— Доброї ночі, синьйоре Аральдо! — кланяється Фантин.

Привид вдивляється в прибульців великими блискучими очима. Щоки його ретельно виголені, біля перенісся та на лобі — глибокі, різкі зморшки. Вузькі губи розтягуються в добродушній усмішці, проте випнуте вперед підборіддя і гострий ніс надають їй зловісного відтінку.

— Доброї ночі, малий. Радий тебе бачити. — Голос привида звучить лагідно, одначе лагідність ця нагадує подушечки котячої лапки. А ось і пазурі: — Та хто це з тобою? Хіба не знаєш: кожен, хто порушить спокій усипальниці роду Арігуччі, мує бути покараний?!

Авжеж знає. Мабуть, на те й сподівався, привівши сюди Оберто.

Дурник.

Але додумати магус не встигає — із Фантином він розбереться згодом, а поки що є невідкладніші справи: привид синьйора Аральдо уже запустив у його свідомість свої чіпкі пальці.

Це, звичайно, такий словесний образ: звідки б узялися пальці в безтілесної істоти? Привиди діють інакше: замість втраченої тілесності набувають можливість впливати на те, що бачить, чує, відчуває жива людина. По суті, кожен із нас обмежений власними органами чуттів, магуси це усвідомлюють краще за інших — і знають, наскільки залежні люди, їхні уявлення про навколишній світ, від очей, вух, язика. Позбав людину всього цього — чи багато знатиме вона про те, що діється довкруж?

А якщо не позбавляти? Якщо підмінити одні відчуття іншими?

Привиди (і, до речі, магуси теж) саме так і діють. Вони змушують людину сприймати неіснуючі, вдавані звуки, запахи, дотикові відчуття. Ясна річ, люди бувають різні: одним простіше передати відчуття звуків, іншим — запахів, а хтось узагалі «непробивний» для будь-якого впливу ззовні.

Проте синьйор Аральдо вже знає, що супутник Фантина — не з останньої категорії, адже він почув слова, «сказані» засновником роду Арігуччі. Отже, такому впливу піддається.

І тепер привид штурмує свідомість Оберто легіонами образів: біль від розжарених голок, гіркота жовчі, ревище всіх демонів пекла, безодня, що раптом ошкірює біля ніг магуса свою ненажерливу пащеку, вивергаючи тяжкий сморід брудних казанів, лайна, гнилих тіл!.. — усе це синьйор Аральдо кидає на небажаного гостя, ніби хвацький шахрай — віяло карт: «Походимо з найментого козиря. А тут поб’ємо валетом. А далі — з туза! А з козирного туза!»

Красиво грає, шельма, переконливо!

Однієї тільки карти немає у синьйора Аральдо в рукаві, однією властивістю не володіє він — а втім, і ніхто із духів.

Не можуть вони передавати живим людям відчуття страху. Наслати страхітливі картинки, звуки, запахи — легко, але лякається при цьому сама людина.

Або не лякається.

Магуси, приміром, до таких атак на свідомість привчені й уміють вчасно «закритися». При потребі — ще й дати капосному жартівникові, так би мовити, по руках.

— Йой! — тонко вищить синьйор Аральдо. — Егей, люб’язний, не треба так! Я ж не знав!

Скрегіт зубовний і полум’я пекельне вмить щезли. І сморід розвіявся. І безодня — дивись-но! — затяглася, немає її, лише підлога кам’яна, трохи волога та в міру брудна.

— Чому ж ти, малий, не сказав, кого з собою привів? — докірливо вигукує синьйор Аральдо. — А ви, месере, вибачте мене. Слід було старому бовдурові розгледіти, хто завітав у гості!

— Нічого страшного, шановний Арігуччі. Хто не помилявся в цьому житті?

— І в цьому, і в іншому, — сміється синьйор Аральдо. — Поки помиляємося — живемо, чи не так? Але скажіть-но, люб’язний, ви що, теж подалися у «віллани»? Простіть мені невгамовну і, може, невиправдану допитливість, але тут так нудотно, і поговорити нема з ким — самі покійники, такі, як і я, ми да-авно всі кістки одне одному перетовкли… а розмови? — Синьйор Аральдо скрушно хитає головою: — Ну про що, скажіть на милість, можуть говорити двоє старих засновників знатних родів? Правильно, саме про занепад: кишка тонка, кров — не кров, а водиця, колишні доблесні звершення навік залишаться недосяжним стрімчаком для наших нащадків…Адже, месере, ми — Арігуччі, Пітті, Карнесеккі — ми самі, власними руками і головою, робили собі ім’я, накопичували статки! Я, вірите, знав одного теслю, його звали… дай Боже пам’яті… Томмазо? так, Томмазо Гвідотті — то він разом із моїм дідом входив до міської ради Фьйоренци, а вже його син вибився у гонфалоньєри справедливості! Уявляєте, які часи, які можливості, люди які!.. Тоді від кожної муніципальної «компанії» пополанів у радники обирали всього… скільки ж? — хмурить лоба привид. — Чи то по шість, чи то по сім… ех, пам’ять уже не та!.. та, зрештою, це не суттєво, головне, що раніше син простого теслі — уявляєте?! теслі! — ставав шанованою людиною, міг досягти таких вершин — а тепер? Я питаю вас, месере, куди ми котимося? Мої прапрапра… — синьйор Аральдо ревно загинає пальці, але збивається і махає рукою: — Словом, мої нащадки — вони ж нічим не цікавляться, окрім куртизанок і карт. Ви не подумайте, я не святенник, я і сам до куртизанок ставлюся цілком прихильно, але все-таки Господь розмістив нашу голову вище, ніж… гм… те, чим зазвичай керується сучасна молодь. І уявіть, споглядаючи за іншими нащадками знатних родів, я можу лише пишатися, що мої хоч не скотилися до самого дна! А зараз бачу магуса, котрий прямує разом із неперевершеним «вілланом» західного узбережжя до маєтку Цинікуллі. Як вважаєте, що я мушу відчувати?

— Подив? — намагається вгадати Оберто.

— Задоволення, месере, за-до-во-лен-ня! — синьйор Аральдо прицмокує і, здається, ось-ось затанцює від надлишку почуттів. — Розважте самі: нарешті, після стількох років, цей пройдисвіт звернув на себе увагу законників!.. Нарешті мерзотник відповість за все!

— Ви про синьйора Леандро чи…

— Який ще синьйор Леандро? — не зрозумівши, кліпає очима шановний Арігуччі. — Ах цей, нинішній глава сімейства! Облиште, месере, я ж казав: теперішні не рівня попередникам. І хоч рід Цинікуллі завжди мав слабкість до жінок, куди там нащадкам до Бенедетто Цинікуллі! Ото був бабій!..

— Закон, здається, не дуже суворий до любителів плотських утіх, — Оберто всміхається самими краєчками вуст, але синьйор Аральдо це помічає і шалено махає руками: — О, месере, не лукавте, прошу вас! Усі ми не без гріха, але старий Цинікуллі заткнув би за пояс будь-кого з теперішніх дамських підлесників. І головне — його плодючість увійшла в легенди, в них же і герб — ха-ха! — мав відповідне зображення! І коли Цинікуллі замовляв собі персні, аби потім роздавати безцінним нащадкам, зробив не один, не два — цілих дев’ять штук!

— Дев’ять, кажете?

— Саме так! І були часи, коли на всіх чистокровних Цинікуллі їх не вистачало.

Оберто задоволено мружиться:

— Але часи змінилися, якщо я правильно вас зрозумів. Сімейства нікчемніють — і Цинікуллі не виключення. То чому ж Граціадіо — він же нащадок, чи не так? — не носив свій перстень? їх було дев’ять, синьйор Леандро мусив один пожалувати синові, а решту зберігати в заповітній скриньці, в своїй бібліотеці, звідки їх нещодавно викрали, усі дев’ять. Як же так?

— Цинікуллі завжди були трохи того, з дивинкою. Звідки мені знати, що коїться в їхніх головах і чому вони вчинили саме так?!

— Даруйте, синьйоре Аральдо, вибачте, месере, — подає голос Фантин. — Якщо ми збираємося потрапити… туди, куди йшли, то варто поквапитись.

— Так-так! — старий Арігуччі робить припрошувальний жест. — Ось цей, малий.

Коли Фантин зрушує вказаний камінь в кладці, одна з плит біля його ніг зі зловісним скреготом відсувається вбік, під стіну. На місці плити чорніють круті сходинки.

— Потаємний хід, — констатує Оберто. — І вийдемо ми?…

— Уже поряд із віллою Цинікуллі, — гордовито повідомляє синьйор Аральдо. — Сподіваюся, ви зробите, що треба, панове, і ця сімейка одержить належне! Між іншим… гм… месере, чи можу я попросити вас про одну маленьку послугу? Чи не завітаєте ви колись до мене в гості — сюди, в будь-який зручний для вас час?

Оберто, котрий і сам збирався напроситися, погоджується.

Вони удвох із Фантином спускаються сходинками — нижче й нижче, позаду синьйор Аральдо задумливо дивиться їм услід; нарешті «віллан» натискує на якийсь важіль у стіні, і плита над їхніми головами з тим самим нестерпним скреготом стає на місце.