А треба б — у два вуха!

Бо:

— Кажу ж, підозрілі вони якісь були, — втовкмачує своєму співрозмовникові стариган у засмальцьованій куртці. — Мені вони від першого дня, коли зайшли в наш порт, не сподобалися. Поводилися — мов пришиблені чимось: наче собака, коли його хвороба зсередини пожирає, а він знає це, навіть якщо болю не відчуває, і від того скаженіє: то гарчить на власну тінь, то вищить, то раптом у бійку з іншими лізе, а то ляже під парканом і лежить мовчки, тільки очі тужаві. Так і ці: сьогодні гуляють мов чумні, завтра ходять і милостиню роздають усім бідним біля храму. Кажу: казилися. Не жирували відчайдушно — щось їх обтяжувало, роз’їдало зсередини. — Стариган примовкає, щоб відсьорбнути з горня, яке тримає чорними (засмага впереміш із брудом) пальцями. — І повір, друже, старому Маркові: оте «щось» вони притягли з собою. Тепер, коли їх спіймали на перстеньках, кожен радий горлопанити, мовляв, понаїхало злодіїв звідусіль… А вони ж не були злодіями, ні. У них… от ти сміятимешся…

— Аякже! — із п’яним завзяттям погоджується його співбесідник.

— Ну і йди ти!.. — раптом ображається стариган. Спересердя ляскає горням об стіл, аж бризки навсебіч! Встає, кидає кілька багатіно трактирнику і прошкує геть.

Що залишається Фантину? Правильно, іти за ним.

Мистецтво стеження Лезо Монети засвоїв досконало ще відтоді, коли тільки починав займатися «вілланством». Тепер стало у нагоді: він із виглядом невимушеним, навіть неуважним прямує за стариганом, а той тюпачить, ледве не плутаючись у власних ногах (від винних випарувань, справа відома, ніг стає не дві, а чотири, буває інколи — і до шести збільшується їхня кількість, і тоді, ясна річ, від незвички будь-хто схибить). Приморська вуличка звивиста, стрімчаста, вона спускається до старих причалів непристойно жваво, стариганові її не наздогнать, і він нарешті сідає на бруківку, упівголоса клянучи нелегку долю рибалки, спирається спиною на кам’яну кладку чийогось будинку і затягує: «Де ти, місяцю ясний, де ви, зіроньки красні?» — справді, ніч сьогодні темна, непроглядна, і навіть досить тверезому Фантину доводиться вдивлятись собі під ноги, щоб не впасти. Утім, зараз він стоїть в тінях на протилежному боці вулиці й чекає, поки підопічний перестане знущатися над тутешніми собаками (он як брешуть! незабаром і господарі прокинуться, як би боки не нам’яли бідасі…), чекає, поки стариган підведеться й піде додому. Говорити з ним на вулиці Фантин не хоче.

Вокальні таланти старигана нарешті діймають тутешній люд. Озброєні хто чим, на вулицю виходять розбуркані альяссці, і співак, здогадавшись по їхніх похмурих фізіях, що ні, належно оцінити його тут не здатні, жваво зводиться на ноги й тюпашить геть. Якийсь час його супроводжує натовп прихильників, вони розмахують дрючками і обіцяють стариганові швидку і сувору розправу, але зрештою з’ясовується, що бігає той — дай Боже юнакам! не наздоженеш! — і, відставши, вони розходяться по домівках додивлятися сни, пестити дружин чи ж із розпачем гнати геть несподівану безсонницю.

Фантин, звичайно, настирливіший, він бачив, у якому завулку сховався стариган, і, дочекавшись, поки вулиця спорожніє, поспішає туди: далеко втекти той не міг, тож…

Удар під коліно, міцний і вправний, валить «віллана» на бруківку, і темна ніч на мить розцвічується цілим сузір’ям зірок-іскор. Діючи по-звірячому швидко, Фантин перекочується ліворуч, уникаючи наступного штурхана, але робить це недостатньо жваво — а ніж, що завмер надто близько від горла, на жаль, менш за все сприяє подальшим різким рухам.

Лезо ножа смердить риб’ячими нутрощами і трохи — злежаною кошачою шерстю. До цього вишуканого букету запахів додається стійкий духан винних випарувань. Духан йде від гнівного лику стирагана, що схилився над Фантином і здається зараз щонайменшою із майбутніх «вілланових» неприємностей.

— Стежимо, — суворо твердить лик. — Винюхуємо. Ну-ну…

Фантин силкується ковтнути, його берлак тикається у лезо ножа, а думки — ті взагалі розбігаються навсебіч, як бешкетливі дітлахи, застукані в чужому садку.

Він бубонить щось про «переплутали, дядьку», мовляв, ні за ким не стежив, просто йшов собі вулицею, а ви тут співати розсілися, хто ж знав, що ті, з дрючками, повибігають, мені ж конче треба в порт, термінове доручення, дочекався, поки відстануть, та й пішов далі, ви тут ну зовсім ні до чого!..

— Брешемо.

Фантин знову ковтає, відчуваючи, як із тонкого порізу на шкірі починає струменіти кров, солона і липка, наче піт. Правиця, яку старий притискає до бруківки своїм кістлявим коліном, болить щонайменше у двох місцях. Усе це, як не дивно, мало схиляє Фантина до щирості. Він починає щось белькотіти про те, що перебрав трохи зайвого і тому…

Іще один стусан, цього разу — по пальцях лівиці, які майже дотягнулися до пряжки на поясі. Точніше, до руків’я прихованого там валлета.

— Даремне, — докірливо мовить стариган. І зітхає так, що Фантин упевнюється: настає повна finita, знайдуть завтра вранці у цьому завулку з перерізаною горлянкою, на тому й завершиться його недовгий життєвий шлях…

— Я щодо тих моряків! — волає Фантин. — Я розповім!..

І він розповідає — звичайно, не все, але багато чого. Достатньо, щоб лезо, яке смердить риб’ячими нутрощами, кошачою шерстю і його кров’ю, лягло за халяву стариганового чобота.

— Дурний. Чому раніше мовчав?

— Тая…

— Підемо. — Стариган чіпко бере його за руку своїми чорнющими пальцями й веде за собою — через лабіринт вузьких провулків, по дахах чиїхось халуп із розбитими просто на них садками, змушує пролізти через дірку в старому паркані («Так швидше»), вони проминають рибний базар, вночі порожній і схожий на цвинтар, де замість надгробків — прилавки; від базару за ними ув’язалася зграя худющих і зухвалих від голоду кабиздохів, які так і націлюються вхопить перехожих за ноги, тож доводиться стати спиною до спини і, озброївшись дрючками, дати «друзям людини» рішучу відсіч.

До порту вони виходять, коли небо із чорного стає світло-сірим. «Скоро світанок, — каже стариган. — А тоді був пізній вечір, і я повертався додому з уловом. Улов був, взагалі-то, так собі…»

І поки вони пробираються через порт до одного стрімчака (про який буде сказано у належний час), старий розповідає Фантину про те, що бачив тієї ночі.

— Шамо шобою! — каже Татусь Карло. — По руках! — усміхається, бо — ну яке «по руках», коли одну зі сторін представляє правид, а другу — жива людина? — Вше буде жроблено!

І будь ласка! — за першим же покликом до кімнати заходить знайомий Обертові молодик субтильної зовнішності, вислуховує веління Татуся, мовчки вклоняється, виходить — і за півгодини в кімнату принесено все необхідне.

Сам Татусь Карло на той час уже залишив магуса, повернувшись у рідну урну. Оберто теж не гаяв часу: на столику розкладені деякі речі з його нехитрого арсеналу: різнобарвні пігулки, приладдя для виготовлення швидкодіючих (і схильних до не менш швидкого псування) еліксирів, фіал із освяченою водою, десяток мініатюрних срібних голочок, гаман, де в семи кишеньках лежать висушені листя, коріння, квітки рослин… Він оглядає все це — так полководець влаштовує огляд військам перед вирішальною битвою із супротивником, чиї сили — переважають, позиції — виграшніші, але ж битись із ним, супостатом, все одно треба, відступати не можна! І отже, вся надія на хитрість, на те, що упевнений у власній перемозі ворог втратить пильність і накоїть помилок.

У випадку з Обертовими наглядачами (людськими і не дуже) першим прорахунком було те, що до магуса допустили Татуся Карло. Подальше — справа техніки, як сказав би геніальний да Вінчі, втім, на даний момент надто малий для цього: коли тобі три місяці від народження, ти переймаєшся тільки мамчиним молоком та мокрими пелюшками, а ще — сонним воркотінням брата-близнюка; уся ж світова мудрість може й зачекати!..