Підозра переходить у впевненість, паніка — в приречене «попався!», коли барабао за допомогою інших своїх відростків спостерігає за метаморфозами, що відбуваються з магусом. Увесь цей час Оберто, накрившись плащем і відвернувшись обличчям до стіни, спокійнісінько хропів, як і належить добропорядному хворому, але от тепер він заворушився уві сні, плащ з’їхав, обличчя перекосилося, наче ніс, брови, вуха, очі — все це було виготовлене з тіста і від рухів цілісність «картинки» втратилась. Щось подібне спостерігав уже Фантин — причому тут-таки, в «Чоботі»!

Тільки тепер замість чоловічого обличчя проступає жіноче — саме так, тієї служнички, яка кілька аве-марій[7] тому зайшла до ювелірної крамнички маестро Тодаро Іракунді.

— Маестро зайнятий, — зронює без найменшої тіні поваги хлопчик, який зустрів «голос» і його супутницю при вході до крамнички. Власне, як бачимо, це не зовсім крамниця: тут живуть, виготовляють різні предмети (ювелір працює і золотоковалем, при потребі може зробити скульптуру чи підготувати проект внутрішнього оздоблення якого-небудь палацо); тут також продають те, що робилося не під замовлення чи не було викуплене власниками. Вибір готових виробів незначний: кілька солонок, свічники та вази…

Тут не бідують, не ганяються за роботою. Тому можуть дозволити собі делікатно, але настійливо вказати на двері клієнтові не зовсім багатому: маестро зайнятий, шкода, але що поробиш! Заходьте іншим разом (коли підзбираєте грошенят) — і двері перед носом закриють. Ввічливо.

Підмайстер уже настільки звик завертати «дрібноту», що губиться, коли дівуля, не звернувши уваги на його слова, перетинає вузьке приміщення крамнички, по-хазяйськи штовхає двері, що ведуть до майстерні, й заходить.

— Але… — тільки і встигає пискнути хлопчик. Подумки він уже прикладає лід до своїх вух, які — ох! — матимуть «подяку» від маестро.

— А вам чого? — набурмосено повертається він до «голоса»: — Теж?…

— А я на вулиці зачекаю, — той із несподіваною покірністю всміхається й дійсно виходить на вулицю. От і збагни їх, схиблених!..

Хлопчик трохи вичікує, аби переконатися: гість не обманює; але дивитися за ним увесь час ніяк не можна, треба якомога хутчіш бігти в майстерню і якщо не попередити, то бодай применшити гнів Тодаро Іракунді. Але тільки-но хлопчик береться за дверне кільце, маестро з того боку роздратовано гарчить:

— Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?

— Так, маестро.

Він прикладається вухом до замкової шпарини, завмираючи від цікавості й жаху бути застуканим за цим заняттям. І чує, як якийсь чоловік (хто такий? звідки взявся?!) питає:

— Ви могли б виготовити точнісінько такий?

Далі ллється лайка маестро — добірна, хлопець уже й не пам’ятає, коли Іракунді востаннє так лютився.

— Відійди, — радить йому «голос», який повернувся і тепер стоїть при вході до крамниці. — Деякі розмови подібні до повільнодіючих трунків, ця — з таких. Отруїшся — рано чи пізно помреш. Налий-но мені краще вина. — І він, взявши табурет, всідається на вулиці при вході до крамниці з твердим наміром не впускати нікого, поки месер Оберто не завершить бесіди з маестро Тодаро.

Коли жінка, яка зайшла до майстерні, раптом перетворилася на чоловіка (точнісінько тоді ж, коли застряглий у шитті барабао побачив метаморфози, що відбувалися з наче-Оберто в «Стоптаному чоботі»), першої миті Тодаро Іракунді добряче перелякався. Хоча, бачить мадонна, ніхто в цьому містечку не ризикнув би стверджувати, що маестро — із боягузів! Ті, хто сумнівався в цьому, чи встигли вчасно (і привселюдно!) відмовитися від своєї думки, чи завчасно дізналися правду щодо облаштування Пекла або Чистилища.

І все-таки він перелякався.

За довгі роки Тодаро нажив не одну чортову дюжину ворогів: усі ці вдови, сини-безбатченки й інші-усілякі… Раніше хоч сам Папа (не Карло — Римський) опікувався маестро, і, зізнатися, було за що: карбівки для монет, кілька талановито виконаних медалей, дароносиці, релікварії… всього не перерахувати. Та й на склодувному ремеслі маестро знався не гірше за веннесійських майстрів — не даремно ж учився в одного умільця з острова Мурано!.. Словом, поки Тодаро залишався при папському дворі, він був захищений від нападок недоброзичливців.

Однак і ті, що на престолі Петровім, — смертні: і невдовзі після скону покровителя маестрові Іракунді довелося поквапом залишити Ромму, а також забути на якийсь час про Фьйоренцу, Веннесію і решту великих міст. А втім, в Альяссо теж життя на місці не стояло!

Тут Тодаро взяв під свою опіку місцевий Тато. Влади у нього було чи не більше, ніж у покійного Євгенія Строптивця, але і до всяких вольностей привид «хрещеного батька» ставився незрівнянно суровіше. Маестро довелося навчитися загнуздувати свій вибуховий темперамент: давши один раз згоду співпрацювати з Татусем, він уже не міг відступитися. Та й нікуди було йому тікати: нині за мертвого Тодаро Іракунді в усіх інших місцях платили більше, ніж за живого. Сам Карло і дав йому зрозуміти, що до чого; але він же одразу заявив: «Поки ти жі мною, твої вороги — мої вороги». І звелів кісткоохоронцям показати Тодаро вміст полотняного мішка, принесеного разом із Татусевою урною.

Тодаро упізнав голови тих трьох. За життя вони вважалися кращими браві (себто найманими вбивцями) Фьйоренци.

Того дня Іракунді й Татусь уклали угоду, яку жодна зі сторін не порушувала всі ці роки.

(Маестро ніколи не дізнався: був іще четвертий браво, якому напередодні зустрічі з Іракунді Татусь звелів сидіти у себе в номері й «чекати звісток». Після зустрічі браво запропонували залишити Альяссо. На вибір: у каюті галери, живим, або ж у її трюмі, бездиханним і в мішку. Можемо тільки припускати — утім, із великим ступенем імовірності, — якому з двох варіянтів віддав перевагу браво-щасливчик).

Співпраця із Татусем не вимагала від Тодаро надмірних зусиль чи топтання обидвома ногами по горлянці власної пісні, чим так люблять жахати довірливий люд ченці-моралісти. До зустрічі з «хрещеним батьком» маестро траплялося виконувати різні замовлення, зокрема й такі, що не зовсім відповідали уявленням про професійну гідність. Маестро давно вирішив для себе одне: геній і злодійство є речі несумісні — в тому сенсі, що перший апріорі унеможливлює друге (у власній геніальності він ніколи не сумнівався).

Життя досі не поспішало спростувати його переконання. Швидше навпаки — підтверджувало.

Що ж до найманих убивць, то Татусь Карло справно дотримувався угоди: порожньоголові молодики, які були ласі до дзвону монет і не гребували забруднити руки кров’ю, більше не турбували маестро.

Себто до сьогодні не турбували.

Тодаро з прикрістю думає про неуважність свого патрона і водночас шукає поглядом бойовий кинджал, який щойно лежав поряд! — для таких випадків і придбаний, і зазвичай був почеплений на поясі, але сьогодні, як навмисне, маестро Іракунді зняв його на хвильку, коли працював над восковою моделлю одного славного кондотьєра, — зняв і кудись поклав — і от, тепер що робити?! Гість явно не з лякливих та ще й магією володіє.

— Я прийшов до вас із мирними намірами.

Еге ж, повірили йому, аякже! Не перелічити, для скількох простаків ці слова були останнім, що вони почули.

А все-таки гру підтримати слід: час потягти, з думками зібратися.

— Чим можу служити, сьєре?…

— Моє ім’я вам нічого не скаже.

(Хто б сумнівався!)

— Але ім’я людини, яка прислала мене… — (Маестро нарешті набачив кинджал. Тепер він водночас розмірковує, як потрапити в дальній куток майстерні, і пригадує, кому останнім часом міг дошкулити — чи хто міг би так довго пам’ятати образу, це ж його, замовника, ім’я…) — …гадаю, вам відоме.

Простота і натиск — от найвдаліший із прийомів; маестро Іракунді стрибає на гостя, відштовхує і мчить до заповітного кинджала!