Ну, хоча б пригадати ще раз ті кілька кроків справжнього страху, що відділяли його від бруківки, на якій пролунало «Сьогодні вранці я повинен був принести нову порцію!» Малімора, до кімнатки, куди вони увірвалися, всі троє; там, в люльці, почепленій над стелею, мирно погойдувалося немовля, а друге, його брат-близнюк, солодко чмокало, припавши до мармурово-білих грудей. І коли Оберто побачив це, страх луснув гнойовим наривом, розтікся холодком по спині, гіркою скіпкою увійшов під серце: «Спізнилися! Великий слідець, ти так довго йшов по сліду, що остаточно втратив здатність роздивлятися довкруж себе. І от тепер… спізнилися! А ти ж міг їх врятувать!»

Він дійсно міг би. Вчасно задане запитання, правильно потрактована мовчанка Малімора… та пригадай хоча б виття собак ночами, або колискову, яку ти чув! — або ж ту безглузду сцену, коли Рубер Ходяга сварив свою служницю за зникнення молока (а вона була неприродно блідою; ти подумав тоді — перелякалася, а втім, був надто захоплений спостереженням за «вілланом»); пригадай, нарешті, страту на площі Акацій, де шкіпер, сходячи по драбині і навіть просунувши голову в петлю, відчайдушно мукав і пальцем вказував у натовп — туди, де стояла вона! — вона, яка ще кілька днів тому кинулася з борту його галери у хвилі й напевне мусила потонути, але не потонула, повстала із мертвих, бо — «Діти покликали», — тихо відповідає ця жінка, знічено, винувато всміхаючись. Вона дивиться на вас усіх і скрушно смикає плечем, а сама тим часом віднімає немовля від грудей, хустинкою втирає йому вуста і, запнувши сорочку, відносить, кладе його у другу люльку: «Ви вже даруйте, месере, що так вийшло. Я, певно, не мала права повертатися, так? Але вони… я не могла їх залишити одних, зрозумійте». І раптом, впавши навколішки і обхопивши твої руки змертвіло-холодними пальцями, зазираючи тобі у вічі: «Що тепер буде, месере? Що ви зі мною зробите? Ні-ні, я не відмовляюся, робіть, що треба, щоб усе за законом — але діти, що буде із дітьми?!» — і в голосі її, Господи, щось таке, що змушує тебе відвернутися, вона, неправильно потрактувавши цей твій порух, ще сильніше зціплює пальці, лобом тикається тобі в коліна: «Будь ласка, догляньте за хлопчиками!» Що тут скажеш? «Присягаюся, що з ними не станеться нічого поганого. Наскільки це буде в моїх силах…» — і інший словесний непотріб, ти надто розгублений, щоб узагалі думати про її дітей, точніше, про їхнє майбутнє, — тебе зараз хвилює їхнє сьогодення: «Але ж Малімор казав, щоб ви не годували їх, казав?!»

Він казав, аякже, — та хіба може рідна мати винести це двоголосе голосіння?! До того ж він не пояснив, чому не можна. Та й… трішечки ж, зовсім трішечки!..

І що ти їй скажеш? Що молоко мриці здатне — та що «здатне»? — докорінним чином міняє людську природу, спотворює її, особливо — у дітях! Що тепер її «синочки милі» ймовірніше за все приречені, що чекає на них або смерть, або щось набагато жахливіше, ніж смерть?! Навіщо, навіщо їй знати про це — їй, яку тобі належить віддати до рук ресурджентів чи ж самому впокоїти, інакше загибель, уже напевне, чекає обидвох близнюків! Померла мусить померти вдруге, тепер — остаточно, тільки тоді з’явиться мізерний шанс урятувати дітей.

Про шанс ти, звичайно ж, змовчиш. Про решту — розповіси. І спитаєш, затамувавши подих (як зараз затамовував у саду, чекаючи на запитання від падре Тімотео): «А як узагалі вам вдалося?…»

Вона не знає, звичайно. І мало що пам’ятає. Був стрибок, і була важкість, що тягнула униз, вода у горлі, в легенях, остання думка про дітей, темрява безпросвітна, яку раптом щось відштовхнуло — геть, геть! — і потім якесь клоччя спогадів, біль в усьому тілі, гул прибою у вухах, гуркіт дерев’яної бочки, місячне світло на обличчі, кусюча мушва окремих, не зрозумілих до кінця картин — дуже знайомих: бруківка, вулиці, фасади, ґрати на вікнах перших поверхів; гавкіт собак — наче зголоднілі, скажені крики демонів Пекла, у яких відібрали законну здобич; вона цілком усвідомила себе тільки вже у цій кімнатці, коли притискала до грудей («Але тоді не годувала, ні, месере, ні!») своїх синочків, дві свої кровиночки. І дякувати Маліморові: навідувався, допомогав, підказував, як бути, заспокоїв: якщо вже сталося таке, виходить, доля. Хоча розуміла, звичайно: за все слід розплачуватися, тим більше — за диво.

«Це ж диво, правда, месере?!»

І знову — ну що ти міг їй відповісти?! Так, ясна річ, диво. Не гамірне, бучне і величне, а звичайне, переповнене сльозами і стражданнями диво, якому ти став випадковим свідком. Велика честь, непідйомна відповідальність.

І — вона має рацію — за все належить платити. За дар причетності до дива — тим більше.

Отже, ти пояснив їй, що до чого. Вона покірно, навіть радісно погодилася. «Тільки за хлопчиками догляньте!..»

Ти зволікав. Убивати — гріх. Убивати ту, яка воскресла всупереч законам природи, тільки лише за волею Його — гріх удвічі важчий.

І була ще паскудненька, метушлива думка: «А раптом вона знову?…»

Зрозуміла, одразу посерйознішавши, сказала тобі: «Ні, месере. Це уже буде назавжди, напевне. Я… я от знаю — тепер, коли ви пообіцяли, що не кинете хлопчиків, я одразу зрозуміла: тепер зможу піти без перешкод. Не бійтеся, месере. Це швидко і майже безболісно», — втішала тебе вона; вона — тебе!!!

До зустрічі з ресурджентами залишалось не так багато часу. Ти подивився на Фантина і Малімора — ті відвели погляди: звичайно, цей тягар — тільки твій, твій і більше нічий, і ти знав, як воно буде.

Так воно і було.

Милосердні отрути не підходили (адже вона уже і так мертва!), довелося позичити у Фантина його поясний кинджал.

Останніми її словами було: «Дякую, месере…»

Про тіло потурбувався Малімор з іншими пуерулі: непомітно винесли і поховали; дітей ви з Фантином забрали в свою кімнату.

Ти виконав обіцянку, яку дав їй. А сьогодні виконуєш ще одну, яку дав собі.

Шкода, що не можна запитати у наставника про те, невже це було так необхідно — всі злигодні, страждання і біль, невже без них диво було б неможливим, невже воно — лише закономірний наслідок страждань, крові, туги?!..

Ніч закутує монастир у чорну, прохолодну ризу, накидає на білий купол церкви непроникний клобук, ховає зірки за згуслими хмарами. Ніч, і садок, і падре Тімотео чекають відповіді — і Оберто несподівано усвідомлює, що покійний синьйор Аральдо Арігуччі двічі мав рацію. Час дорослішати. Час знаходити відповіді самому, без допомоги наставника.

У повітрі ще тремтить тінь слів падре Тімотео: «Скінчимо, якщо тобі більше нема чого мені сказати».

— Тільки одне, — хрипло говорить магус. — Дякую за все, отче. Я не забуду…

— Подякуєш мені через рік, — зроняє людина із повадками вовка — і, кивнувши на прощання, прямує до трапезної, щоб приєднатися до братів на вечері. — Зауваж, — додає він, — завтра ти мусиш залишити обитель. Для мирського життя я призначаю тобі прізвище Пандоррі, «синьйор Оберто Пандоррі, практикуючий магус» — як на тебе, звучить? Утім, все одно, папери вже готові, можеш забрати їх хоч і зараз. Я накажу ліхтарникам, аби на всенощну й передранкову тебе не піднімали — одначе будь ласкавий до загальної меси поїхати з монастиря. Чекаю на тебе через рік із доповіддю, раніше не смій з’являтися. — І він іде стежкою до трапезної, владний, упевнений в собі, не звиклий чути відмови.

Оберто залишається в садку один. Закинувши голову, він дивиться на небо, де хмари на мить розійшлися і зорі поки ще сяють, поки ще радують око.

Із монастиря він поїде півгодини по тому. Брамник розкриє хвіртку і дивитиметься вслід самотньому вершнику, поки той не щезне у чорнильній, в’язкій темряві й навіть цокоту копит не стане чутно, — тільки тоді на хвіртку зсередини ляже засув і все навкруг нарешті зануриться у нетривалий, але солодкий сон.

Київ, липень 2003 — січень 2004 рр.

І ще кілька слів.

Жодна з моїх книжок не була б написана, якби не допомога моїх друзів і знайомих. Ризикуючи когось не згадати, я все-таки хочу подякувати за підтримку і розуміння Володимирові Бичинському, Кайлу Іторру, Надії Кудринецькій, Михайлові Назаренку, Дарині Недозим і Наталі Тарабаровій. Особлива подяка — Андрію Валентиновичу Шмальку, за консультації з історичних реалій епохи Відродження.