А месер Оберто поквапився до Фантина і Малімора. Зараз було особливо помітно, що в його ході з’явилися певні скутість, хворобливість.

— Оговтався, — мовив він, ставши перед Лезом Монети і важко спираючись на ціпок. — Ну, підводься та не забудь подякувати цьому пролазі, який дуже любить, «щоб усе по справедливості». А то б навіть я з усіма своїми повноваженнями не врятував тебе. А ти, — повернувся він до Малімора, — відповідай якомога швидше: де вона жила?

Той спершу прикидався дурником: «ви це про кого?» та «ніяк не збагну, чому ви вирішили», — але магус тільки втомлено звелів: «Не блюзнірствуй. Сам бачиш, часу у нас обмаль…» — і Малімор миттю підскочив, готовий провести до потрібного будинку.

— А я?

— А ти — давай із нами. Іти хоч зможеш?

Фантин кивнув, звівся-таки на ноги й упевнився, що йти зможе. От бігти — уже ні.

— Я теж, — гірко всміхнувся месер Оберто. — Гаразд, підемо потихесеньку. Дивись, і дошкандибаємо, еге ж?

— Е-е-е…

— Та запитуй уже.

— Як ви здогадалися, що ресурдженти приїхали воскрешати когось із Цинікуллі?

— Не воскрешати, синку, не воскрешати. Аж зовсім навпаки. Здогадався? Так, пташечки нацвірінькали. Ще запитання?

— Перстень… що мені із ним тепер робить?

— Як це «що»?! — втрутився обурений Малімор. — Носити. По справедливості!

— Залиш поки що собі, — додав магус. — Там розберемося.

Перстень із незвички трохи муляє, і Фантин, не усвідомлюючи, що саме робить, крутить його на пальці так і сяк, прилаштовуючи зручніше.

І через це ледве не впускає на підлогу теплий пакунок, який миттю відгукується невдоволеним сопінням і чмоканням. Добре хоч не розплакався і не напрудив у пелюшки — було б конфузу, в бібліотеці самого синьйора Леандро!

Тим часом двері рип-рип — і входять, овіяні стійкою ароматною хвилею, ресурдженти. Обидва ретельно поголені, вони добре відпочили, як слід попоїли, це і по обличчях видно, і по ході. Червоноплащники вчора, певно, туди-сюди із Верхнього у Нижній і назад не бігали, а прошкували непоспіхом, чинно, поважно. Тепер заявилися вислуховувати пояснення магуса.

Градоправителевий розпорядник — худющий чолов’яга з кислою мармизою — поважно вказує рукою на два порожніх крісла в дальному кутку, навпроти дверей. Сідайте, значить, і будьте ласкаві зачекати, синьйор Леандро скоро завітають.

Фра Клементе і, з ледь помітним запізненням, фра Оттавіо вітаються із месером Оберто. Старший червоноплащник цікавиться:

— Як пройшли ранкові вишукування? Чи розв’язалися питання, які так турбували вас тоді?

— Розв’язалися. Коли прийде час, я детально розповім про все.

— А це… — фра Клементе затнувся, підбираючи доречний вислів, — ці чада — результат згаданих вишукувань? — від розгубленості червоноплащник, і так схильний до пишномовства, остаточно переходить на архаїчний штиль.

— У певному сенсі, — туманно відповідає месер Оберто. — Про що теж буде сказано свого часу.

Ресурджент, намагаючись зберегти веселу міну при кепській грі, киває, червоноплащники проходять і вмощуються у призначені для них крісла. Обидвоє готові чекати, скільки буде потрібно.

Утім, чекати якраз уже не потрібно.

Двері прочиняються, розпорядник поквапливо проголошує про появу батька і сина Цинікуллі. Синьйор Леандро входить першим: шиті золотом одежі, упевнена хода, породистий профіль, погляд суворий. Одне слово: градоправитель! Весь у клопотах про суспільний добробут, весь у трудах праведних, жодної хвилинки для особистого щастя. Певно, саме роки турбот надали його обличчю такого пошарпаного, затертого виразу, зробили щоки вислими, губи — надміру пухлими, наче в бійці із долею-злодійкою синьйор Леандро не раз отримував по губах, от і не можуть ніяк зажити, вздуваються, нижня трохи відкопилена. А він знає про вади своєї зовнішності і тільки стає злішим, бо нічого не може вдіяти. Із собою — нічого, тільки із іншими.

Синьйор Леандро недбало киває присутнім, невдоволено морщиться, помітивши на руках у Фантина і месера Оберто по немовляті, але мовчки проходить і опускається у високе крісло, не крісло — трон, вкритий, наче виразками, різьбою, із страшенно неприємними на вигляд фігурками на поруччях і спинці; синьйор Леандро сідає, велично поклавши на ці фігурки свої повнуваті руки, і Фантин подумки пересмикується від огиди.

Щоб не виказати своїх почуттів, Лезо Монети відводить погляд — і помічає другого Цинікуллі, Цинікуллі-молодшого… свого рідного батька? Синьйор Граціадіо виявляється несподівано юним і якимось хворобливим. Зодягнений він, до слова, цілком у тон до своєї зовнішності, себто ніяк: безформені плащ і жустокор найнезугарніших кольорів, берет кутастий, із куцим пером, панталони на колінах спухають пузирями, провисають, пишні банти на них тріпочуться зів’ялими, м’ясистими квітками.

І це, вражено думає Фантин, мій батько?! О мадонно, ото пощастило!

Натомість синьйору Леандро пощастило ще менше: такого чахлика мать за спадкоємця…

Молодший Цинікуллі перетинає кімнату і приєднується до батька, його трон нижчий і менш вишукано прикрашений.

— О-отже, — тягне синьйор Леандро, огледівши присутніх, — здається, всі зібралися. Почнемо, панове. Але спершу… месере Оберто, чи обов’язкова тут присутність цих двох немовлят? Якщо вам нема на кого їх залишити, я покличу служницю, вона пригляне…

— Обов’язкова, — перериває його магус. — Тож, дійсно, давайте почнемо.

Синьйор Леандро нічим не виказує свого роздратування, але Фантина не обдуриш: подеста нечемність проковтнув, не подавився, але навряд чи забуде або пробачить.

— Месере Оберто, насамперед — те, задля чого ви тут. Зникнення перснів, яке ви мали розкрити. Люди, які їх вкрали. Я чекаю на звіт.

— Хіба шість перснів не лежать зараз у вашій шафі? — магус недбало вказує правицею на знайомі Фантину дверцята із кроликами і шпагами. — Ще один був переданий мені вашими родовими пуерулі як зразок. Решта… гадаю, решта, синьйоре Леандро, назавжди втрачені для вас.

— Нехай навіть так, хоча до цього питання ми ще повернемося. А крадії?

— Якщо не помиляюся, саме за вашим велінням тих, у кого було знайдено викрадені персні, позавчора стратили?

— Так, але…

— А тепер давайте-но дещо уточнимо, синьйоре Леандро, деякі формулювання. При бажанні ви можете взяти текст contractus’a і перевірити — там чітко вказано, що «викликаний член ордену законників (фах — магус) проводитиме розслідування, передовсім виходячи із засад законності — і якщо виявить…»

— Я пам’ятаю!

— Чудово! А це? — «має повне право вимагати проведення розслідування, яке б виходило за межі окресленого вище завдання, і особисто його проводити, залишаючись уповноваженим…»

— Це я теж пам’ятаю, месере. Але до чого ви ведете?

— До того, панове, що зараз я маю намір здійснити саме таке розслідування. І лише потім надати остаточний звіт по тій справі, для якої і був викликаний в Альяссо. Синьйоре Леандро…

— Так?

— Якщо ваша ласка, повідомте мені, з якою метою ви запросили до міста цих воскресників.

— Це родинна справа, месере! І нічого протизаконного в ній я не бачу.

— Тим паче вам нема чого приховувати.

— Але тут, якщо ви помітили, є сторонні особи!

— То накажіть вийти вашому розпорядникові — це ж він сторонній, чи не так? А я, поки він не піде, залишатимусь німим, наче непотривожена ресурджентами могила.

— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі! — наливаючись червоним, пихтить синьйор Леандро. При цьому він не втримується і зиркає у бік Фантина.

Магус картинно зводить брову:

— Зачекайте, чи не вважаєте ви стороннім свого власного, нехай і незаконнонародженого сина? Точніше, трьох незаконнонароджених синів, — додає він уже зовсім іншим, аж ніяк не світським тоном.

— Що за нісенітниця?! Тут тільки один мій син, от він, — синьйор Леандро вказує пальцем на Цинікуллі-молодшого. — Юнак, якого ви привели на мою віллу, в крайньому разі, якщо зважати на сумнівну схожість із портретом синьйора Рінальдо Цинікуллі, є моїм онуком. Чи якимось іншим побічним нащадком нашого надміру плодючого роду. Але син?!.. Ні! І кого ви вважаєте третім у цьому випадку? Себе самого? Одного із шановних братів?