На роботу розподіляв єврей Котляр. Мені дісталася найважча ділянка — різання льоду. Начальник КВЧ намагався відстояти мене, скрипачка, мовляв. Не вдалося йому… Кілометрів вісім гнав нас конвой пішки до річки. Там довбали в товстій кризі діри, далі пилою вирізували великі брили льоду й вантажили їх на сани. Шургаємо пилою вниз-вгору, вода хлюпає на валянки-бурки, ноги мокрі, дубіють. Закоцюблі руки ледве втримують пилу. Тіло проймають дрижаки від непосильного навантаження. Зупинишся відпочити, і вже тремтиш від холоду. Пританцьовували на мокрій кризі, щоб хоч трохи розігнати кров у ногах і врятувати їх від цілковитого обмороження. Хоч цього, зрештою, не вдалося домогтися нікому. Всі дівчата там пообморожувалися, позастуджувалися, понаживали собі сотні болячок на все життя. Інколи хотілося сісти кудись між крижані брили, й перетворитися в якусь із них, лише б не мучитися далі. Піднімала лише боязнь, що ампутують обморожені ноги або руки, а вдома малі діточки. Яка їм поміч від матері-каліки? Згадка про синочків зігрівала душу й не давали закоцюбнути охлялому тілу, заставляла думати про майбутнє. А воно, те майбутнє, таке примарне, таке далечезне. Двадцять п'ять голодних і холодних років — то вам не жарти. Нелегко вижити в неволі. Частенько задавалася питанням: А що зробив би на моєму місці Омелян? Вижив би. Безумовно. Рук не склав би. Зберіг би себе для дітей, для України. Зло не вічне. Побачу своїх соколиків. Пташиною полечу в рідну сторону. Боже, поможи вижити в цій страшній неволі!
Вранці кожна діставала пайку хліба. Щоб не замерз, клали той кусник у пазуху. Полуднували глевким хлібом, заїдали снігом. Вечеряли смердючою баландою. Не розжирієш на таких, з дозволу сказати, харчах. Ніколи не була гурманкою чи ненажерою, а в таборі почали мені снитися столи з різноманітними наїдками. Начальство намагалося витравити з нас усе людське, довести до тваринного стану. Ми опиралися. Ми не здавалися… І перемогли. Усі мої подруги по неволі були й залишилися порядними людьми. Хотіла б я тепер подивитися на всіх отих захарових, кольцових, нєпринцевих… Чи носить ще їх свята землиця? Ким стали вони? Чи мучать їх докори совісті? Чи покаялися на старості літ? А може, це вони закликають виходити з окопів? Що ж, виходьте, недолюдки. Ми готові. Більше не будемо безмовними рабами. Ніколи!
З приходом весни погроза табірного недоумка: «Подожди, попадешь на лед!» втратила свою актуальність. Весняні бурхливі води понесли уламки криги в невідому далечінь. Але зостався табір, зосталася неволя, зосталася каторжна праця.
Нас чекали сільськогосподарські роботи. Сапали картоплю. Хоч робота ця теж не з легких, бо на порожній шлунок будь-яка праця не на радість, я все-таки знов узялася за самодіяльність. У таборі було чимало дівчат із наших країв, особливо, моїх львівських подружок. Зустріли вони мене в штики. «Галько, ми вже чули й знаємо, що ти витворяєш. Як можеш тут виступати на сцені ще й дівчат залучати до цього неподобства? Що ти витворяєш? Побійся Бога!» Ледве переконала своїх опоненток що справа ця потрібна, бо ж репертуар у нас, здебільшого, з українських пісень. Дали ми шевченківський концерт, відсвяткували багато українських свят. Доводилося іноді заспівати й «Смело, товарищи, в ногу…», але робилося то від напасті. Швиденько відмелькаємо непотрібну більшовицьку пісню й беремося за наші. Скільки корисного зробили ми з дівчатами. Це що, не рахується? Переконала таки. Старалася не задля якоїсь власної вигоди. Вони це добре бачили. А були серед них і пані Барвінська, і Степанівна… Знали, що не маю жодних пільг у таборі, самодіяльністю займалася після тяжкої праці. Одне слово, дівчата мої зм'якли. Стали навіть допомагати. Хочу сказати, що всі вони діставали посилки. Організація про них не забувала. Мені ж ніхто нічого не присилав.
Була в нас чудова оперна співачка з Києва — Галя. Прізвище, на жаль, стерлося з пам'яті. Дуже свідома й гарна людина. «Наталку Полтавку» всеньку напам'ять знала. Вирішили ми з нею поставити виставу. Поназносили нам дівчата запасок, хусток, рушників… І хоч хата Наталчина за п'єсою досить скромна, ми на те не зважали, декорували її дуже пишно й багато. Була то радше галицька, аніж полтавська хата за декором. Вистава вдалася нам на славу. Особливу бурю захоплень у глядачів викликала Олійник, яка грала виборного. Родом була молодиця з Львівщини, а ось імені вже не згадаю. Говорила вона низьким альтом. Глядачі ніяк не хотіли повірити, що то не чоловік. Оркестр творив просто диво. На скрипках грали Генця Хом'як і я, пані Барвінська — на фортепіано. Ще були мандоліни, інші інструменти. Всі мелодії я розписала, зоркеструвала. Тим складом виставу можна й нині показувати на будь-якій сцені. Дівчата були напрочуд інтелігентні й мали пречудові голоси. Галю (Наталку) просто носили на руках. Я боялася лише, аби їй ребер не потовкли у тій колотнечі. «Наталку Полтавку» нам довелося ставити двадцять один раз. Сприймали виставу всі: росіяни, естонці, литовці, білоруси, не кажучи вже про українців. У клубі-їдальні збиралася просто таки неймовірна кількість бажаючих прилучитися до світу мистецтва. Недавні суворі й категоричні мої опонентки щосили проштовхувалися до залу, щоб ще і ще раз подивитися виставу. Пані Галя Степанів (Степанівна) стала на мій бік. Пані Барвінська взялася мені допомагати безпосередньо і доброю порадою. Одне слово, я зі своєю справою отримала цілковите визнання. Весь табір виспівував у вільну хвилину «Віють вітри, віють буйні» та «Всякому городу нрав і права». Люди аж наче віджили.
«Ой не ходи, Грицю» поставили після «Наталки Полтавки». Успіх був неменший. Наколядувалися за всі роки неволі. Це при тому, що у виставі колядки є лише в першій дії. Ми ж включили понад десять колядок. Лише на одну «цензор» — начальник КВЧ — не дав згоди. Була то колядка «Ой видить Бог, видить Творець, що мир погибає». Читає він ту колядку й бурчить: «Грабец, что это такое? Почему мир погибает? Что-то здесь не так». Як я його не переконувала в «лояльності» колядки, таки не погодився включити її до вистави. Хоч ми колядували такі колядки, що за кожну мені могли «накрутити» по кілька років. Проте москалі на них, на щастя, не дуже розумілися. Декорації до вистави зробила одна естонка. Намалювала так, що очей не відірвеш. Їй би в столичному театрі працювати, а не вдовольняти забаганки придуркуватих тюремників.
Дівчата остаточно визнали, що моя праця корисна. Стали допомагати. Особливо відчутна була їхня матеріальна допомога. Завжди ділилися зі мною присланим їм із рідних країв. Не забували й про інших стражденних. Щоб не склалося такого враження, що ми там розкошували, скажу, що в посилках приходило дещо з продуктів, дрібного одягу… Але в умовах голодної імперії ГУЛАГ навіть цибулина здавалася нам незбагненною розкішшю, не кажучи вже про пригорщу якихось круп. Добрі мої краянки врятували мене від цілковитого виснаження. Я ж бо після тяжкої праці замість відпочинку займалася самодіяльністю. Це в нормальних умовах вимотує, а що вже казати про табірні. Втім, може, саме завдячуючи мистецтву, вижила в тому пеклі.
На той час я вже зібрала чудовий чотириголосий хор. Земля українська споконвіку співуча. «Воркутлаг» та інші «лаги» зібрали чи не весь цвіт український, у тому числі, й артистичний. Вибирати було з кого. Хор мав добру опінію в усіх довколишніх таборах. А було їх дуже густо. Стали ми їздити на так звані самодіяльні зльоти. На одному з масових зібрань у якомусь таборі до мене підійшов чоловік і передав вітання від доктора Барвінського, попередньо пересвідчившись, що я та сама «пані Галі».
З Барвінським у таборі обходилися дуже жорстоко. Як свого часу царські чиновники з Тарасом Шевченком. Йому заборонили навіть підходити до фортепіано. Для нього це значило бути похороненим живцем. Страждав неймовірно. Бо крім заборони грати на улюбленому інструменті, мав ще й заборону писати ноти. Але навіть у тих нестерпних умовах зумів створити кілька талановитих речей. Фантазію для скрипки та фортепіано присвятив мені. Підписана вона була «В. Васильченко». Проте я не могла виконувати її в таборі, бо не було умов для щоденних вправлянь зі скрипкою. Після звільнення передала цей чудовий витвір майстра до Львівської консерваторії для майбутнього музею Василя Барвінського.
