Вечоріє, в монастирському садку множаться і довшають тіні, але падре Тімотео досі стоїть спиною до допитуваного, плечі наставника розправлені, і він нічим не виказує втоми, наче розмова почалася щойно, а не триває від самого полудня.

— А тепер я хочу почути докладніше про те, коли саме ти зробив свій вибір.

— Я уже пояснював…

— Не мотиви. Момент, після якого ти вирішив піти, — карбує кожне слово наставник. — Починай.

— Це сталося в ювеліра, — зізнається Оберто. — В Альяссо мені кілька разів довелося порушити закон: я злочинно потрапив на віллу подести, погодився співпрацювати із привидом злодія, збирався змовчати про те, що маестро Іракунді зробив один фальшивий перстень і віддав його стражникам разом із шістьма справжніми. Саме на цьому він і попався: синьйор Бенедетто з’ясував, що із семи один підроблений, повідомив мені, а я із допомогою Татуся Карло знайшов ювеліра. Натис на нього — той погодився виготовити ще кілька фальшивих перснів (і, звичайно ж, повернути той справжній, який залишив собі). Він знав, що я прийшов з відома дона Карлеоне, тому не насмілився шахраювати. А от я… Я, отче, двічі піддавався спокусі і був ладен всерьйоз порушити закон — як вважав, обидва рази для того, щоб перемогла справедливість. Перший — коли міг видати підроблені персні Іракунді за справжні і таким чином хоча б на час убезпечити життя близнюків і Фантина. Зрештою синьйор Бенедетто виявив би підробку, але навряд чи — швидко, бо він довіряв мені і знав: законники не брешуть.

— Одначе ти не став брехати синьйорові Бенедетто.

— На жаль.

— А другий випадок?

— Друга спокуса виникла, коли я подумав, що дон Карлеоне, хоч-не-хоч, злодій. Я міг би підкласти персні його кісткоохоронцям і «голосу» — і нацькувати на них стражників, звинувативши цих людей у крадіжці коштовностей, а потім шепнути кілька слів ресурджентам, коли з’ясувалося б, що кісткоохоронці і Vox допомагали незаконно воскрешенному привидові.

— Тож, ти двічі міг здійснити, але не здійснив протизаконне діяння. То в чому справа? Ти ж обидва рази обрав правильне рішення.

— Справа не в самому рішенні, отче, а в тому, чому я вчинив саме так. Я вважав несправедливим поводитися підступно із тими, хто допоміг мені, — всупереч формальним резонам, хоча й розумів, що таким чином позбавив би західне узбережжя від украй небезпечного злодія, який спромігся перетворити окремі незаконні «промисли» у цілісну, добре відпрацьовану систему. Стосовно ж синьйора Бенедетто… я відмовився від першого варіанту на користь іншого, який, на мою думку, більше сприятиме встановленню справедливості. Хоча він, отче, так само незаконний, як і перші два.

— Це пов’язано із магією?

— Жодним чином.

— Тоді можеш не розповідати мені, що ти там таке вигадав.

І знову падре Тімотео занурюється у тверду, немов панцир, і гостру, як спис, мовчанку.

Оберто терпляче чекає.

…персні, персні, де на печатці — кролики і шпаги. Ще не один раз вони зустрінуться Оберто — у найрізноманітніших ситуаціях, в різний час і в різних місцях.

За кілька років після подій в Альяссо він дізнається, що ювелір Тодаро Іракунді казково розбагатів, навіть спромігся купити собі право на родинний герб. Для більшості залишиться таємницею за сімома печатками, як талановитий, але все-таки не настільки високооплачуваний маестро спромігся здобути своє багатство. Мало хто пов’яже багатство Іракунді з появою в Альяссо великої кількості перснів, які зовні нічим не відрізнялися від справжніх, але — були підробленими, причому із кроликами і шпагами на печатках. Оберто ж тільки всміхнеться, дізнавшись, що на гербі синьйора Іракунді зображені, зокрема, десять перснів.

Другий, менш приємний випадок станеться уже через сім чи вісім років після подій в Альяссо. На той час історія з перснями набуде анекдотичного характеру завдяки тим підробленим, які у великій кількості наповнять містечко. Цинікуллі раз і назавжди змушені будуть відмовитися від того, щоб вважати персні родинною реліквією; втім, більш серйозні проблеми виникнуть у синьйора Леандро, коли привид синьйора Бенедетто вирішить остаточно залишити цей світ. Подеста, зрадівши такому рішенню, одразу ж викличе ресурджентів, ті виконають все, що потрібно, і поїдуть — і от тоді виявиться, що своїми власними руками синьйор Леандро непоправно нашкодив собі. Віднині у нього не залишиться жодного формального підтвердження знатності роду Цинікуллі — жодного, крім паперів, які однієї непогожої ночі щезнуть із садиби, слід їх буде загублено назавжди, а разом із паперами, знеціненими перснями і привидом засновника роду синьйор Леандро втратить посаду подести: Рада Знатних одного разу візьме всі повноваження до своїх рук і більше ніколи не дозволить Цинікуллі керувати містом.

Що ж до перснів, доля їхня довгий час лишатиметься невідомою. Підроблені будуть з’являтися там і тут, а шість справжніх, певно, сам же синьйор Леандро знищить чи продасть, коли фінансове становище його похитнеться настільки, що далі уже неможливо буде і зберігати родинні реліквії, і вести хоч трохи пристойний спосіб життя.

Один із перснів випливе на поверхню, як уже сказано, років за сім чи вісім, цілком несподівано (а може, навпаки — цілком закономірно). Перебуваючи в справах у Фьйоренці, Оберто стане свідком огидної сцени побиття якогось злодюжки, що намагався на базарі поцупити у вагітної синьйори гаманець. Синьйору відведуть у затінок і почнуть обмахувати хустинками, а злодюжку двоє її тілоохоронців почнуть ліниво, методично бити смертним боєм — не звертаючи уваги на натовп, що зібрався навколо них, на зойки бідахи, на те, що, взагалі-то, у вільному місті Фьйоренці заведено такі справи вирішувати у суді, а не самовільною розправою. Потім — чи то від надмірних хвилювань, чи то від криків натовпу і стогону невдалого кишенькаря — у синьйори тут-таки, на базарі, станеться викидень — і це виявиться рівнозначним смертному вироку для злодюжки. До тілоохоронців (які подумки вже розпрощаються із роботою і відчуватимуть на власних спинах майбутнє покарання) доєднається хтось вразливий із натовпу, скорчене в пилюзі тіло перестане волати, а невдовзі і рухатися, нарешті все скінчиться із приходом стражників, ті розгонять шлапаків, і Оберто побачить переламане, у калюжі крові тіло чи то хлопчини, чи то дорослого, але низькорослого чоловіка. Обличчя його після всіх звірствувань нагадуватиме м’ясний фарш: нічого людського, жодної впізнаваної риси, — і тільки на скрюченому, неприродно вигнутому вбік пальці зблисне раптом… так, саме він: перстень зі знайомою печаткою. Недбалі, відверто мляві розшуки міської влади особу вбитого не встановлять.

Перстень виявиться справжнім.

— Рано чи пізно це повинно було статися, — говорить падре Тімотео саду, що розкинувся перед ним. — Рано чи пізно це стається майже з усіма.

Оберто слухає, чомусь затамувавши подих.

— Статут ордену передбачає, що законник за бажанням своїм має право залишити орден. Або на термін тривалістю не більше року — і тоді після повернення він знову буде прийнятий до лав братів. Або ж — назавжди, без права повернутися. — Наче здогадавшись, що Оберто хоче заперечити, падре застережливо зводить лівицю, на якій не вистачає двох пальців: — Ні! Ти підеш звідси з паперами, в яких буде написано: «відпущений на рік, для осягнення світу і самого себе, після чого має право знову стати одним із братів ордену». Я знаю, що твоє рішення визріло не одразу. Але я старший і тому знаю ще от що: молодість покваплива і категорична більше, ніж варто було б. І на тому скінчимо.

Падре Тімотео повертається до магуса і тихо додає:

— Скінчимо, якщо тобі нема чого мені більше сказати.

У садку вже остаточно стемніло. Цикади і цвіркуни в єдиному шаленому запалі підносять до небес молитви про прийдешній день: нехай буде він сонячним і в міру теплим, сповненим їжі та питва, і нехай сандалії братови якомога рідше загрожують комашиному, такому тендітному життю, Господи! Гойдаються віти, вітер перебирає листя, наче тужаві, соковиті чотки чи сторінки книжок, яким ще належить бути написаними і прочитаними, але кожне слово яких — уже тут: у повітрі, в траві, в іскристих зірках і уламку місяця над монастирем. У цю паузу між запитанням настоятеля і відповіддю Оберто можна легко вкласти вічність; нескінчений ланцюг із трьох ланок: колишнього, майбутнього, теперішнього, — прикидається ручною змією, віяло вірогідностей завмерло, розчахнулося чудернацьким капюшоном кобри, — і зараз Оберто чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлює, якою могла би бути його відповідь. Адже дуже просто розповісти не криючись усе, поділитися найпотаємнішим.