не думає, мабуть, звільняти. Вина за мною незначна, навіть за мірками сталінських служак. Щось тут не так, думаю собі.

Сиділа в цьому таборі дружина композитора Прокоф'єва. Російської інтелігенції теж було тут чимало. Таке враження, що Сталін всіх розумніших за себе пхав за колючі дроти. Так ось, Прокоф'єва й каже мені: «Пани Галя, до каких пор вы будете сидеть здесь? Делайте же что-нибудь». А що робити? Тоді вона каже, що до неї прибули на побачення сини. Обидва незабаром поїдуть до Москви й можуть передати листа. Лише треба написати. Сама ж і написала, бо я не дуже добре писала по-російськи. Мені залишилося тільки переписати й поставити підпис. Поїхав мій лист до Москви.

Десь через три тижні після того до нашого барака зайшло чи не все табірне начальство. Я саме днювалила в бараці. Обмерла. У такий спосіб вони «намотували» в'язням нові терміни. Хтось із стукачів шепне щось режимникові чи оперуповноваженому на тебе, й маєш ще кілька років таборів. Доплюсують, що й оком не кліпнеш. Метод цей практикувався часто-густо, бо підлоти різної в більшовицьких концтаборах аж кишіло. Я була певна, що саме з таким наміром прошкують до мене табірні чини. Папір, що його мені тицьнув якийсь із офіцерів, відмовилася підписувати навідріз. «Жодних паперів не підписуватиму. Йдіть геть від мене!» Втрутився начальник КВЧ. Аж тоді вивчила уважно той папірець і підписала. Судді були всі військові. Ставилися до мене погано, я б сказала навіть, вороже. За всяку ціну хотіли запроторити мене після табору на заслання. Так би воно й сталося, якби не начальник КВЧ. Він якось зумів мене відстояти. Я не визнавала жодної вини за собою, чим накликала на себе страшенний гнів суддів. Знову підсобив начальник КВЧ. Виголосив цілу промову, з якої було зрозуміло, що «осужденная Грабец твердо стала на путь исправления». Своїм палким виступом він зумів домогтися того, що мені скоротили термін ув'язнення й не вислали нікуди після табору.

Безконечній моїй, як здавалося першопочатково, неволі настав таки кінець. Я вільна! Волю сприймала не візуально, як, очевидно, всі люди, а на слух. Музикантка ж бо. Воля, воля, воля… Ці жадані для кожного в'язня слова вчувалися навіть у ледь відчутному леготі вітерця. Звуки волі супроводили мене аж до Коломиї. Туди я повернулася на стару роботу. А зі мною і скрипка, що теж відбула довге ув'язнення.

Чи була я щаслива? Безумовно. З таборів вийшла з набором різних болячок, але жива. Не мала чоловіка, домівки, але мала двох синів-соколів. Вітчина моя поярмлена, сплюндрована, але то Україна. Для неї збиралася доживати решту віку свого. Ти мала намір офірувати твоїх синів, як офірував себе їхній батько — Омелян Грабець.

Першу згадку про чоловіка знайшла в польському часописі. Чи то була книжечка? Вже й не згадаю. Пам'ятаю лише, що написано було по-польськи. а видано в Америці. Йшлося там про польських підпільників, Армію Крайову та українське підпілля й УПА. Написано досить об'єктивно й обширно. Так, від польського автора, довідалася про деякі подробиці з підпільного життя свого чоловіка. «Омелян Грабець — перше псевдо Вовк, згодом — полковник Батько — з великим успіхом зорганізував боротьбу українських патріотів проти німецьких окупантів та сталіністів на Рівненщині та Винничині. Загинув 10 червня 1944 року в бою з більшовиками на Винничині». Ось так приблизно писали в тій книжечці про Мілька. Написано було, як то не дивно із симпатією. Для мене то було надзвичайно важливо. Я переконалася, що світ не забув Омеляна Грабця та його соратників. Був то початок шістдесятих років. Більше я про свого чоловіка нічого не чула й не знала. Думала, що так воно й зостанеться вже. Синам нашим велося тяжко, бо ніде й ніколи не приховували своєї гордості за батька. Часи були такі, що я хоч особливо й не крилася з тим, ким був мій чоловік, але все-таки боялася прохопитися зайвим словом. Жила ж бо в суспільстві, де до кожної порядної людини було приставлено агента КДБ. Несподівано, наприкінці 1990 року одержала листа з Винниці. Дався чути зв'язковий полковника Батька. Для мене то було повною несподіванкою. На той час не мала вже жодної надії довідатися ще щось про чоловіка. Сорок шість років минуло. Михайло Климчук, а саме він був зв'язковим в Омеляна, випадково натрапив на мій слід у Львові. Писав, що хоче побачити Омелянових синів, мене.

Їхала до Омелянового соратника й згадувала свого чоловіка.

Був Омелян чудовий декламатор. За німців у Чесанові з великим успіхом читав Шевченка. Співав гарно сольно і в хорі. Самовідданий просвітянин. Студіював політехніку в Празі. Усе свідоме життя провів у підпільній боротьбі. Чехословацькі власті видали студента Омеляна Грабця польській поліції. Тож навчання не закінчив.

Я ніяк не могла й досі не можу уявити собі, як Омелян стріляє, такий добрий і делікатний він був. Любив дітей і користувався їхньою прихильністю. В Чесанові частенько приходив до мене до школи. Тяжко уявити його в якихось жорстоких справах, бо був дуже м'який. Хоч постійна боротьба багатьох робила твердими й жорстокими, залишала відбиток на вдачі, Омелян нітрохи не піддавався цьому. Більшість людей з організації, що приходили до нас, були лаконічні в розмові, говорили здебільшого, приказним тоном. Я те все вловлювала, бо слух мала музикальний. В Омеляна цього не було. Хоч у львівських подіях був досить суворий. Аж я його не впізнавала.

До їжі був байдужий. Часом навіть не бачив що йому накладено в тарілку і що він їсть. Цілком заглиблювався у справи. Іноді в якихось гостинах чи на прийняттях за звичкою з'їдав хутенько, а його припрошують знову. То я його вже штуркала під бік, щоб не поспішав.

У сім'ї бував дуже рідко, майже як гість. Усе справи, справи, справи… Проте, коли вже приходив додому, то любив, щоб я сиділа біля нього. У мене ж були свої справи. Тут у нас іноді виникали суперечки. У незнайомому товаристві нас мали за брата й сестру. Такі ми були схожі.

Я частенько ходила музикувати до Жуків, що мешкали навпроти нас. Їхня донька Любця, нині визначна піаністка в США, добре акомпонувала. З нею влаштовували собі досить часто маленькі концерти. Омелян ревнував мене до Жуків. То я вже старалася за його присутності до них не бігати.

Неодноразово намагалися залучити його на свій бік мельниківці. Часто приходив до нас їхній представник Коник. Отець Посіко теж навідувався не раз. Приглянувся їм Омелян. Було це ще в Чесанові. Дискусії відбувалися дуже гарячі, надзвичайно, але в цивілізованих рамках. Я нерідко виходила з себе. «Слухай, — кажу, — жени їх до біса з хати. Втряси їм груш і жени в потилицю». Він лише підсмішковувався і казав, що то не є метод. Терплячий і лагідний був до неможливого. Чемно з ними розкланювався… Я б їх у кліп ока повикидала й поспускала зі сходів. Нетерпляча була. А він витриманий. В його особі пропав великий дипломат, мабуть.

Був Омелян надзвичайно прив'язаний до своєї родини. Ще коли сидів у Бригідках, просив мене допомогти братові Василькові вступити до гімназії. Дуже хотів бачити брата гімназистом. Але не судилося, бо розгорілася війна. Згодом просив, аби не забувала про Петруся та Галю, як він загине. Звичайно, я те пам'ятала й досі пам'ятаю…

Зустрілися ми з Михайлом Климчуком, наче рідні. Він з великою приязню та відданістю ставився до свого командира. Симпатії свої виявляв тепер його дружині та дітям. Багато розповідав про бойовий шлях полковника Батька. Особливо захоплювався операцією розгрому фашистської в'язниці, яку розробив і провів Омелян. Усіх в'язнів звільнили без будь-яких жертв серед УПА.

Михайло Климчук відбув совітську каторгу, де підірвав собі дуже здоров'я, зазнав багато гонінь, але залишився дійовим і невтомним. Дяка йому від мене й синів велика.