Перед від'їздом генерал Льошкай навчав нас, як діяти. Приїдемо на Закарпаття, перебудемо там воєнну колотнечу, а як фронт перейде, тоді можна буде повертатися назад до Березова. Так воно мало бути насправді і так мали ми пояснювати свою втечу більшовикам. Але не так сталося.

Коли ми через Рокиту дісталися до перевалу, а звідти міркували податися до Мількової родички в Хусті й там пересидіти, мадяри заборонили втікачам залишатися на Закарпатті: їдьте, мовляв, собі до Німеччини.

Перевал аж кишів утікачами від більшовицького «раю». Зустріли ми чимало знайомих. Були тут і священик зі Середнього Березова отець Тимощук, і сотник Курилюк, січовий стрілець…

Десь понад сотню возів зібралося тоді на Ясенівському перевалі. Вся ця валка рухалася на Закарпаття. Німецькі та мадярські жандарми провадили нас до найближчої станції, щоб поїздом відправити до Німеччини. Нікому не вільно було відлучатися від валки. Дозволили відходити лише мені з… коровою. І то лише з огляду на те, що мої маленькі діти залишилися в таборі. О, з тією коровою, то ціла історія! Я вставала ранесенько, напасала її, доїла. Поїла всіх маленьких діточок молоком. Ще всі спали, а я з коровою рушала в дорогу, перед тим довідавшись у мадярських старшин, де робитимуть постій. Бо хоч коні йшли кроком, корова за ними ніяк не поспівала. Так ми з нашою рогатою рятівницею пройшли через усе Закарпаття. На возі зробили буду з килимів та покривал, щоб рятувати діточок від негоди.

У Кошіце стали табором. Перехід через Карпати дався взнаки. Серед подорожніх почалася дизентерія. Особливо допікала хвороба дітям. Разом із ними страждали дорослі. Не обійшла пошесть і моїх хлопців. Нестор ще трохи тримався, а Любко був дуже хворий.

У лікарні, куди ми з мамою принесли слабих дітей, трапився добрий лікар, словак. Оглянув малечу і каже, що Любко до Німеччини ніяк не дотягне. Залишатися тут змоги не було, не дозволяли мадярські власті. Виручив людяний лікар. Прилаштував нас із мамою працівницями при лікарні, щось на зразок няньок. Правда, трудилися ми в різних місцях. Діточки лікуються, а ми з мамою працюємо. Стараємося з усіх сил. Бідували. Всі наші, у тому числі й мій брат, поїхали до Німеччини, а дві замучені тяготами жінки зосталися в незнайомому місті, серед чужих людей, із хворими дітьми.

Любко, меншенький мій, помирає. Сестра-жалібниця, черниця, розраює мене. Намагається втішити тим, що похорон зроблять дуже гарний, дитинка стане ангелятком. З усіх сил старається добра закінниця полегшити мої страждання. Мадярка, але говорила перфект по-німецьки. Я теж добре знала німецьку мову. Хоч які лагідні й заспокійливі були слова доброї жінки, мене вони нітрохи не заспокоювали і слухати їх я не бажала. Як закричу: «Ні!» і бігом до лікаря. Робіть усе можливе, лише б моя дитинка жила. Малят повмирало на той час дуже багато.

Лікар узяв пробу крові в мене й у Любка. Пощастило, групи співпали. Посадив мене швиденько в крісло, ввіткнув у вену зігнутої руки грубу голку. Після того, як дванадцята пробірка наповнилася моєю кров'ю, я підвелася. Стою ледь тепла, ноги, наче поприлипали до підлоги, у голові паморочиться. але питаю лікаря, чи вистачить крові. Готова була віддати всю її, лише б урятувати синочка.

Дуже вболівав за мою дитину медбрат Лаціс. Малят любив надзвичайно. До мене також ставився прихильно. Коли лікар робив дитині переливання крові, Лаціс підтримував мене морально, як міг. Якщо дитячий організм прийме мою кров, то є в Бога надія, що Любко житиме. Було тоді моєму безталанному дитяті близько двох рочків.

Цілу вічність просиділа в лікарському передпокої у напівзабутті. Нарешті лікар виносить на руках зі свого кабінету мою дитинку. Серце моє, що перед цим гупало на ціпу лікарню, зупинилося. Бачила тільки біле тло лікаревого халата, а на ньому — жовтувату пляму дитячого личка. Ноги мої намертво приросли до підлоги. Враз Любко підвів голівку й посміхнувся до мене. Найбільшим багатством світу не втішилася б я так, як цією кволенькою дитячою усмішечкою. Я плачу, лікар-словак схлипує, а найдужче ридає медбрат Лаціс. Що то за добрі й порядні були люди. Стоїмо в передпокої, від сліз одне одного не бачимо. Лише дитина усміхається, крутить нетерпляче голівкою, щось лепече весело. Подивився б на цю сцену хтось збоку…

Любкові помало легшало. Нестор уже давно оклигав. Проте лікар не спішив виписувати з лікарні здорового хлопця. Хотів, щоб він морально підтримував братчика. Отакі чуйні й розумні трапилися нам люди. Поклали обох хлопчиків на одне ліжко, бо з місцями в шпиталі було сутужно. Навколо війна, розруха, голод, ненависть, а вони так глибоко вникали в долю чужих їм людей. Людина за будь-яких обставин спроможна залишатися людиною.

Настав нарешті час виписувати дітей із лікарні. Зволікати далі було вже просто неможливо. Ми з мамою працюємо нелегально. Хоронитися стає щодень важче. Головний лікар — страшний шовініст. Як щось запідозрить, не дай, Боже, буде лиха година і нам, і нашим заступникам.

Цілі дні ми з мамою та малими діточками проводили десь у скверах та парках, а вночі лікар та медбрат впускали нас до приміщення, яке мало щось спільне з теперішнім нашим дитячим садком. Благородні й ризиковані були люди, які допомагали нам тої нелегкої години. Та найдужче й досі вражає мене те, що нас ніхто жодного разу не заклав…

Більше за щоденні муки фізичні, діймали мене переживання моральні. Невідання про день завтрашній глибока тривога за чоловіка. Чи живий? Усе це гнітило надзвичайно. Але треба було тримати себе в руках, бо під моєю опікою діти, мама. Дні нашаровувалися один на один, а несолодкому нашому буттю, здавалося, не буде просвітку.

Не дивно, що довго залишатися непоміченими в невеликому місті нам не вдалося. Нашим жіночо-дитячим гуртом зацікавилися. Якось у сквері підійшла до нас молоденька мадярочка і запропонувала нам помешкання. Отак просто, підійшла і стала просити поселитися в неї. Хату має простору, живе в ній сама. Диво господнє!

Умови царські. Кімната світла, тепла. Їсти-пити маємо що. Рай земний та й годі. Але я міркую собі вже про будучність нашу. Мушу шукати брата, сестру. Треба їхати до Німеччини. Бо прийдуть совіти, а ми розкошуємо собі в мадярки. Що буде з нами?

У Кошіце вдалося виробити необхідні папери на виїзд до Німеччини. З тоболами, торбами й дітлахами на руках, нам з мамою було дуже важко пропхатися до вагона. Пробилися якось, примостилися в кутку. Дорога була надзвичайно тяжка й небезпечна. Потяг більше стояв, аніж їхав. Польські партизани, очевидно, ті, що із Армії Крайової, підривали рейки щокілька кілометрів. Часто бомбили літаки.

З великими потугами доїхали до Кракова. Звідти на Закопане. Дорога та стерлася в пам'яті. Пам'ятаю лише виразно, що була дуже виснажлива.

Я уродженка Закопаного. Швидко законтактувала з місцевими поляками, бо говорила натурально по-польськи. Вони перевірили моє вміння вправлятися зі скрипкою. Гра припала їм до вподоби. Впросили мене залишитися скрипачкою в ресторації. Дали помешкання. Харчунок для нас усіх брала на роботі. Люди, які заопікувалися мною, були польськими партизанами, але не пробільшовицькими, а «акістами». Я не скривала свого походження, як і своїх поглядів. Розповідала про чоловіка, який воює в УПА. Поляки з розумінням і симпатією ставилися до мене. «Нєх пані зостає у нас», — казали. Тим більше, що скрипач їм був крайнє потрібен.

Як би там добре не було нам серед поляків, мене все ж не покидала настирлива думка про чоловіка та брата. До Омеляна було далеко, а ось до брата можна доїхати. Після недовгої ради і ще коротших зборів ми з мамою та дітьми рушили далі.

Приїхали до Дрездена. Ніч, хоч око виколи. На станції метушня, шум, гамір… Постійні алярми. Треба хоронитися десь від бомб. Але куди сховаєшся на вокзалі?

Із Дрездена ми потрапили до невеликого містечка Кроссенмюльде. Випало мені працювати на папірні. Жили в гуртожитку, у фінських будиночках. Другого дня в компанії таки, як і я подалася на роботу. Мама й діти зосталися в будиночку.