Фабрика розташовувалася за містом, метрів п'ятсот від гуртожитку. Там я довідалася, що п'ять днів після того, як ми покинули Дрезден, його геть розбомбили американські літаки. Каменя на камені не лишилося. Доля, якоюсь мірою, була прихильна до мене та моїх рідних.
Робота була важка як для жінки. Працювали там, здебільшого, англійські військовополонені. Почували вони себе досить вільно. Конвой не звертав на них жодної уваги, бо тікати було нікуди. Нальоти американської авіації частішали що не день. Нас навіть перестали відпускати до бомбосховища під час бомбардування. Треба було працювати. Нацистські верховоди докладали великих потуг, щоб не зупинилася бездоганна досі військова машина. Тому працювали ми й під бомбами. Коли бомби падали вже цілком близенько, всі збивалися докупи, щоб разом вижити або вмерти.
Однієї ночі літаків налетіло так густо, що лише від гуркоту їхніх моторів наші будиночки ходором ходили. Про вибухи бомб уже мовчу. В темряві, бо треба було дотримуватися світломаскування, ми з дітьми повискакували посеред зимової ночі на вулицю. Чимдуж кинулися до табору англійських військовополонених. Чомусь усі вважали, що їх не бомбитимуть. Мама Нестора за ручку, я Любка на руки — і в ніч. Бігти треба було понад кілометр. Сніг по коліна. Дорогою Нестор загубив валянок. Цілий кілометр біг босоніж. Слова не проронив. Лише дибав і поглипував на гуркітливе небо, звідки будь-якої миті могла впасти смерть.
Прибігли, попадали на свої клумаки, аби віддихатися трохи й заспокоїти дітей. Аж тут завважили, що Нестор босий. Розтерла йому ніжку, похукала на неї, розігріла, як могла. Набідувалися мої діточки разом зі мною. Вранці відшукали загублений валяночок у снігу побіля нашого будиночка.
Брат відпитав нас через газету. Сам він осів у Відні, при славному храмі Штефанскірхе. Приїхав по нас і без зайвих балачок велів збиратися в дорогу.
Збиралися без зволікань. Їхалося важко. Війна. Щогодини бомбили. Але треба віддати належне німецьким саперним службам. Залізницю відновлювали дуже швидко. Нашим сьогоднішнім колійовцям повчитися б у них…
Доїхали до Кольміцберга, що в десятьох кілометрах від Амштеттена. Там нас уже чекала моя сестра. Далі вже весь час були разом.
Фронт щодень ближчав. А життя йшло своїм плином. Я працювала в бауера-австрійця. Житлом і харчем вся наша родина була забезпечена. Як на воєнний час, жили ми не так уже й погано.
Я сиділа на веранді, в'язала безрукавку. На вулиці бавилася малеча. Було дуже гамірно, бо у дворі вовтузилося понад десятеро дітей: мої, сестрині, господареві, діти якихось бауерових приятелів із Амштеттена. Цілий дитсадочок. Гра була в розпалі. Українські, німецькі, польські слова заповнили просторе подвір'я, що аж посвітлішало від дитячого щебету. Гуркіт моторів у небі заглушив безтурботне різноголосся. Велетенська чорна тінь нагло закрила всеньке подвір'я. Ескадрильї американських літаків несли свій смертоносний вантаж на приречені німецькі об'єкти. Гуркіт одинокого мотора просто над хатою не привернув моєї уваги. Дітлахи, тим паче, не зважали на нього, вибрикували собі безтурботно зеленим моріжком. Раптом величезної сили вибух підкинув мене в кріслі. Здалося, що труснуло всією планетою. По якійсь хвилі світом хитнуло вдруге, втретє… Жах втиснув мене в твердющу підлогу. Крісло, в якому мені так зручно сиділося досі, опинилося в мене на спині. Діти!? Після п'ятого страшенного вибуху запанувала жахлива тиша.
Навпомацки, заплющивши очі, дочовгала до дверей. Стояла на порозі, не відважуючись глянути на подвір'я, що лякало своєю мертвою мовчанкою. Нерозплющеними очима бачила на місці дитячого ігрища страшенну вирву. Про решту думати не хотілося. Жити також не хотілося… Зажмурившись, згадала всіх святих. Серце виривалося з грудей, поки розтулювала важезні повіки.
Дітей охопила поглядом усіх враз. Не своїх, Несторка та Любка, а всіх загалом, як на вузькому екрані. Дванадцятеро, як апостоликів. Стояли в чудернацьких позах. Личок їхніх не розрізняла. Навколо дитячих голівок світилися золотаві аури. А може, приверзлося?…
Будинок осів, дах перекосило, тріщини так густо розповзлися стінами, що здавалося, ось-ось розсиплються на порох. Однак все стояло й не падало. Із величезної воронки на краю подвір'я почулося жалісне бекання. Ягнятко витягали з глибочезної воронки всім гуртом. Ніяк не вкладається в голову, як воно туди потрапило й залишилося жити. Зі всіх людей, що перебували в той час на обійсті, не постраждав ніхто. Відбулися лише страхом. Домашня живність теж уся була ціла й непошкоджена. Випадок цей не ввіпхати в жодні логічні рамці. Інакше, як дивом, його не назвеш. На сусідське подвір'я згодом упала єдина бомба, та не вцілів ніхто. А тут — п'ять величезних бомб! За кілька днів стало відомо, що в літаку щось збавилося, і він чимшвидше позбувся небезпечного вантажу. Закони війни страшні й суворі.
З усіх околиць сходилися люди подивитися на нашу хату. Вибиті шибки, перекошений дах, потріскані стіни. Все це наочно слугувало переконливим доказом того, що всі, хто був у тому часі на обійсті, не повинні б жити. Але трапляються випадки, які не завжди можна пояснити сухою логікою, на щастя. Хату і все навколо неї оголосили святим місцем і збиралися прийти сюди з процесією. Але церемонії тій не судилося відбутися через перебіг воєнних подій.
До Амштеттена вступила совітська армія. Братові я порадила тікати. Сама залишилася. Сподівалася, що довідаюся хоч що-небудь про свого чоловіка. Австрійці дуже спокійно поставилися до наближення більшовиків. Стоять собі біля воріт в камізельках і капелюшках, попихкують люльками. Жінки навіть причепурилися. Чекають. Я їм кажу, дивіться, щоб потім не шкодували. Бо ви ще не мали нагоди пересвідчитися, що таке більшовизм. Тим більше, що німецькі солдати поводили себе на Сході не як цивілізовані вояки, а як дикі завойовники. Помста може бути жорстока. Ховайтеся, поки не пройдуть перші стежі, а тоді вже собі міркуйте, як поводитися далі. Не вірили. Не хотіли вірити в те, що «доблесні солдати» Рейху могли поводити себе так ганебно. Як не могли чи не хотіли повірити, що більшовизм — це той же фашизм, лише вовною догори. Зрештою, згодом таки повірили, але для багатьох то було занадто пізно.
Перші стежі з'явилися в Кольміцберзі пішки. Йшли неквапом, придивлялися пильно до всього. Розпитували, хто ми та що ми, звідки? Побачивши, що бідняки, пішли по багатих бауерах. Через якийсь час поназносили до нашої хати всякого домашнього скарбу: ковдр, коців, покривал, килимів, шуб. Мені то було дуже неприємно. Кажу: «Слухайте, повідносіть те все назад, непотрібне мені награбоване. Що я з цим усім робитиму?» Повіддавали ми награбоване добро австрійцям назад. З чистою совістю стали лаштуватися в дорогу додому.
У бауера попросили пару гнідих. Віддав із задоволенням, бо солдати не сьогодні-завтра конфіскують. Хай краще прислужиться добрим людям. З нами попросився в дорогу Геронім, хлопець, якого вивезли німці зі Східної України. Отаке мав чомусь чудернацьке ім'я.
Була я свідком зустрічі батька й сина. Старого німці вивезли на роботу ще десь на початку війни. Підтоптаний уже досить. А син — солдат. Дуже сердечно обнялися, розцілувались, стали балакати. Син радить татові чимшвидше їхати додому, бо мама й сестри чекають. Старий помовчав якусь хвилю, а тоді каже, що додому не верне, а поїде до Америки. Син визвірився, мало не бив рідного батька. Почав щось про свою комсомольську кар'єру розводитися. А був цей хлопець на диво жорстокий. Безжалісно й безпричинно вбив сусідську жінку-австрійку разом із дитям, пограбував усе її майно. Давав те майно татові, щоб відвіз додому. «По-комсомольськи» той солдатик учинив з усіма багатими людьми, що мешкали по сусідству. Пограбував у них все найцінніше, решту потрощив, ще й зброєю до очей тицяв. Лайдак був останній. Батько виявився куди поряднішою людиною. Перепросив, як міг, усіх, кого скривдив безбожник-син і подався до американців.
Весь наш чималенький гурт: я з двома дітьми, сестра з дитиною та Геронім умістився на великому кованому возі. Рушили з Богом у зворотню путь. Ризик був страшенний. Дороги заміновані. Часто-густо траплялися нерозірвані бомби. Багато людей, що як і ми, верталися фірами домів, підривалися. Ми остерігалися збочувати десь із битої дороги. Навіть траву коням на обочині рвали вкрай обережно. Бо в повітря можна було злетіти щомиті. Так доїхали до Будапешта.
