Гермар звинувачував у всьому підступного Вугра, який, на його думку, і підбурював команду на злочини, однак Оберто уявляв собі все інакше. Навряд чи одна людина, навіть маючи надзвичайний ораторський хист, могла б навернути два десятки бувалих у бувальцях моряків на те, що самі вони не готові здійснити. Тим більше (і Гермар це визнавав), Вугор не був чаклуном, користувався тільки силою переконанння.

Так чи інакше, але незабаром після нападу на «Пенелопу» «Цирцея» стала справжнім корсарським судном. Завдяки обачливому Вугреві команда примудрилася вижити у перші, найважчі тижні. Заходячи у порт, вони робили вигляд, що, як і раніше, торгують оселедцем (який відбивали у інших суден), вони поступово вчилися всім тонкощам розбійницького ремесла, але ще намагалися не втрачати людську подобу і досі запевняли себе, що настане день, коли вони залишать корсарювання.

«Душі неабияк прогнили у них, але все-таки здорове ядро залишалося. До тих пір, поки Вугор не підкинув їм ідею торгувати людьми. Заявив: розплющіть очі, ми ж своїми руками пускаємо на дно найдорожче, що є на тих кораблях, які обробляємо! Гроші, товари — так, це добре, але залишаються люди. Невже вам до серця різати горлянки тим, хто здається без бою? Невже вам легше пустити їх на прогулянку дошкою над хвилями, ніж продати в рабство туди, звідки їм не буде вороття? Так вони не зможуть видати нас, але залишаться живими.

Вугор умів переконувати!

Ти, певно, не відчуваєш, людино, як смердить вся „Цирцея“, від кінчика бушприта до керманичевого весла, від „воронячого гнізда“ до трюмів. А вона, повір мені, просякнута клейкою тугою, в’язким жахом, гірким відчаєм тих, кого возили в кайданах ці… дони удачі, як вони називали себе — покидьки! — от як їх слід було б називати! Один Вугор, звичайно, в усьому не винний, але він підштовхнув, а вони покотилися — нижче і нижче, з людей — у потвори, от на кого вони перетворилися за рік плавання на „Цирцеї“.

… А я все спав, людино. І снилися мені страхіття, вони засмоктували мене в чорний, бездонний вир, і нитка мого життя стоншила до того, що я почав вірити, буцім усе, що відбувається уві сні, я переживаю насправді. Ще трішки, людино, і я б не прокинувся, іще трошечки…

Але та жінка… Сама того не знаючи, вона врятувала мене.

Шкода, що для цього їй довелося померти».

У благородних хижих птахів є правило: ніколи не полювати на здобич поряд зі своїм гніздом. У «благородних донів» з «Цирцеї» було схоже правило: не займатися «промислом» у портах, куди вони заходять відпочити і поновити запаси провізії. Наприклад, в Альяссо.

Лише один-єдиний раз вони порушили це правило — надто вже великою була спокуса! Один-єдиний!.. — і він став фатальним для всього екіпажу.

Почалося, як воно і буває, з жінки. Трапилася одна: підійшла тихесенько, перепитала, коли відпливають. Вугор ще покепкував, мовляв, і не сподівайся, на борт не візьмуть, жінка на кораблі — завжди до біди. Вона знову запитала, чи правда, що завтра зранку відпливають. Ну так, відповідали їй, а тобі що до того?

«Продати хочу дещо».

І показала перстень.

Шкіпер покрутив його в руках, помацав і повернув: дешевина, до того ж напевне крадена.

Вона почала вмовляти, її відштовхували, сміялися, не хотіли слухати. Знали, що нікуди не дінеться. Бо до них прийшла: отже, в Альяссо нікому продати цей свій перстень не може.

Вона, як і слід було чекати, не відставала. Збили ціну втричі проти тієї (зізнатися, мізерної), яку вона заправила спершу.

«А ще такі ж візьмете?»

«Скільки?»

Вона затнулася, наче щось вирішувала для себе, щось важливе. Потім твердо мовила: «Сім».

«Ну, приходь увечері… знаєш куди. Зараз у тебе купувати нічого не будемо, а раптом ти підіслана. Спершу продаш, потім донесеш», — і нахабно переморгувалися у неї за спиною. Знали, що прийде — покомизиться, повіднікується і зробить усе, як наказали.

А персні знатні були, це вони одразу збагнули, тому і вирішили порушити правило своє залізне: жодних справ у «домашніх» портах. З іншого ж боку, і ризику ніякого: прийде дівуля вночі, ніхто ні про що і не знатиме. До речі, шкіпер звелів простежити, і Вугор простежив: працює вона служницею, чоловіка в неї нема; не схоже, щоб була підіслана місцевою владою. Все чисто.

А перстеньки — знатні!

Вона справді прийшла, тільки трохи припізнилася. Кеп послав двох, щоб на шлюпку взяли і доставили на борт — ті вже збиралися повертатись, коли нарешті з’явилася. Висварили, допомогли залізти, повеслували потроху. На той час, звичайно, всі знали, чим скінчиться, навіть якщо вголос іще не вимовляли цього. Принцип простий: чим менше свідків — тим менше ризику. Народ — він мудрий, не даремно прислів’я склав про «кінці у воду».

Вчинили все за прислів’ям. Хоча не обійшлося без накладок.

Спершу думали закувати в кайдани, кляп у рот, у мішок якийсь засунути, поки із гавані не вийдуть — ну а потім, за заведеним порядком, здати знайомим работоргівцям. За таку кралю, хоч худенька та трохи бліднувата, багато б виручили.

Не вийшло. Коли вона збагнула, до чого ведеться, наче збожеволіла! Сама у воду кинулася, ніхто зупинити не встиг. Шкода, звичайно. Могли такі грошенята отримати, та, певно, судилося їй утопитися. Вночі, в одязі, в холодній воді — ні, там би і бувалий у бувальцях моряк навряд чи виплив би, що вже про таку говорить…

Вугор усіх заспокоїв, шкіпер підтримав: нема чого метушитися, ніхто ні про що не дізнається. А завтра ми уже будемо далеченько.

Зранку його передбачення не виправдалися: «Цирцея» сіла на мілину, для ремонту потрібна була дзвінка монета, коштів не вистачало, і зрештою вирішили один перстень продати.

Ну а чим усе скінчилося — про це тепер кожен знає.

— Крізь сон, крізь тужаві нашарування кошмару, я, людино, почув її передсмертний крик відчаю. І було щось іще… я не дуже втямив, що саме. — Клабаутерман переривається, але не відсьорбує із горняти, а просто мовчить, втупивши погляд кудись перед собою. Забувшись, він «пливе»: риси його обличчя і форма тіла знову більше нагадують звірячі, ніж людські.

Оберто не квапить його, він покірливо чекає продовження. А сам подумки складає у єдиний ланцюг все, що бачив, чув, про що дізнався.

Кінці не сходяться.

Він іще не впевнений, що знає, чому до міста завітали ресурдженти. Він і не підозрює, де знаходяться два відсутні персні. Але більше, ніж запитання про те, що уже сталося, Оберто хвилює те, що повинно статися.

— Щось дивне відбулося тієї ночі, — несподівано каже Гермар. — Так, от найправильніше слово: «дивне».

— Ти про самогубство тієї жінки?

— Якби я знав, я би так і сказав, — бурчить клабаутерман. — А я не знаю. Але повір, одного самогубства було б мало, щоб висмикнути мене з того кошмару. — Він мерзлякувато знизує плечима і ледь чутно шипить, наче заново все переживає. — Словом, я прокинувся, виявив те, що виявив, і вирішив як слід їх провчити! Вранці я спрямував «Цирцею» просто на скелі… далі ти знаєш.

— Ясно, — плескає себе по коліну Оберто. — Ну що ж, ти виконав свою частину угоди, дякую, Гермаре. Черга за мною. Наскільки я розумію, ти більше не здатен плавати на «Цирцеї» — і, отже, тебе треба переселити на якийсь інший вітрильник…

Клабаутерман тільки встигає кивнути — і одразу ж підскакує, перевернувши горня і розливши залишки вина. Він миттю набуває тваринної подоби й, упавши на всі чотири, одним стрибком злітає по щоглі нагору, звідки й кричить, тихо, але загрозливо:

— Чого прийшов?!

— Я до месера, — задиркувато пищить знизу знайомий голосок. Запалюється погашений ліхтар, і в його світлі видно худеньку фігурку Малімора. — Месере, — кличе він і махає рученятами, — месере, я до вас, із повідомленням!

— Кажи.

— Мені барабао розповів про те, що відбувається. Я вирішив приглянути за спадкоємним… тобто за бастардом… коротше, за Фантином. А він, месере, у самісіньке пекло поліз! До ресурджентів! Вони його катувати зібралися… от-от почнуть, месере!