— Ми перевірили всі сім — і виявилося…
— Я пам’ятаю. Тож повторюю: я не знаю, чи підроблений перстень у Фантина.
Синьйор Бенедетто щулить очі:
— Отже, ви бачили всі три?…
— Я бачив дуже багато перснів, синьйоре Бенедетто. І всі були схожі на ваші.
— Що… що ви хочете сказати?!
— Не кричіть, розбудите дитину, — але малюк на руках в Оберто уже і сам прокинувся. Він покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.
— Я розумію, чого ви домагаєтесь, месере, — гримить тим часом привид. — Ваша уславлена законнича справедливість, так? Кожному бастарду — перстень, вам що до того, не ви стільки віків турбувалися про честь Цинікуллі!.. Не ви…
Цієї миті він осікається і з подивом дивиться вниз, на свій рукав, за який його сіпає прапрапра… (мадонна відає, скілька разів «пра») онук.
— Але як?!..
Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!
— Скажіть йому щось. Усе-таки ваш нащадок.
Але синьйор Бенедетто втратив мову, він тільки й може, витріщивши очі, дивитися на немовля, яке вхопило його за рукав.
Унизу, на сходах, регоче, вхопившись за живіт, Малімор.
От тільки в очах сервана — сльози.
2
До вечора відпочивали — наскільки це вдалося при двох малюках, які відіспалися в бібліотеці синьйора Леандро і тепер вимагали уваги. Один раз навіть хтось із постояльців приходив сваритися: «навіщо дитят мучите?!»
«Ще невідомо, хто кого!» — похмуро відгукнувся Фантин, вкотре міняючи пелюшки. І додав: «Треба нам, месере, годувальницю завести, без неї не впораємося».
Рубер, господар «Чобота», знав одну, тож невдовзі близнюки давали клопоту вже їй. Утім, годувальниця і малюки швидко знайшли спільну мову і загалом були задоволені одне одним.
Залишок дня Оберто провів у глибокому сні, відпочиваючи після вчорашніх подій. Шкода, часу на це було обмаль: щойно стулив повіки, а вже — вечір, і Фантин трясе за плече: «Ви просили розбудити, месере, коли прийдуть воскресники. Ну, то вони вже з’явилися. Чекають унизу, в залі».
— Ходімо, — і вони спускаються до ресурджентів, зазирнувши спершу до годувальниці («Чи все гаразд? Сплять? Ну, нехай сплять»).
Обидва червоноплащники, як за командою, підводяться, ледве завбачивши Оберто і його супутника.
— Наша домовленість залишається в силі, месере?
— Звісно.
— Тоді дорогою ви хоча б у двох словах розкажіть, що ж сталося насправді.
— Власне, у двох я уже розповів — сьогодні вдень, у синьйора Леандро.
— Там жодним словом не був згаданий слід, — завважує фра Клементе.
— Та і говорити ж нема про що. Сліду більше немає. Складу злочину — також, оскільки результати відсутні. Про саму подію знають лише кілька людей, але плескати язиком не стане жоден, та й хто їм повірить? Тому можете не турбуватися: те, що сталося… його наче зовсім не було.
— Дуже добре, — киває старший червоноплащник. — Залишилось з’ясувати, хто ж це здійснив.
— А ви досі не зрозуміли? — майже із жалем дивиться на нього Оберто.
Фра Клементе нарешті починає здогадуватися; він пильно споглядає на магуса, немов хоче переконатись, чи той не обманює.
— Тоді тим паче… — шепоче вражений ресурджент. — Тоді… що ж, що ж… Може, воно й на краще. Так, — говорить він уже рішучіше, — напевно на краще. І ви правильно зробили, месере, що саме так вчинили в цій… непростій ситуації. Інакше… я навіть не можу передбачити всі можливі наслідки. Але хвилювання серед людей, смути… — Він хитає головою, уявивши все це і багато іншого. — Так, ви вчинили єдине, що можна було!
Оберто невесело посміхається. «Немовби я міг вчинити інакше! Нібито від мене взагалі щось залежало в цій історії».
Важко спираючись на ціпок, він прямує спустілою вулицею, вечір поволі перетікає в ніч, вулиця — в цвинтарну стежку, де замість будинків — склепи, склепи, з янголами, скелетами, «…спочивай із миром» та пацюками, які вибираються із нір і сторожко нюхають повітря: як воно там, чим сьогодні душа впокоїться? (і — чия?); під ногами шурхотить дрібна жорства, вітер грає з листям і намагається безсоромно задерти плащі ресурджентів, але, злякавшись шитих золотом феніксів, відступає.
Чорний, сумний гримо на вежі дивиться згори на чотирьох прибульців, але не поспішає розхитувати дзвін.
(«Він знав уже тоді. Тому і дзвонив, — зізнався синьйор Аральдо учора ввечері після того, як виклав магусові своє прохання. — Ми, бачте, товаришували. Мабуть, він один із небагатьох, хто шкодуватиме, коли я піду».)
Оберто, за ним ресурдженти і Фантин входять до родової усипальниці Арігуччі. Привид синьйора Аральдо не змушує себе чекати. Сьогодні він зодягнений урочисто і штивно, на обличчі його блукає неуважна усмішка, медаль із вершником, який простромлює списом дракона, блищить особливо яскраво.
— Вітаю, фра Клементе…Аякже, пам’ятаю! Ви ж мене до життя повернули… хоч і не зовсім повноцінного, а все-таки. І сьогодні, здається, вам знову доведеться зіграти роль мого благодійника.
— Де тлінні рештки? — незворушно запитує ресурджент. Статут ордену не дозволяє йому вести бесіду на сторонні теми з привидами, які підлягають остаточному впокоєнню.
— Так, даруйте, що гаю ваш дорогоцінний час! Рештки, де і належить, у труні — гадаю, ви читати вмієте? «Синьйор Аральдо Арігуччі, fundator роду Арігуччі» і далі в тому ж дусі. Розпочинайте, не соромтесь.
— Чи бажаєте висповідатись? — завченим тоном мовить фра Оттавіо, поки його старший брат зсовує віко і готується до відповідних священнодійств.
— По-вашому, юначе, я в безтілесному стані міг багато нагрішити? Я і минулого разу віддав Богові душу раніше, ніж висповідався, — і нічого, воскресили мене без особливих втрат. Словом, не тягніть, розпочинайте. Стомився я, — зізнається він, повернувшись до Оберто. — Стомився. «Воювати» із синьйором Бенедетто на відстані, так жодного разу і не побачивши його в нинішньому вигляді; жити в цій клітці без пруття, занудствувати в розмовах із випадковими перехожими… Дякую, месере, що погодилися допомогти. А щодо тієї нашої бесіди… щось вирішили?
— Вирішив. Коли є крила, безглуздо в гнізді відсиджуватися. Тим паче, якщо вже одного разу літав.
— Успіху вам…
Їх перериває старший ресурджент.
— У нас все готово, месере. Прошу вас із хлопчиком вийти. Операцію належить проводити без сторонніх людей. А нині сущі представники роду, як я зрозумів, не забажали бути присутніми…
— Вони давно вже переїхали до Фьйоренци, — знизує плечима синьйор Аральдо. — Ну, йди, малий, — підморгує він Фантину. — І до речі, подумай: може, тобі варто змінити рід занять…
Оберто і «віллан» виходять, важкі стулки зачиняються за ними, відсікаючи всі звуки: голоси ресурджентів, шурхіт їхніх одеж, скрегіт віка гробниці. Залишається тільки незнищуваний, легко впізнаваний аромат, до якого на мить домішується запах гару. Потім аромат розвіюється в нічному повітрі, і тоді Оберто каже Фантину:
— Час повертатися.
Вони йдуть назад — повз тих самих янголів, скелетів, ожирілих купідончиків.
Гримо на дзвіниці, не відриваючись, дивиться їм услід. І раптом, ухопившись за волохату мотузку, починає розхитувати її так, що в мідній чаші дзвона народжується і міцнішає люте калатання.
Двоє на цвинтарній стежці навіть не обертаються.
3
Гроші від синьйора Леандро принесли рівно опівдні, коли дзвін на ратуші ще тільки почав відраховувати потрібну кількість ударів — нікому і нічого не віщуючи, а просто повідомляючи, котра година.
Винагороду доставив той самий розпорядник, який був присутній на вчорашньому «викритті». Це дещо дивує Оберто (таких із кур’єрськими дорученнями не посилають), але розгадка, як завжди, є простою: разом із грошима дещо передано на словах.
