Те, що брат повернувся до монастиря без двох пальців на лівиці, першим помітив апокризіарій, фра Вінченцо.

В обов’язки апокризіарія входило подавати монахам сніданки — і коли Вінченцо простяг порцію щойно прибулому братові-законнику, той прийняв її правою рукою, але невдало: поквапився підтримати миску лівою, довгий рукав ризи трохи зсунувся і — бачте, мизинця і безіменного наче й не було!

Справедливо вирішивши, що брат сам слушної миті повідає про все панотцеві-настоятелю, фра Вінченцо робив свою справу далі й про побачене намагався не думати. Щоправда, перше апокризіарію вдавалося краще, подумки він усе повертався до спотвореної кисті того, хто вважався найкращим, найудатнішим і найталановитішим з-поміж вихованців ордену. Як же так? — губився в здогадках простодушний брат. Якщо найкращий, чому дозволив комусь себе скалічити?

Цікавість — гріх, хоч і не тяжкий. З прикрістю думав фра Вінченцо, що до капітула, де вся братова почує від прибулого про виконане завдання, до капітула, Господи, ще майже доба!

Що ж, ось і нагода вгамувати дух свій, всупереч спокусі зберігать безпристрасність, гідно виконуючи свої обов’язки в обителі; дивись, і час збіжить непомітно, а там і капітул…

Та ба, чеканням фра Вінченцо не судилося здійснитись. На капітулі, після богослужіння і розповіді абата про поточні справи монастиря, братам-законникам було оголошено, що рівно на рік їх залишає… саме цей «найудатніший і найталановитіший»! Повідане спричинило неабияку розгубленість братови — і єдине, що цікавило всіх, — чому він іде з монастиря?… Про відсутність пальців ніхто й не згадав.

Що ж до фра Вінченцо, то ця загадка ще якийсь час непокоїла його, а потім апокризіарій просто забув про неї, ще раз довівши: хто наполегливий у намірах своїх, хто приборкує миттєві пориви і негідні думки, той здатен творити справжні дива!

Ех, якби знав фра Вінченцо, котрий разом із братами пішов на обов’язковий полудневий відпочинок, якби тільки знав, що саме цієї миті в монастирському саду таємне ставало явним, а питання, яке мучило апокризіарія, отримало просту і однозначну відповідь! Ех, якби знав! Якими терзаннями, якими спокусами сповнилася б тоді душа його, наскільки почеснішою була б перемога над ними!

Аж ні, достойний апокризіарій відпочивав тілом (і мучився душею, охоплений цікавістю), а в монастирському саду тим часом і питання пролунали, і відповіді — й тепер панувала в ньому тиша, тільки не та благодатна, наповнена спокоєм тиша, яка притаманна богоугодним місцям, ні. Тиша, якою повнився сад, була важкою і грізною, вона віщувала неминучі громовиці, а можливо — і гнів, і навіть сувору покару.

Покалічений брат чекав і того, і другого, і третього. Коли він повертався до обителі, знав, що буде так. Але не міг не повернутися — і не міг змовчати, коли колишній його вчитель, наставник, глава ордену запитав, чи не хоче він додати щось до вже сказаного.

— Хочу, отче… — І, затамувавши подих, ніби перед стрибком у нуртуюче полум’я: — Я маю намір просити вас про милість і поблажливість. І — вашого благословення, якщо ви вважатимите за можливе. Отче, я… Я хочу залишити орден.

— Поясни, — велів наставник, і покалічений його учень розповів, що до чого.

Отоді й запанувало в саду те передгроззя.

Скалічений брат знав, звісно, що з ордену законників можна піти. Сам він ще кілька місяців тому і не думав про таке, він розсміявся б, почувши від когось: «Ти захочеш залишити орден і своїх братів»! Скалічений не вперше вирушав у світ, аби виконати наказ учителя; законниками саме для того і стають: досягнувши внутрішньої чистоти і досконально вивчивши закони, брати йдуть до людей — допомогти, підтримати, покарати, якщо це буде потрібно…

— Ти більше не віриш в ідеали ордену, — кинув раптом наставник — і скалічений здригнувся від несподіванки. — Гаразд. Якщо ти так вирішив…

— Я розумію…

— Ти нічого не розумієш! Ти тільки думаєш… А зрештою, можеш чинити, як вважаєш за потрібне. Хочеш — іди. Все одно рано чи пізно повернешся.

Скалічений повільно хитнув головою.

— Простіть, учителю… Я не…

— Не прощу. Ти можеш сумніватися у правоті засад ордену, але перечити наставникові — ні. А втім, час усе розставить по своїх місцях. Іди!

Скалічений хотів щось додати, але не насмілився. Він шанобливо вклонився й залишив сад, а невдовзі — і монастир.

І хоч не ризикнув удруге заперечити наставникові, все-таки залишився при своїй думці.

А час, як ведеться, показав, хто ж мав рацію.

Записку передали рівно опівдні, коли дзвін на ратуші лунко сповістив: настала година Єдинорога. Фантин у цей час, як завжди, щойно очі продер після нічної прогулянки і снідав у харчевні «Кістка в горлі». Хлопчина-розсильний з блискучими очима і замурзаним личком мавра-напівкровки, відхекавшись, пробелькотів: «Чи то ви Лезо Монети?» — і дочекавшись Фантинового кивка, виклав на стіл, поряд із напівпорожнім горням молока, конверт.

Після чого, звичайно ж, недовірливо покосував на горня: доросла людина, наче не хвора, а диви — молоко!..

Фантин подумки усміхнувся, кинув замурзаному монетку і дивився, як він джингує, на ходу впевнюючись, чи насправді в одержаного мідного кругляка гостре ребро. От молодь! Ні тобі знання традицій, ані поваги до старших: навіть спокійно поснідати не дають!

Що ж до молока, то Лезо Монети перед роботою нічого міцнішого не пив: іще відтоді, як отримав своє прізвище. Крадій — чи кишенькар, чи чистильник панських вілл — повинен піклуватися про чистоту власного розуму і точність рухів. Фантин за ці роки виріс із базарного «щипали» у висококласного «віллана», але свого принципу дотримувався штивно.

Він допив молоко й сколупнув печатку. «Коли проб’є година Сікача, приходь у „Стоптаний чобіт“», — чи то просили, чи наполягали у записці. Судячи з намальованого внизу кострубатого чобота, текст складав господар згаданого закладу, Рубер Ходяга.

Фантин зліньки поміркував, для чого він міг терміново знадобитися Ходязі, нічого не придумав і таки вирішив іти. Власне, вирішувати було нічого. Руберу він вірив, властей не боявся, оскільки вже тиждень як ліг на дно і жив на старі заощадження. Ось тобі і примхи фортуни: усеньке містечко перетрушують знизу догори через крадіжку в градоначальницькому маєтку (що саме на тій горі стоїть), а Фантин — не боїться! Тому, по-перше, що до згаданого пограбування не причетний, а по-друге, ловити його стражам порядку нема на чому. «Чистий, як джерельна водиця, пане слідець, хочете — перевіряйте, хочете — довіряйте, мені байдуже».

«Тоді чому так неспокійно на серці? — спитав він себе — і сам собі відповів: — Не знаю. Передчуття».

Це був один із випадків, коли, як полюбляють наспівувати мандрівні musicus’и, «ніщо біди не віщувало, а серце нило і лякало» — тьху, несила зносити їхні дівчачі, оксамитні голоси! Один он усівся в кутку «Кістки» — і зрання бренькає, навіть крізь сон було чутно. Спитай хто Фантина, то він сказав би, що ці горлопани не заманюють відвідувачів, а навпаки, віднаджують, — проте Лезо Монети ніхто не питав, та й сам він не схильний тепер до відвертих розмов.